Дива трапляються. Kim Taehyung

26 липня 2002 року

Спекотний літній день.

На вулиці тихо. Нікого. Тільки маленький хлопчик, що сидить на лавці поруч із будинком, когось чекає. Вдивляється вдалечінь вулиці, нервово покусуючи нижню губу від хвилювання. Серце розривається від щастя знову її побачити, знову почути її голос, вдихнути запах її волосся, яке пахне цитрусом, і обійняти після довгої розлуки.

Всю зиму він чекав на неї — сусідську дівчину, в яку закохався вже давно, але все ніяк не міг зізнатися в почуттях. І хоча йому всього сім років, він уже точно міг сказати, що це серйозно, що це не просто закоханість або дитяче захоплення. Це Воно — Кохання. І ось настав той день, коли він нарешті скаже їй про свої почуття...

Зірвавши в саду найбільшу квітку азалії, хлопчик уже більше години чекав на її приїзд. Очікування для нього ніби тривало цілу вічність, а почуття в серці все сильніше зростали. Рядок за рядком він усе повторював слова, які скаже їй. Вивчив усе напам’ять, але все одно стискав у руці папірець, де написав зізнання, щоб у разі чого міг підглянути.

Через дві години очікування на вулиці нарешті пролунав звук транспорту, що під’їжджав. З-за рогу з’явився чорний автомобіль, який радісно просигналив, проїжджаючи повз хлопчика. Зупинившись біля сусідських воріт, двері машини відчинилися, і звідти вистрибнула дівчинка з косичками в червоній сукні:

— Техьон~а, я приїхала. — Техьон розплився в посмішці.

— Я сумував, Нуна. — уся впевненість кудись зникла, і він збентежено сховав квітку за спиною.

Дівчинка радісно підбігла до нього й обійняла. Техьон нижчий за неї на цілу голову, але при цьому вони виглядають дуже мило разом, особливо коли дівчинка піднімає Техьона над землею, затискаючи в міцних обіймах. Хлопчик радіє їхній зустрічі, хапає її за руку і тягне в сад, щоб зізнатися. Вони довго блукають серед густих кущів азалій, розмовляють про щось, але раптом голос дівчинки починає тремтіти, а на очах виступають сльозинки.

— Техьон~а, мені треба тобі дещо сказати. — від цих слів серце хлопчика забилося в рази швидше. Невже і вона вирішила йому зізнатися?

Але від наступних слів посмішка на його обличчі зникла.

— Я їду... в інше місто. Воно дуже далеко. Ми більше не зможемо бачитися з тобою.

Автомобіль просигналив, і почувся жіночий голос, що кликав Сойон повернутися назад. Витерши сльози з очей, дівчинка побігла до будинку, залишивши Техьона наодинці з думками. Але як тільки двері машини зачинилися, він згадав, що так і не сказав їй про свої почуття. Навіть якщо вона їде, це не означає, що це назавжди. Вона повинна знати про його кохання. Техьон кинувся слідом за машиною. Довго біг, вдихаючи пил, кричав її ім’я, а потім зупинився, жадібно набираючи повітря в легені:

— Я знайду тебе, Нуна. Ми знову побачимося з тобою... Я кохаю тебе, Сойон~а! — прокричав він, простягаючи квітку азалії вслід машині, яка ставала все меншою і меншою, залишаючи за собою тільки пил з-під коліс. Того дня вона так і не дізналася про почуття, які Техьон довго беріг у своєму серці...

… до сьогоднішнього дня.

Техьон стоїть на порозі квіткового магазинчика. Розпатлане волосся, розстебнута чорна куртка. Він дивиться на неї великими очима.

— Я сумував... Нуна, — каже він і відчуває, як по шкірі пробігають мурашки. Простягає квітку азалії.

— Техьон~а... я приїхала. — і на очах сльозинки.

— Я чекав цього моменту все життя, — видихає хлопець, обіймаючи дівчину своїми міцними обіймами.

