*той, хто

він тридцять років дивився в вікно,

спостерігав, як бути, і що було,

як відвертати холод, вірити у вогонь,

як проростати віршами і зерном,

як не позбутись глузду, коли прийдуть

нищити землю - кувати лють,

а коли зрадять свої - рости

квіттям в проламані ними кістки.

і тридцять років дивився світ

деревами й сонцем, і пульсом зіниць,

навчався, як стіни старих психлікарень

в своїх пацієнтів - осягнень і марень,

як той, хто безжальність його зрозумів,

сміявся, кохав і нестямно курив -

той, хто двічі утратив дім,

той, хто востаннє кохав назавжди,

той, кому втрата й чужі хрести

стали вагоміш повітря

і ближче спини.

той, хто щоранку чекає на смерть,

наче колишню, зраджену восени,

як він станцює під ядерний вибух,

аби не втрачати світло, як згаснуть світи.

і світ не змінився, але невлад,

розсипавши жменю дешевих плеяд,

дав цьому бути - ракетам і болі,

і тимчасовості наших загоєнь,

дозволив боротись, вмирати вві сні,

не досягнути і не втекти -

тільки б відбутись,

може, недовго,

в чиємусь погляді,

або в вікні.