Лицар у купальні

- Сидіть, сидіть! – пан Григорович обійшов стіл і поклав на нього паперовий поштовий пакет – мабуть, той самий, про який розповідала Яся. – О, Лілею, Ви сьогодні – просто прекрасна! Ви дозволили собі розкритися, мов водяна лілія?

- Так… - байдуже відповіла Лілея.

- А чого Ви така сумна? – пан Владислав здивовано звів сиві брови. – Нічого, зараз я вас… розворушу трошки. Отже, - викладач потягнув із конверта папірець, - нам сьогодні надійшов черговий лист із Крегульця. Спочатку я, мабуть, його зачитаю, а потім поговоримо про справи. Отже… - пан Григорович розгорнув листа.

- «Привіт, друзі!

Раді, що наше спілкування стає все частішим. У наших студійців закінчились відпустки та канікули, тож за минулі два засідання зібрались майже всі учасники. Таким чином, тепер усім відомо про ваш чудовий «Світанок». Окрім того, ми вирішили надіслати нам кращі зразки власної творчості кожного (сподіваюсь, усе влізе у поштовий пакет, а ні – відправимо ящиком; але все неодмінно потрапить до вас).

Також у нас врешті почався повноцінний літературний сезон. Як завжди, восени посипались один за одним різноманітні конкурси, і ми вже навіть почали виборювати призові місця. Хто і що виборов – писати поки не буду, бо деякі вірші-переможці ми вкладемо у посилку. Але я вважаю своїх вихованців однаково талановитими, тож дам вам можливість неупереджено насолодитись їхніми рядками. По прозі та драматургії призів поки що немає, з однієї причини – поки немає і таких конкурсів. Зараз, до речі, збираємось налагодити діалог із місцевими театрами – тим паче, один із випускників нашого педінституту грає в «Срібному коні» (є у нас така чудова сцена, рекомендую, якщо будете у нас у гостях, але тільки після «Будинку А»).

Днями завітав до столиці та випадково потрапив на зустріч ДАПу і ДОПу (Державна асоціація та Державне об’єднання письменників відповідно). Я б навіть не подумав туди зайти (тим паче, без запрошення), але випадково зіштовхнувся біля Будинку Мистецтв із письменником Максиміліаном Павчичем. Він мене не лише запросив, а й завів за руку усередину. Багато хотілося б розповісти про цю зустріч, але для цього, мабуть, не вистачило б і цілого листа. Єдине, що і ті, й інші зацікавились «Домом…» і взагалі були здивовані, що в такому порівняно невеликому місті є така студія. Ба більше, голови обох спілок запропонували регулярно подавати твори вихованців до різних видавництв, щоб потім вони могли поповнити ряди хоч тієї, хоч тієї. Правда, обоє ледь не посварилися, намагаючись довести, що об’єднання – краще, ніж асоціація і навпаки.

Якось так. А, ще що. Ми теж вирішили налагодити контакти з іншими студіями і вже отримали відповіді від «Кролика» із Бережковиці. Чому вони називаються «Кролик» - поки що не допитався, але вони теж підтримали ідею спілкування і чекають на лист від вас (адресу допишу в кінці). До речі, це через них ви отримали від нас такий великий лист – «кролики» теж надіслали нам пакет із власними творами, спонукаючи нас зробити те ж саме. Думаю, від них ви також отримаєте змістовний сюрприз.

На цьому все, щиро ваш Петрен Зайвський.»

Пан Григорович відклав листа.

- Ось такий лист, - весело сказав він, хлопаючи долонею по пакету. – Дещо із творів я перечитав, дуже потужні рядки, скажу… Але нічого, нам теж є що надіслати до них! А поки що я думаю виготовити ще один стенд для тих студій, з якими ми будемо переписуватись. Правда, у коридорі ми його вже не повісимо, але… - викладач хитро підморгнув. – У двісті вісімнадцятій – голі стіни, жодних діалектичних карт і схем розборів речення немає. Тож можна розбавити шпалери нашим стендом. А потім, може, ще й відвоюємо цю аудиторію. Але про це – потім. Я думаю, Лілеє і… о, Дмитраше, - пан Владислав простягнув руку, - забув привітатися! Вам уже ж розповіли про «Зелене жито»?