— А я чекала на тебе, — прошепотіла вона, уткнувшись носом йому в груди.

Пізній вечір. За вікном знову почалася хуртовина. Але Те не хоче йти. Йому стільки треба розповісти, показати фотографії, проспівати пару пісень, щоб Сойон почула його глибокий голос, адже він, чорт забирай, дивовижно звучить. Вперше за стільки років він відчуває себе щасливим. По-справжньому щасливим, адже він знайшов ту частинку себе, яку втратив далеко в минулому. І йому вперше так добре, як бувало з бабусею, коли вона пекла його улюблений рисовий пиріг і сідала разом із ним за стіл, щоб насолодитися міцним смаком чаю. Ці моменти зігрівали серце хлопця. Іноді Те просто мовчав, вивчаючи обличчя Сойон, намагаючись згадати, якою вона була в дитинстві:

— І де ж ти була весь цей час? — запитав він, заглядаючи дівчині в очі.

— Ми переїхали до Пусану. Тато там влаштувався на роботу, але через деякий час його звільнили. Точніше, фірма, де він працював, збанкрутувала, і всіх працівників скоротили. Після чого мама вмовила батька переїхати до Сеула. Як тільки ми обжилися там, тато знайшов роботу, а мама відкрила невелике кафе. Декілька років назад тато помер... і... і мамі довелося закрити свій бізнес, так як одна вона не справлялася.

— А ти? Ти не хотіла допомогти матері?

— Я на той момент якраз здійснила свою мрію. Відкрила цей магазинчик, і мама з татом мені допомагали, за що я їм дуже вдячна. Тут зібрані найкращі моменти нашого з ними життя, — поглянула на стіну з фотографіями. — Тепер мама весь час бурмоче, мовляв, навіщо мені цей магазин, пора б уже про заміжжя подумати й онуків їй народити.

— Боюся запитати... Ти за нього мала вийти заміж? — вказав він пальцем на чоловіка на фотографії, на що Сойон лише всміхнулася.

— Ні... — опустила очі в підлогу. — Це довга історія. Та й тим більше, я не хочу про це згадувати.

— Ах, вибач.

— Так. Ні, все в порядку, — але в голосі почулася тремтяча нотка. — А як бабуся? Все ще робить твій улюблений рисовий пиріг?

— Бабуся померла кілька місяців тому. — в кімнаті раптом стало занадто тихо.

— Вибач, я не хотіла...

— Нічого страшного. Це з усіма трапляється. Вона прожила довге і щасливе життя.

— Заварю ще чаю, — вона встала з-за столу, щоб хоч якось розрядити ситуацію, яка склалася після питання про бабусю. — То ти тепер айдол? Танцюєш, співаєш, знімаєшся в кліпах?

— Так, усе в одному, — посміхнувся. — Танцюю, співаю, знімаюся в кліпах, виступаю, веду прямі трансляції. Моє життя сповнене пригод.

— Як не дивно, але скільки не дивилася телевізор — жодного разу тебе не бачила, — принесла чай.

— А може, просто не впізнала або ж забула?

— Ну як, як можна забути твої пухкі щічки? Хоча тепер їх вже й немає.

— Так, нас змушують займатися спортом. Не хочу, але робота змушує.

— До речі про роботу... — раптом почала вона, — у тебе тут ще повно справ. І вона продовжиться ще на тиждень, оскільки цього тижня ти прогуляв свою підробітку.

— Що? Як так? Я ж айдол, і часу в мене не так уже й багато, як ти собі думаєш. Я теж втомлююся, я ж смертний.

— І знову він скаржиться, — усміхнулася Сойон. — Гаразд, так і бути, пробачу тобі цей тиждень.

— Ні, я буду працювати. І ще й за цей тиждень відпрацюю. Я тепер із радістю приходитиму сюди, до своєї подруги дитинства, — ніжно подивився на дівчину, відчуваючи, як усередині прокидається давно забуте, приємне, тепле почуття. Кохання...

А за вікном усе так само мете хуртовина...