Вічний якір у душі

Шлях материнства — звивистий,

Наповнений любов’ю, що болить.

Навіки діти у життя вплелися —

Немов зернята в серці проросли,

Неначе перші квіти розцвіли весною.

У молитвах за них стоїш, мов скеля.

Ця ноша — на плечах усіх матерів,

Зцілила душу безумовною любов’ю.

І вкотре літо замінило зиму —

Всі ці роки — як дар Творця.

Та час — мов човен, у далечінь пливе,

А ти стоїш на березі — рахуєш зорі...

Очима проводжаєш у путь далеку

Своє — колись малесеньке — дитя,

І віра в краще в грудях запалала.

У ніч недоспану з малятком на руках

Вже вороття травою заросло.

А так хотілося б бодай на мить —

Знайомий запах глибоко вдихнути,

Що розтопив в тобі замерзлу кригу.

Бувало, думкою вела у перший клас

Рідну кровинку, яку ночами колисала.

Без сну — здавалося, життя згасало...

Аж тут стежина під ногами простяглася —

Вчорашній день снігами замело.

Ти знаєш точно лише тепер:

Хоч сотня днів похмурих і ночей —

Вартують посмішки однієї

І слів тихеньких — про любов до тебе,

Що тягнеться аж від землі до неба.

Зв’язок, народжений любов’ю, —

Мов вічний якір у душі твоїй.

Незримо по життю цю мить несеш —

Вкарбовану долонями дитяти

У душу й серце — на усе життя.