МЕЖА

Того ж таки вечора з невтішними думками я доплентався до підземного переходу. Зійшов униз і відчув наче якусь межу поміж життям зовні і тими, хто був тут, у переході, та мав свій плин повсякдення.

Я брів поволі, розглядаючи люд навколо. Хтось торгував овочами та зеленю, хтось пропонував придбати шкарпетки. Комусь було до вподоби гортати нові видання чи пошарпані фоліанти чи розглядати мальовничі пейзажі невеличких яскравих картин. Хтось обирав новий футляр для мобільного телефону, а комусь було важливо придбати прикрасу на подарунок з напівкоштовного каменя.

Я ж натомість насолоджувався кожним кроком, бо поспішати було нікуди. Моя вередлива примадонна обіцяла зателефонувати після десятої. А вечір так не хотілося згаяти серед затхлих, перейнятих цигарковим димом шпалер. Натомість я витяг за звичкою цигарки і закурив, на мить заплющуючи від блаженства очі.

Перше, що побачив, отямившись, це була витончена рука. Жінка у шматку чорної матерії стояла осторонь квітів, які продавали тут з різноманітним асортиментом від граціозних троянд до ніжних гортензій. З-під темного савану жебрачки виглядали пасма смоляного волосся, куди наче випадково вдерлися білі нитки сивини. Збагнувши, що мушу якось діяти, я намацав у кишені кілька купюр та поклав на худорляву руку. Жінка навіть не поворухнулася. Тоді я попрохав продавчиню квітів про жовту троянду і простягнув мовчазній жінці. Мені спало на думку, що сонячний колір квітки змусить її усміхнутися. Проте вона мовчки взяла троянду і важко зітхнула...

Я не стримався і озирнувся, коли вже був біля східців нагору. Швидкою ходою загадкова постать жебрачки віддалялася у протилежний бік. І поки невимушено швендяв містом, то мене ятрили думки про незнайомку. Куди вона пішла? Чому не спитав, як вона опинилася в підземному переході...

А місто поступово замерехтіло вогнями, проводжаючи за обрій сонце. Цей урбаністичний пейзаж, щоразу протягом року різний, проте такий вже рідний і звичний, насичував мене своєю величчю і якимось примарним чарівним світлом.