Дива трапляються. Kim Taehyung

П’ять хвилин.

Цілих п’ять хвилин Сойон мовчки дивилася на чоловіка в пальоі. А він — усміхався їй у відповідь. Щоправда, на її обличчі не було усмішки. Лише біль. Той біль, що довго живе, роз’їдає зсередини й залишає по собі лише порожнечу. І хоча здавалось, що старий шрам уже давно зажив, з появою цього чоловіка рана знову почала кровоточити.

І от, коли він повільно простягнув руку й торкнувся її плеча, Техьон вирішив діяти.

— Вітаю, я — Кім Техьон, — представився хлопець, простягаючи руку для привітання.

— Добрий день, мене звати Чон Ху... давній знайомий Сойон, — усміхнувся той.

— Дуже приємно. Ви прийшли у справах? Хочете придбати букет? Чи, може, замовити вінок?

— О, ні, що ви. Просто проходив повз, вирішив зайти подивитися, як у моєї старої знайомої справи.

— Як бачите, у неї все добре. Магазин працює з ранку до вечора, квіти завжди свіжі й гарні, — говорив Те, стоячи так, щоб прикрити Сойон, яка мовчки застигла за його спиною. Він намагався делікатно витіснити несподіваного гостя за двері.

— Так, я бачу... Красиві, — кинув чоловік погляд на Сойон, ніби шукаючи її очей. Але вона, здавалося, боялась дивитися на нього.

— Може, все ж виберете букет для... дружини? — хлопець помітив обручку на безіменному пальці незнайомця. Той одразу сховав руку в кишеню пальта.

— Так, звісно. Ось той, з азаліями, — показав на найменший букет.

— Гарний вибір.

— Це її улюблені квіти.

— Як цікаво. Сойон теж їх любить.

— Справді? Я й не знав, — чоловік простягнув гроші, взяв букет.

— Що ж... Я піду. Радий був бачити тебе, Сойон.

— До побачення, — кинув Техьон, і щойно зачинились двері, додав: — Більше не заходьте сюди ніколи. — А тоді повернувся до дівчини:

— Ну? Хто він?

— Що? Ах, так... Старий знайомий.

— Тоді чому мовчала? Могла б спитати, як у нього справи?

— Техьон, я втомилася. Сьогодні закриємось раніше. Можеш іти додому.

— Та вже ж ні. Я залишусь і діставатиму тебе питаннями.

— Те, будь ласка, — її погляд був холодним, спустошеним, сповненим болю.

— Ну добре, добре. Не буду. — пробурмотів він, а Сойон тим часом піднялася сходами до своєї кімнати. Те почув тільки, як зачинились двері. Зітхнув, накинув куртку. — Я пішов. Бувай. Завтра приходити? — у відповідь — тиша. — Добре. Напишеш. А не напишеш — все одно прийду, — вже на порозі обернувся. — І не забудь зачинити двері, — кинув погляд на сходи... і пішов. Але щось тривожно стискало серце.

Наступного дня Те не зміг навідатися до Нуни. Знову цілий день зйомки, і тільки ввечері встиг узяти до рук телефон, щоб надіслати повідомлення. Але відповіді не було. Ні за годину, ні за дві. Навіть за день. Повідомлення залишалось непрочитаним.

Тривога наростала. Те не знаходив собі місця. Під час репетиції, коли хлопці пішли на перерву, він відшукав тихий куток, знову витягнув телефон і набирав повідомлення за повідомленням. Усе марно — жодного прочитаного слова.

На третій день мовчання Техьон не витримав і подзвонив їй. Гудки... довгі гудки. Жодної відповіді. Терпець увірвався. Сойон ніколи так надовго не зникала. Навіть коли він запізнювався на п’ять хвилин — одразу телефонувала. А тут — тиша. Три дні.

Нарешті, одного ранку, поки решта бантан ще спали, задзвонив телефон. Те прокинувся від сигналу й почув новину: сьогоднішній ранок — вільний. Він блискавкою одягнувся і, нічого не сказавши іншим, вибіг з дому.

Він не йшов — летів. Поспішав так, що кілька разів мало не потрапив під колеса, перебігаючи на червоне.

І от — стоїть перед магазином.

Темно. Світло не горить. Доріжка до дверей засипана снігом. Вона що — кудись поїхала?

Підійшов ближче. Спробував двері — і, на подив, вони були незамкнені. Вона так і не зачинила їх після його відходу. Серце шалено застукало. Те кинувся до сходів, рвонув двері кімнати... І побачив зовсім не те, що хотів.

