Дива трапляються. Kim Taehyung

Минуло вже більше тижня, як Те не з'являвся в магазинчику. Сойон уже встигла надумати собі всяке: може, щось не те сказала, може, образила, або ще гірше — бідолаха отруївся її пирогом.

І весь цей час їй було самотньо без його бурчання у дворі та без його милого личка з родимкою на носі. Вона з усмішкою згадувала його реакцію на пиріг і її слова. І що найдивніше — десь вона вже бачила цю родимку. І ні, не з телевізора, не з журналу, і не в себе на носі. Вони знайомі давно, просто зараз уже й не згадаєш, де і коли вона бачила цього хлопця.

Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця — а його все немає.

Ні дзвінка, ні повідомлення. Роботи у дворі вже назбиралося, та й у магазинчику теж вистачало справ.

Кожен її ранок починався з вікна. Сойон тільки-но розплющувала очі — відразу бігла до вікна, щоб подивитися, чи не чекає Техьон біля дверей її магазину. Але ні. Його там не було. І наступного дня. І день після...

Довелося знову звикати до самотності.

— Техьон, обережніше! — прокричав Чімін, побачивши, як хлопець, замислившись, розливає сік по столу.

— Ах, вибач, — пробурмотів той, дістаючи серветки.

— З тобою все гаразд? — запитав Чім, допомагаючи витерти стіл.

— Так, просто трохи втомився, ось і все, — винувато опустив очі в підлогу.

— Ти впевнений? З тобою щось дивне відбувається останнім часом.

— Та ні, все нормально. Мені просто потрібно трохи відпочити.

— Ти це говорив учора... і позавчора... і у вівторок, і навіть у понеділок. І завжди одна і та ж фраза: «Мені треба трохи відпочинку.»

— Ох, серйозно? Я й не помітив, — розтягнув губи в усмішку, але це було більше схоже на кривляння.

— Те, поділися зі мною. Ти ж знаєш, мені можна довірити будь-який секрет.

— Так, знаю... Тільки от нема чим ділитися. Все в порядку, правда, — запевнив Те і, важко зітхнувши, обернувся та вийшов у коридор, де дихати стало трохи легше.

— Ах, а він же правий. Зі мною дійсно щось не так... — зізнався сам собі, сидячи на підлозі біля дверей студії.

Субота настала занадто швидко. Тиждень без помічника пролетів непомітно.

Сьогодні буде багато роботи, адже в суботу у багатьох свято, і потрібно робити свіжі букети з троянд.

День почався не з вікна, як зазвичай, а з ароматної кави і свіжих булочок, запах яких привернув перших покупців.

Пригостивши відвідувачів, дівчина взялася до роботи, поки ті насолоджувалися кавою. Вона розповідала цікаві історії зі свого життя і про те, як важливо час від часу дарувати квіти. Бо саме вони, окрім красивих слів, дарують усмішку й щастя в особливий день.

У той час як у Сойон день проходив у чудовому настрої, у Те він вийшов не найкращим.

Вранці підгоріли млинці, за якими хлопця попросив простежити Джин. Розлита на улюблені штани кава і зламана приставка здавалися кінцем світу. Але ні — кінцем світу стала його улюблена куртка, яка тріснула по швах саме тоді, коли він зібрався пройтись із другом до супермаркету. Решту свого вихідного хлопець вирішив провести в кімнаті, щоб не наробити ще більше неприємностей.

Лежачи на підлозі, Те весь час згадував дівчинку зі свого дитинства, в яку був закоханий. Намагався заспокоїти думки, але вони ще сильніше вирували, коли він згадував обличчя Сойон із магазинчику. Переконував себе, що це не та Сойон, яку він знав. Що це просто збіг. А потім злився на себе — що тоді, втративши її, не сказав про свої почуття. А потім і на неї — що якщо це дійсно вона, то чому не впізнала його? Або ж впізнала, але їй байдуже на їхнє спільне минуле.

Перебирав усі «за» і «проти», «так» і «ні», «тоді» і «зараз», «пам’ятаю» і «не пам’ятаю»… Але так і не знайшов розумного пояснення, чому так поводиться і чому постійно думає про неї.

