ПідЛітОк

На плечі висить спортивна сумка. Від ходьби її карабіни жалібно порипують. Кросівки міряють стару дворову дорогу – розбиту і, мабуть, роками не ремонтовану. А з-за даху п’ятиповерхівки насувається дощова хмара…

Весна наступала неохоче. Перед нами розгорнувся пустир – весь у торішній траві, уже без снігу. А от під басейном ще лежали маленькі почорнілі купки. Звідти ми і йшли – банда «шпендриків» з пакетами в руках. Якщо простого школяра не можна уявити без портфеля, то у школяра в басейні має бути пакет. Зміст, звісно, теж – геть інший: у мене всередині лежать змінні шльопки, плавки (звісно вже мокрі), мильниця, мочалка і рушник. Ах, так, ще є шапочка.

Ми йдемо через пустир. Попереду стоять два будинки у п’ять поверхів; між ними під деревами повзе стежка, яка виводить до двору. Туди ми і прямуємо. Сьогодні нам – незвично весело: ми зібралися всією компанією. У мене взагалі всередині грають скрипки: я сьогодні стрибав із вишки. Взагалі, вперше я стрибнув ще тиждень тому; але сьогодні, як-то кажуть, я був в ударі.

- Що у нас на першому уроці? – запитав Сашко у Стели. Вірніше, він розмовляв з нею ще у фойє; але тільки зараз я відволікся від думок і прислухався до друзів. Сашко – це приземкуватий міцноскладений блондин; він же - найкращий серед нас пловець. Гребками чи брасом він плаває не так відмінно (хоча краще за кожного з нас); зате під водою його не наздогнати. Пірнути на дно (а це – шість метрів) може тільки Сашко. Стрибнути з вишки (теж шість метрів) – будь ласка. У школі на фіз-рі він теж – один із кращих. А от на інших предметах Сашко вже – не дуже (хоча задніх таки не пасе).

- Математика, - Стела задумливо дивилась у синє в білу хмаринку небо. Коли Сашко з нами не їде, вона увесь час нагадує про нього своїм виглядом. По-перше, Стела – його однокласниця; по-друге, вона – теж блондинка: кучеряве волосся спадає на її плечі красивими хвилями. Сашко каже, що колись її дражнили в школі «пуделем»; потім хтось назвав її «песиком», і так її кличуть досі – навіть у дворі (ми-то всі там живемо) і вже без образ. Але в басейні ми називаємо її «щучкою», бо під водою вона йде прекрасно, поступаючись тільки Сашкові.

- Нє-нє, «матря» – другий урок! – заперечив Сашко. Тепер, коли вони йдуть поряд, добре помітно, що й зріст у них – однаковий, і міцненькі фігури – теж. Тільки Сашко – збитий (як каже моя мати), а Стела – повнувата. Ця повнуватість неабияк додає миловидності її личкові. Недарма Сашко був у неї колись закоханий – звісно, по-дитячому (ми тоді ходили ще у другий клас). Якось під час гри я кинув м’ячика Сашкові, крикнувши при цьому «лови, Стела летить!» Піймавши його, Сашко (замість того, аби кинути його назад) жартівливо притиснув м’ячика до себе і тікав від мене, не бажаючи його віддавати.

- Ні, перший! – Стела таки вирішила стояти на своєму. Судячи з Сашкового виразу обличчя, поступатись він теж не збирається.

- А хто у вас веде «матрьошку»? – запитав я.

- Овця! – невдоволено вигукнув Сашко. Ми аж пирснули від цього слова: і я, і Дарина, і Славко.

- Яка ще овця? – я здивовано глянув на нього. Ми якраз пройшли пустир і саме заходили у двір. Як би ми не йшли до басейну, наш шлях завжди пролягав крізь цей п’ятачок.

- Ну, Баран! – пояснив Сашко. – Наша нова класуха. Ми спочатку називали її то Барашкою, то ще там якось… А тоді Юрко Підлісний сказав «овця» - замість «вівця». Ну, отак ми досі її і звемо.