Темно. Неприбрано. Фіранки щільно заслонені. На підлозі — порожні пляшки з-під пива та соджу. А поруч із ліжком лежала Сойон. П’яна.

— Сойон. Сойон~а, прокинься! — Те кинувся до неї, намагаючись привести до тями. Але вона була надто п’яна, щоб відповісти...

Нудота. Перше, що відчула Сойон, коли підвелася з ліжка. Вона кинулася до ванної й просиділа там близько п’яти хвилин, поки все випите не вийшло назовні. Ледве втрималась на ногах, коли почула, що в будинку хтось є.

За вікном було темно, а годинник наближався до півночі. Перше, що спало на думку: «Мама». Напевно, це вона прибрала в кімнаті, переодягла її та поклала в ліжко, поки Сойон була без свідомості. Але, спустившись на кухню, вона побачила там Те. У фартусі, він готував вечерю. Схоже, щось дуже смачне — адже аромат, що доносився з кухні, був просто божественний.

— О, ти прокинулася, — посміхнувся хлопець, побачивши Сойон на порозі.

— Що ти тут робиш? — одразу запитала вона.

— Ну… готую вечерю, як бачиш.

— А де мама? Я думала, це вона тут.

— Ні. Тут тільки я. Більше нікого.

— Тоді хто…?

— Хто прибрав у будинку, переодягнув тебе, й поклав спати? — Сойон лише кивнула головою. — Це був я. І не хвилюйся, я нічого не бачив, — запевнив Те, киваючи на неї, маючи на увазі, що не бачив її оголеною. — Ти вже була в піжамі. Я тільки змінив постільну білизну. О, готово, — пробурмотів собі під ніс, скуштувавши страву.

Вже за хвилину на столі стояв гарячий суп із морепродуктів, свіжа редиска, трохи кімчі та рис. Сівши за стіл, Те взяв келих, налив собі червоного вина й уже тягнувся налити й їй, але зупинився:

— Ой, тобі ж не можна більше… Отже, розповідай, — почав вечеряти, уважно дивлячись на Сойон.

— Що розповідати? — здивувалася вона, скуштувавши суп.

— Чому напилася? Чому не відповідала на мої повідомлення? Чому двері були не зачинені?

— Вибач… — вона опустила голову над тарілкою.

— Це через нього? — Те раптом посерйознішав. Сойон ще не бачила його таким.

— Угу… — подивилася на нього з-під чубчика.

— Це він на фото?

— Так. Ми тоді зустрічалися вже другий рік. У день відкриття магазинчика він зробив мені пропозицію. Ми мали одружитися наступної весни. Але справи з бізнесом пішли на спад, прибутку не було. Ми почали сваритися… І одного дня він просто пішов. Все, що я пам’ятаю з того ранку — порожня шафа. Навіть обручку забрав із собою. І ось, через чотири роки, він знову стоїть на порозі мого магазинчика. Посміхається, ніби нічого не сталося. Тепер він працює у великій фірмі. Я знаю, що він одружився два роки назад. І в них буде дитинка… — Сойон не змогла стримати сліз. Вона заплакала.

Те не став нічого казати. Просто обійняв її, підставивши своє плече — аби вона змогла виплакати свій біль.

— Ти повинна відпустити минуле, — прошепотів він.

— Так, я знаю. Але як відпустити, якщо ще любиш? Я любила його більше за життя. А він… вчинив отак зі мною. А тепер повернувся. Прийшов подивитися, чи все у мене добре…

— А хіба у тебе не все добре? У тебе чудовий бізнес, ти любиш свою роботу. А ще… ти виглядаєш краще, ніж на тій фотографії, — усміхнувся він. — Покажи йому, що з тобою все гаразд. Що ти живеш далі — не зважаючи на біль, який він залишив. Посміхнися йому. Побажай щастя. І попроси, щоб більше не повертався у твоє життя. Бо він — твоє минуле. А ти живеш зараз. І завтра на тебе чекає нове майбутнє. Вже без нього.

Техьон говорив ці слова, а вона мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як у її розбитому серці починає загоюватися рана. І в самій глибині щось спалахнуло — маленький вогник. Вогник кохання до хлопця, якого вона з дитинства вважала другом, а зараз… зараз їй страшенно хотілося, щоб він міцно-міцно обійняв її й не відпускав.

Його голос був грубуватим, але для неї — солодшим за мед. І в одну мить, коли Те вже змовк, вона нахилилася до нього, і… світ завмер. Навіть годинник перестав цокати.

Вона поцілувала його...