Заповітні прокльони

Ти казав нам терпіти, Василю,

Обіцяв, що терпець шліфує.

Годі, все — закінчились сили!

Я потворному цьому світові,

Пухирями гнійними вкритому,

Свого прощення не подарую.

Як, скажи мені, Лесю-голубко,

Як відмити від бруду мрії?

Гнів палає дровами в грубці,

І затягує очі, мов стелю,

Сподівань моїх невеселих,

Чорна кіптява безнадії.

Вже неладнії ваші думи

Глузд на плечах моїх тримати,

Все злилося у вухах шумом,

Розум каже “У тебе діти” —

Ми хотіли заради них жити!

А доводиться помирати.

Смерть нас кожного радо прийме,

Смерть усі нам гріхи пробачить,

Маєм вибір один-єдиний:

Або смерть, або божевілля,

І, сплюндровані вражим насиллям,

Наші душі ревуть і плачуть.

Я дивлюсь на митців Вкраїни,

Що говорять до нас крізь роки…

Скоро я, як і ви, загину,

Від паскудників московитських

Кровожерних імперських амбіцій,

Не залишивши рим високих,

Не залишивши навіть сліду,

Крім оцього: мокшанські гниди

Мають вічно горіти в пеклі,

За усіх, кого вони вбили,

За усе, що вони зробили,

За життя, що вони спалили,

У багатті безглуздої смерті,

Всесвіт має їх начисто стерти.