- Тоді «матря» у вас буде другим уроком, - спокійно сказав я, буцнувши ногою якийсь камінець. Чому спокійно – хтозна: Славко он ще хихотів від тієї «овці». Щоправда, про ту пані Баран (вона ж – Ольга Василівна) він, мабуть, почув уперше. Справа в тому, що Славко навчався не тільки у шостому класі, а ще й у сусідній школі (хоча жив у тому ж будинку, що і я). До речі, зовнішньо він виглядав майже на наші тринадцять.

- Чому це? – Сашко аж зупинився. За його спиною були відчинені під’їзні двері, і мій погляд затримався на них. У нашому мікрорайоні уже рік стояли металеві стулки з кодовими замками. Тут були дерев’яні – старі, потріскані, обписані; і, судячи з двору, стояти їм тут ще довго.

- Тому що перший урок вона вестиме в нас, - пояснив я.

- От бачиш! – Сашко повернувся до Стели. – На першому Овця буде у них!

- Тоді – фізика, - відповіла дівчина, рушаючи (через те, що зупинився Сашко, ми теж пригальмували). – А потім – матря, дві біології, мова і зарубіжна.

Ми йшли через двір. Це був маленький п’ятачок, оточений з трьох сторін п’ятиповерхівками. Вірніше, у самому дворі знаходилась тільки одна із них. Сусідній будинок виходив сюди тільки одним під’їздом, а гуртожиток і зовсім закривав його боком. Мабуть, тому тут було дуже мало простору. До того ж, чимало місця займав баскетбольний майданчик; але на нього реально було шкода дивитися. Стійки подекуди охопила іржа, на щитах облущилася фарба, та й самі кільця виглядали теж не дуже. За однією з них (ми саме підходили до неї) були вкопані кілька коліс; трохи далі облаштували коробку-пісочницю (два на два метри). За іншою стійкою стояв турничок, поряд – бруси. А за ними на мотузках сушилася білизна. Машин ми майже не бачили – мабуть, не тільки тому, що тут жив бідніший народ: паркуватися у дворі фактично не було де.

- Вано… ти вчора не бачив Тоху? – запитав Сашко, виводячи мене з роздумів. Вано – це моє поганяло – таке ж, як Овця чи Песик. Прикол у тому, що так моє ім’я перекрутив не Сашко чи хтось із хлопців, а фізрук.

- Ні, - я знову пнув якийсь камінець. – Я дивився «Один удома – 3».

- І я! – вигукнув Славко.

- І я! – підтягнулись дівчата в унісон. Ще б пак, подумав я: вони ж – сусідки. Правда, зовсім – не схожі. Даринка здавалася антиподом Стелі: товста, руда, мов апельсин, волосся – до середини спини. Якщо Стела навчається ще краще, аніж плаває (не здивуюсь, якщо колись вона витягне хоча б на срібну медаль), то Даринка – єдина серед нас, хто сидить у простому класі. Але що нам до того: я, наприклад, теж витягую навіть не на «добре», хоч і гуманітарій. Щодо Славка – не знаю, він же – з іншої школи.

- Да, класний фільм! – погодився Сашко. – Отам, де машинка перелітає через вулицю – взагалі прикольно.

- А що, як під’єднати до такої машинки… - почав Славко, але Сашко перебив його:

- Прийомник, чи що?

Славко, цей худий довготелесий брюнет, у своїх мріях він готовий засунути радіоприймач куди завгодно. Кишенькове радіо – дійсно гарна штука, я сам про таку мрію. Славко ж на них помішаний: його батько працює у телерадіокомпанії, та ще й майстром з ремонту (не знаю. правда, чого саме). Колись давно він зробив нам антену; щоправда, зараз вона висить за вікном без діла, бо у нас два роки як є кабельне.

