3. ЗУСТРІЧ У ПІД’ЇЗДІ
Добрівши до свого будинку я переконував себе, що прогулянка вийшла на славу. Вечірнє місто в унісон зі згадками про робочий день у театрі покращували настрій до мажорних ноток. У під’їзді знову не світилося, а поштова скринька була порожньою – платіжок за комунальні послуги поки нема. Ледь намацавши ключі, вкотре не міг збагнути – кому заважає світло в під’їзді? Чи то така дивна економія – мусиш з вулиці пірнати у темряву і обережно пересуватися, балансуючи на східцях.
Та вже прямуючи до ліфта, почув якесь шарудіння. За мить, коли дверцята ліфта відчинилися, і світло осяяло поверх… я мало не скрикнув. Хтось завмер на підлозі біля радіатора, чи ще живий, чи вже геть нерухоме тіло...
Поки я з острахом і подивом розглядав постать, за кілька хвилин сусідка з найближчої квартири вийшла вигуляти свого мопса. Жінка, не зважаючи на мене, волала на славу, помітивши мовчазне тіло в кутку. Вона діловито погрожувала поліцією:
– Оце припхалося сюди! Викличу наряд, то відпочинеш у відділку!
І вгамувала оскаженілого мопса:
– Рекс, фу! Та заспокойся! Зараз підемо гуляти!
А я помітив жовту троянду на підлозі і відчув на собі пронизливий погляд темних очей і несподівано для себе промовив:
– Овва, це ж Ви, підземна черниця…
Худорлява рука застигла на філіжанці з кавою. Жебрачка дивилася у вікно на яскраві вогники вечірнього міста. А я курив і намагався пояснити собі, як наважився запросити її до себе. Годинник на стіні свідчив – майже десята.
Раптом жінка почала говорити:
– Він казав, що кохає. До нестями! Ніколи не варто вірити. Навіть якщо дуже хочеш! Я була кращою балериною трупи. Мені приносили на вистави оберемки квітів і від мера, і від президента. Я була окрасою сцени і мала багато прихильників. А нині він… Та розумію… Вона молода, вродлива…
Я слухав і не йняв віри:
– Ви… ви… Мар’яна?..
– Так, це я. Сама собі вже непотрібна. І світ навколо, наче дім. Байдуже, що далі. Та жити спогадами так втішно… Дякую Вам. Піду…
Монолог урвав звук мобільного телефону. Проте відповідати мені не хотілося.
– Я зараз! Я миттю! – вигукнув хвацько і гайнув у дальню кімнату.
Там, на старій шафі в тубусі, зберігалися всі афіші вистав за участю Мар’яни Сотникової. Бо моя мама, працюючи в бухгалтерії театру, також була її палкою шанувальницею. І коли я показав гості пожовклі афіші, вона розплакалася і, голосно схлипуючи, поцікавилася:
– Звідки? Чому вони у Вас?..
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!