МЕЖА

Того вечора мені набридло слухати вуличних музикантів, хоча вони і надто вражали різноманіттям запозиченого репертуару. Звуки гітари з гучного динаміка проймали запріле повітря і здіймалися ввись, наче тантруючи і вивільняючи чиюсь мрію. А натовп, який зібрався довкола послухати веселі композиції і розважитися, підтанцьовував та підспівував в унісон трьом парубкам. Ті ж натомість заповзято заохочували публіку покласти щось на прожиття до футляру гітари, який лежав на асфальті, наче голодна паща якогось невідомого звіра.

Я поволі дибав вечірнім містом зі щоденним плином думок. Коли тобі за сорок, то часом жалкуєш за минулим і втраченими перспективами. Життя сприймаєш як довжелезний коридор з величезною кількістю різних дверей, в якому колись увійшов не в той отвір. І цей свідомо-несвідомий вибір позначився на подальшому етапі. Звісно, завжди можна повернутися і обрати інші двері. Але зазвичай людина – то така лінива і боязка істота, яка обирає дивну, та нібито стабільну зону комфорту і регрес замість інших дверей, за якими чекає й інша реальність. Тож роки, десятиліття стікають, наче вода по стіні, на плінтус марних сподівань, і ледь жевріє надія, що все станеться саме по собі.

Порівнюєш себе з однолітками, яких знав ще зі студентських років, і почасти ховаєшся у щоденному клопоті від невизначеного майбутнього. Намагаєшся увібрати в своє єство всі спектри гри сьогодення. А гра є! І заповзяті перегони політиків, і кульмінації цін та розпродажі торгівельних мереж, і вражаючий різновид вартості лікарських засобів у фармацевтиці. І видозміна міста щоразу, коли до влади приходить новий мер…

А ще її гра… Вона… Моя кохана… Неймовірна і талановита. Яка кожною своєю роллю у виставах затягує мене все більше хтивим жіночим шармом у тенета спокуси і безсонних ночей. Коли бачу її на сцені, то спазм у горлі тисне аж до скронь! І за нагоди не дає вимовити жодного слова. А її пронизливий, палаючий погляд під час репетицій спопеляє мене вщент.

Вона – дивовижна актриса! А я – лише помічник головного режисера, тінь її величі. Підпасок мистецтва! Моє неподільне кохання вищить десь всередині тремкими акордами, наче у хлопчиську. А надто стає нестерпно, коли вона проходить повз, грайливо погойдуючи стегнами, налаштовуючи таким чином струни моєї душі на мінорну мелодію досі невизначених стосунків.

Коли я відчуваю її п’янкі чари, спостерігаючи із зали, як вона щоразу дивовижно і влучно перевтілюється в нову героїню, то для мене оживає простір, де вона грає. Він наче наповнюється фантомами, які мовчазно спостерігають і є першими суддями, допоки виставу не побачить глядач. І серед тих фантомів я наче бачу і поважних авторів п’єс, і знаних режисерів, і актрис, які грали певну роль задовго до моєї коханої. Тож під час репетицій я прагну захистити її, мою тендітну кохану, від осуду цих мовчазних свідків. Але ціпенію від межі, яка розділяє нас – моє безпорадне кохання потерпає-комплексує від її талановитості…