І саме в ту саму хвилину роздумів, як це буває в дорамах, на очі потрапила велика стара металева коробка від цукерок, у якій він береже спогади з дитинства. Дістав її з-під ліжка, дбайливо відкрив. Із солодким запахом цукерок, що колись у ній були, нахлинула тепла хвиля спогадів. Фотографія бабусі викликала усмішку і трохи сліз. Він дістав свої іграшки, камінчик з бабусиного двору, мушлі, що нагадують про відпочинок на березі Пусана, і дитячу книжку з його улюбленими віршами. Розкрив її, перечитав кілька віршів, згадав, як мама читала їх перед сном. А потім раптово книжка сама розкрилася на одній зі сторінок, звідки випала висушена квітка азалії. Очима пробігся по віршу на цій сторінці:

До того, як я назвав її по імені

Вона навіть

Не поворухнулася жодним рухом.

Коли я покликав її по імені —

Вона прийшла до мене

І перетворилася на квітку.

Подібно до того, як я назвав її по імені —

Моєму кольору й аромату відповідна.

Хтось назви мене по імені —

Також і я хочу прийти

І стати твоєю квіткою.

Ми всі

Хочемо стати чимось:

Я — для тебе, ти — для мене.

Хочемо стати непорушним і єдиним сенсом.

— «Квітка», — прошепотів він ледь чутно назву вірша, а потім, наче ошпарений, кинувся до дверей, на ходу одягаючи куртку й взуваючи черевики. Ноги самі несли його до крамнички, до дівчини, яка безслідно зникла з його життя — і так раптово увірвалася в нього. У руці — сушена квітка азалії, на обличчі — усмішка, а в серці — радість. Він знову її знайшов. Він знайшов своє дитяче кохання, яке досі живе в його серці.

На годиннику — шоста вечора. Руки втомилися, але все ще створюють останній на сьогодні букет із троянд.

По радіо грає стара пісня, яку вона так любила слухати в дитинстві. Занадто тихо й спокійно сьогодні ввечері.

Але спокій тривав недовго. Як тільки Сойон згадала хлопця, серце раптом схвильовано застрибало.

— Айщщььь... — скрикнула вона, коли голка троянди боляче проколола палець. — Ось же... і чому кожного разу, згадуючи його, щось трапляється? Минулого разу розбила свою улюблену чашку, а тепер ось це... Ні, ні, ні. Це не через нього. Просто втома, ось і все, — знову почала складати букет, як раптом думки знову вирвалися назовні словами. — І чому він досі не прийшов? У нього повно роботи, а його все немає. Він навіть і половини свого боргу не відпрацював. І про що він тільки думає? — завмерла на секунду. — Ащщьь, Техьон. Тільки про нього й думаю. Так, все, досить, Сойон, зосередься на роботі. Досить думати про цього симпатичного хлопця, — замовкла, коли в магазинчику пролунав дзвіночок. — Доброго вечо... — не встигла договорити.

На порозі стояв Техьон. Розпатлане волосся, розстебнута чорна куртка — і він, захеканий, дивиться на неї великими очима.

Сойон встала з крісла й повільно підійшла до нього. Уже хотіла накричати на нього, висловити все, про що думала цілий тиждень, але він не дозволив їй цього зробити. Встав поруч і, тримаючи в руці квітку азалії, промовив:

— Я сумував... Нуна.

Сойон ніби струм пронизав. Перед очима сплив спогад, який, здавалося, хтось вирвав із пам’яті.

Маленький семирічний хлопчик стоїть перед нею. Темне коротко стрижене волосся, широка посмішка і родимка на носі. А в руці — велика квітка червоної азалії, зірвана в бабусиному саду.

— Я сумував, Нуна, — каже хлопчик, простягаючи квітку маленькій Сойон.

«Ні, не може бути. Хіба це той самий сусідський хлопчик?» — перепитувала себе дівчина, поки в голові спливав старий спогад. Глибоко вдихнувши, вона, не відриваючи очей від хлопця, прошепотіла:

— Техьон~а... я приїхала, — і на очах виступили сльозинки.