- Та нє, який прийомник! – Славко махнув рукою. Ми саме виходили з двору, і я чомусь заглянув у відчинений під’їзд. Він був не схожим на той, у якому жив я: дерев’яні вхідні двері, вужчі сходи, поштові скриньки у тамбурі. У нас вони висіли біля ліфту; але тут ніяких підйомників, звісно, не було. Та й про металеві двері з кодовими замками (у нас такі стоять у всьому дворі) тут, мабуть, хіба тільки чули.

- А мені вчора нарешті мобілка надійшла! – похизувалася Стела. Минулого разу вона говорила, що її дядько з Києва обіцяв новий мобільник. І це – при тому, що телефон у неї вже був, тільки чорно-білий – він дістався у спадок від матері. Ні, з нею – все гаразд, просто вона оновила свій телефон. Батьки Стели – бізнесмени; тому у неї є все: і мобілка, і комп’ютер (ах, яка фантастична мрія!); і телевізор із пультом я побачив уперше теж у неї. Батьки на Стелу не жаліли нічого: так, колись у неї був мішок іграшок з «Макдональдсу» (не те, що наші ляльки та солдатики), дві пачки старих карбованців (у мене було колись п’ять купюр таких), різні брелки, ланцюжки, якісь журнали… Але все це діставалося їй за успішне навчання і пристойну поведінку. Хоча Стела і так була щедрою і гостинною дівчиною. Так, іноді вона запрошувала нас подивитись якийсь фільм на «відику» - такий магнітофон у неї теж був. Але частіше за все ми (тобто, я і дівчата) тусувалися у Дарини. Там теж було чим погратися (нехай це були зайчики та м’ячики), зате у неї була своя кімната, де ми могли грати у що завгодно. Стела була невибагливою, і навіть гра у карти її захоплювала так само, як і нас.

- А телефон – із камерою? – поцікавився Сашко.

- Ні. Просто кольоровий. І з поліфонією.

- А вап є?

- Є, - підтвердила Стела. Я чомусь задивився на гілки дерев, під якими ми проходили. Ось вони лишилися позаду, і потягнувся той самий гуртожиток, який виходив у двір боком. На стінах – прямо під вікнами кімнат – були прикручені сушилки, і зараз над нами висіли чиїсь штани та светри.

- А скільки коштує хвилина розмови? – запитав Сашко.

- Двадцять копійок, - якось серйозно відповіла Стела. – Це – якщо «Джинс» на «Джинс». Якщо на іншого оператора – може і гривню зняти.

- А прикольно, якщо можна було б розмовляти і бачити одне одного, - сказав Славко.

Це вже була слушна думка (вірніше, фантазія).

- Ну, да, якщо у телефоні камера… - почав Сашко, але зупинився. – Та ні, камера ж – із тильної сторони.

- А якщо телефон під’єднати до телевізора? – припустив Славко. – І камеру теж.

- Ага, трубку від телефону відірвав і причепив до «ящика»! – засміялась Дарина.

- Нє, саме телефон, - перебив її Сашко. – Там же – і «сімка», і антенка. І тоді – так.

- І ми такі увечері дзвонили б одне одному на телевізор! – Дарина, мабуть, не збиралася зупинятися. – «Саню, підеш завтра до басейну»?

- Ну, а що, прикольно було б! – погодився Сашко. – До речі, в одному номері «Дерева» була така штука…

«Дерево» (вірніше, «Дерево знань» чи якось так) – так називався журнал, який мені більш нагадував енциклопедію, яку треба було збирати. І з кожним номером вона у Сашка все збільшувалась. Не знаю, хто додумався купувати її: мені чомусь здається, що її десь помітив Степан – старший брат Сашка. Взагалі, вони обидва були цікавими хлопцями, тому я стирчав у них частіше, аніж у Дарини чи Стели разом узятих. Кататися на велосипеді нас навчив Степан; грати в шахи вчив мене він же; в карти ми теж «різались» часто, причому не тільки в «дурня» - як із дівчатами. Змайструвати якусь штуковину – на це Степан був гаразд. Щоправда, не завжди я заставав Сашка вдома з братом – у Степана були і свої друзі (все ж, він уже закінчував десятий клас). Квартира їхня особливо не відрізнялась від моєї: нічого особливо багатого я там не бачив. А от у школі хлопці виглядали солідно: піджачок у Сашка був кращий за мій, речі він тягав не в сумці, як я, а в папці.

