МЕЖА

Я ще довго розповідав їй про себе і своє дитяче захоплення театром. Про те, як ходив хлопчаком на балетні постановки за участю величної пані Сотникової. Про мамині традиції щонеділі водити мене на найцікавіші вистави в місті, які не підтримував і так недолюблював тато. А коли батьки перебралися в заміський будинок, то я студентом-старшокурсником все ще продовжував мамину традицію, доки сам не почав працювати в одному з театрів...

Уранці я повільно цідив з горнятка запашну каву і з сумом дивився у вікно. Навколо будинку буяла зелень старих дубів та кленів, дерева наче ховали будівлю від стороннього ока. Я ж натомість вважав своє помешкання надійною фортецею, куди не хотілося впускати абикого. І хоча надто кохав, проте жодного разу не наважився запросити її, пріму свого серця. Бо вона, на противагу від мене, жила в новобудові та грайливо називала моє помешкання барлогом, а вулицю – тим старим районом. Тож ця межа поміж нами у смаках і вподобаннях була для мене чимось непереможним – я зазвичай почувався винним у тому, що надто старомодний…

Від будинку віддалялася постать Мар’яни Сотникової з моєю старою валізою. Ми спілкувалися майже всю ніч, а перед світанком вона заснула в дальній кімнаті, стиха здригаючись уві сні. Я тим часом зібрав похапцем для неї все, що міг. А коли вона прокинулася і поснідала, то відчайдушно попрохав взяти гроші на квиток і їхати в передмістя до сестри, з якою вона давно не спілкувалася.

Тишу порушив дзвінок мобільного. Я наче його й не чув, проте майнула думка: «Вибач, кохана, не відповім». А втім, незабаром побачимося. Адже ти – головна актриса столичного театру, а я… лише підпасок мистецтва. Тож чи зникне поміж нами межа від світла прожекторів та моєю тінню…

Чи, може, я нарешті зважуся звільнитися з театру і таким чином назавжди зникнути з твого богемного життя, аби відчувати, що це місто – не лише пастка для наших таємних побачень. Воно приховує багато можливостей задля того, щоб зустріти іншу. Дбайливу і лагідну, яка кохатиме не за подарунки і компліменти, а щиро і віддано.