- …і у Франції, - закінчив Сашко. Ми якраз підійшли до зупинки.

- У-м, Франція! – Стела примружила очі. – У мене там тітка живе і…

- У тебе родичі то в Києві живуть, то у Франції, - підколов її Сашко.

- Ну, а що, я теж там хотіла б жити! Вони приїжджали позаминулого року, тільки ми збирались усі в Києві. Вони були в шоці від побаченого. І це вони ще не були в таких місцях, як оце, – вона обвела поглядом зупинку. – Вони розповідали, які у них там… тротуари чисті, автобуси, трамваї, школи… ми сиділи і слухали, як казку. Батько пожартував, що як тільки я закінчу університет, він відправить мене до них.

- А ти хочеш? – запитав я.

Стела стянула плечима.

- Не знаю… - невпевнено відповіла вона.

- О, тралік, тралік! – вигукнув Сашко. З-за рогу дійсно виїжджав тролейбус. Ми зраділи: тролейбус був дешевшим за автобус, та й кататися на ньому було цікавіше.

- Котра година? – запитав я. Дарина глянула на свій простенький годинник.

- О пів на десяту.

- А до школи сьогодні – на дванадцяту тридцять, - сказав Сашко. – Ще три години. Коли наступного разу, в понеділок?

- Так, мабуть, - відповіла Стела. – А то там скоро опалення вимкнуть.

- А у восьмому класі нас, мабуть, переведуть, на першу зміну, - нагадала Дарина.

- Так це ми що, більш не будемо ходити? – здивовано запитав Славко. Я його розумів: йому ще рік учитися до першої зміни. Але без нас ходити, звісно – нецікаво. Та й нам ой як не хотілося б кидати басейн.

- Та не переживай, - сказав Сашко, дивлячись на «рогатого», що саме паркувався. – Там щось придумаємо.

Я вийшов з маршрутки на тій же зупинці. Востаннє я тут був років двадцять тому – коли ми ходили до басейну. З тих часів тут багато чого змінилося: тепер тут стоїть нова зупинка; у кіоску продаються не тільки цигарки, а й стіки до айкосу; під ногами уже — не потрісканий асфальт, а пристойна плитка; а у приміщенні тодішнього магазину розмістився міні-маркет. Звісно, мені ж теж уже – не тринадцять, а тридцяти три. Моє обличчя змужнішало (а заразом і потовстішало), статура стала теж більше збитою; а на голові й зовсім проглядаються залисини. У руці – вже не пакет, а солідна спортивна сумка, і я на ходу вішаю її на плече.

Я завернув за ріг і… здивувався. Тут, навпаки, мало чого змінилося: побита дорога, ті ж ґрати на вікнах і навіть штани на мотузках, здавалось – ті ж самі, що й тоді. Тільки нова огорожа попереду, нові сміттєві баки перед ними і будівельний магазин – все це ніби підтверджувало, що роки таки минули.

Я пішов по дорозі. Від ходи сумка ледь погойдувалась, і карабіни її рипіли ніби якось жалібно. Розбита дорога додавала туги; а тут ще з-за даху насувалась дощова хмара.

Колись ми повз цей гуртожиток ходили до басейну. Власне, туди ж я йшов і зараз: у мене діагностували проблеми зі спиною. Взагалі, на спину жалілись багато моїх колег, але мій лікар порадив мені саме плавання. Історія повторювалась: саме через свою спину я ходив сюди і в школі. Але тоді нас було п’ятеро. Навіть коли ми збирались не всі, щонайменше нас було двоє. Тепер же я чимчикував зовсім один.

Промайнули над головою гілки дерев. Це були ті самі дерева, що й тоді: ось цей товстезний стовбур я добре пам’ятаю. Утім, куди їм дітися, подумав я, заходячи у двір. І аж застиг від здивування.

Тут усе було, як і тоді. Там, за моєю хворою спиною, певні зміни ще були помітні. А тут час ніби застиг. Так само під гуртожитком сохла білизна (коли я таке востаннє бачив), так само, мов велетні, стояли ті ж пошарпані баскетбольні стійки. Тільки тепер тут точно ніхто не ганяв м’яча: на дальній стійці не вистачало кільця, а на ближній – навіть щита. Де-не-де, у різних кутках, стояли кілька машин: двоє «жигулів» («сімка» і «четвірка») і старий «Опель». Навіть лавки, яких тоді, звісно, не було (старі, думаю, не дожили до цих днів) – навіть вони виглядали так, ніби простояли тут не один десяток років.

Зітхнувши, я пішов було далі, але раптом заглянув у розчинений під’їзд. Тільки металеві двері, домофон та поодинокі пластикові вікна – тільки це виказувало реальну картину часу. Це ж тут, пригадав я, ми колись розмовляли про мобілку Стели та фантазували про відеотелефон. Це було у квітні, двадцять років тому. Ми тоді ще не знали, що йдемо цими дворами востаннє – принаймні, разом. Того дня у школі нам піднесли «сюрприз»: я досі пам’ятаю, як до класу зайшла медсестра і оголосила, що учні 90-го року народження у понеділок ідуть на медкомісію. Я і Сашко народилися у дев’яностому. Дівчата без нас, звісно, не поїхали плавати: я навіть не пам’ятаю, щоб колись компанія збиралася без когось із нас (тобто, або мене, або Сашка). Тож у понеділок нашу «банду» в басейні не побачили. Ані в понеділок, ані будь-коли потім.

А вихідними (перед цим самим понеділком) надворі помітно потеплішало. Тому опалювальний сезон закінчився уже в середу – доволі різко і несподівано. Ну, а далі сталось те, чим ми не хотіли завчасно заморочуватись (через що, мабуть, все так і закінчилось). Славко недарма хвилювався: ми перейшли на першу зміну і більше не ходили до басейну. Наступного разу я пішов туди (вірніше, сюди) тільки зараз, через двадцять років.

Так, тут ми розмовляли про мобільник (точно вже не пам’ятаю, з чого зав’язалася ця розмова). Хто б нам сказав тоді, що у нас будуть сенсорні телефони – майже без кнопок, зате з потужними камерами, та ще й із двох сторін. І за якихось сто гривень ми зможемо говорити скільки завгодно, а вдома так само без кінця (бо ж вай-фай) можна буде бачитися через Вайбер, лежачи на дивані. За один безліміт сто гривень і тоді не були особливо великими грошима – одну гривню коштували п’ять-десять хвилин. А якщо пригадати, що нинішня сотка – це те ж саме, що тоді – двадцятка?

Я вкотре зітхнув: мабуть, таки добре, що ми тоді не знали, що на нас чекає. Так, дитинство у нас було безхмарним, як і у всіх дітей; але ми навіть не могли уявити, яка доля чекає на нас уже дорослих. Що було б зі мною, якби я дізнався, що навіть через двадцять років ходитиму неодруженим? А мені ж, вибачте, вже – навіть не тридцять! Утім, може, це – й не так погано: адже майже всі інші встигли розлучитися. Одна Стела досі живе з чоловіком і виховує двох дітей – щоправда, не у Франції, як мріяла, а в Італії. Вона вийшла заміж за якогось бізнесмена (чи нашого, чи дійсно італійця). І, якщо чесно, мені було навіть сумно за неї: про кохання у тім шлюбі мова точно не йшлася; до того ж, її чоловік виявився ще й ревнивим. Щоправда, на тому шлюбі наполягли її батьки, чому я не здивований: сама Стела завжди мріяла про любов і вміла любити; тому на такий крок вона не погодилась би.

Єдиний, у кого не було дітей (не рахуючи мене) – так це у Славка. Його (ще в коледжі), можна сказати, теж одружили батьки – на дівчині з їхнього села. Він ще тоді, у дванадцять років, був дивакуватим і простакуватим. Ми списували це на характер. А ми, як відомо – усі різні. Утім, думаю, саме ця дивакуватість, чи що воно було – саме це й зіграло свою роль. Спочатку у нього щось не так було у коледжі, потім далися взнаки стреси на роботі (а працював він на складі вантажником). Словом, одного дня Славко просто потрапив до психлікарні. Єдине, що я чув – це те, що його дружина пішла від нього і повернулася назад до села. До того ж, кілька років тому я бачив Славка у дворі: він повільно ходив, дивився ніби в нікуди. Ми навіть завели якусь розмову; але він увесь час говорив про якусь маячню.

Не змогла впоратися з собою і Дарина. Колись, у середній школі, зі мною навчалася Ліля Решетняк. Причому навчалася препогано – набагато гірше від Даринки. Утім, пізніше причину її поганого навчання знайшли: ними виявилися скандали у її сім’ї. Сама Ліля пізніше показала себе здібною дівчиною і навіть закінчила університет. На жаль, у Дарини таких причин не знайшли (якщо вони були взагалі). Вона теж вийшла заміж; але її чоловік навіть на тверезу голову часто влаштовував скандали, час від часу випиваючи і навіть піднімаючи руку. Між тими скандалами та побоями Дарина народила двох дівчат і змінила кілька робіт – поки не влаштувалася десь прибиральницею. Приблизно тоді ж її чоловік таки «догрався» – його посадили за нанесення тілесних ушкоджень. Простіше кажучи, він просто спровокував конфлікт із якимось хлопцем, якого потім ще й побив.

Не оминула погана доля і Сашка. Хоча від нього я не сподівався: недарма ж він показував у басейні клас, а у школі ходив із солідною папкою. Можливо, у Сашка дійсно все склалось би по-іншому. Але у його батька сталися проблеми з роботою; тому після коледжу Сашкові довелося їхати з ним же на заробітки. Вони, ці заробітки, перетворили його з веселого хлопця у якогось у грубого і замкнутого чоловіка. «Вишку» Сашко так і не отримав; він одружився, але зовсім не на такій дівчині, яку хотів би. Його дружина взагалі виявилась якоюсь дурнуватою істеричною особою. А Сашко – я ж пам’ятаю – мріяв зовсім про інше. Через цю реальність, ці заробітки і цю дружину – мабуть, через це все він з часом спився. Років зо п’ять тому я переїхав в інший мікрорайон, і з тих пір навіть не знаю, де він, і що з ним. Однак до переїзду я часто бачив його у дворі з якимись алкоголіками. Звісно, від нього теж пішла дружина, прихопивши з собою дворічного сина.

Згадавши про басейн, я пішов далі, через баскетбольний майданчик. Налетілий вітер зашарудів листям дерев, що росли між двома будинками. Між ними так само була стежка – можливо, що й та сама. На місці був і пустир – тільки зараз він пахнув не мокрою землею та торішнім бур’яном, а свіжескошеною травою. А за ним, як і раніше, гордо підіймається будівля басейну. Я бачу оновлений фасад, бачу яскраву вивіску з логотипом. Усередині, звісно, теж зроблений ремонт: я читав про це в інтернеті й навіть бачив фотки. Однак я ще проходжу повз пісочницю, повз колеса, що стирчать із землі, повз відчинені двері під’їзду. І ще жалібно риплять карабіни сумки…