- Ми вже порахували, - невдоволено відповіла Лілея.

- А… - голова студії зловив здивування, - що відбулось, поки я втік від вас?

- Ну… Мілана, Зоряна і Віктор не згодні на менше, ніж на одну сторінку. Ще чотирьом лишаються по дві третини. А Дмитраш, виявляється, у нас взагалі не влізає в обсяг.

- Як?! – вигукнув пан Григорович. – Ні, друзі, друкуватимуться всі! Як ви взагалі могли про це подумати?

- Та ми не думали, - відповіла Зоряна. – Ми просто взяли з Міланою і Віктором по сторінці. А потім прийшли вони, Дмитраш порахував і… зайшли Ви.

- Ні, шановні, так діло не піде! По-перше, ми – одне ціле і друкуватимемось разом! А по-друге, Дмитраш у нас – єдиний прозаїк! Та ще який! І ще й математик! Ви ще б Віктора викинули – і були б без пісні, музикознавця і без хлопців узагалі.

- Віктор і так собі сторінку забрав, - нагадала Мілана.

- Ой, а ти сама? – кинув Віктор. – У мене хоч ноти…

- А у мене – поема, - байдуже відповіла Мілана.

- А в мене – дві візитівки, - докинула Зоряна.

- А про щось, окрім себе, Ви не могли подумати? – запитав Григорович. – У нас тільки недавно з’явився такий прозаїк, а ви вже ображаєте хлопця!

- Та ніхто… - почав було Дмитраш, але Григорович перебив його:

- Почекай. Я не розумію, невже ви не могли порахувати і побачити, що ви не влазите зі своїм розподілом?

За спиною знову зарипіли двері. Однак цього разу Лілея не звернула на це уваги. Її погляд перескакував з одного обличчя на інше, а мозок намагався запам’ятати кожен вираз. Звичайно, як же вона сама не здогадалась!

- Пане Владиславе, можна вас? – до аудиторії заглянула пані Гелена.

- Так, - викладач встав і хутко покрокував до дверей. – Я зараз повернусь!

Двері тихо хлопнули.

- Слухайте… як же я одразу не зрозуміла… - Лілея стиснула губи – чи то задумливо, чи то гнівно.

- Що? – запитала Антоніта.

- А я ще й думаю, чому Дмитраш – такий спокійний! Він же одразу здогадався!

- Про що? – подала голос Лорі.

- Ну, я ж за дві хвилини зрозуміла, що хтось не влазить! А ви тут сиділи хтозна-скільки часу! Ви давно порахували, що хтось один не влазить! І ви ні слова не сказали, хто саме пройде пішки повз трамвай! Ви ж давно все вирішили! Я тільки не розумію, як Дмитраш здогадався…

- А що там здогадуватись, - він стянув плечима. – Я ще коли сів, то відчув, що – щось не те. Якось так… всі дивляться одне на одного… А потім, коли порахував, усе стало на свої місця.

- Ну, а що ти хочеш? – Зоряна поправила золотисте волосся. – Ну, не вміщаємось ми всі! А ти прийшов до нас останнім…

- Прекрасно, - Дмитраш потягнув до себе зошит. – Прийшов останнім – піду першим.

- Ти куди? – Яся здивовано глянула на нього.

- Усього найкращого, - вставши, він покрокував до виходу.

- Дмитраше! – крикнула Лілея, обертаючись. Але той, навіть не озирнувшись, лиш пришвидшив ходу. Рипнули двері – і висока худорлява постать зникла за стулкою…

- Отакої… - прошепотіла Яся. Лілея гнівно закусила губу.

- Так, - твердо сказала вона. – Я теж відмовляюсь від друку. Діліть мої дві треті, як хочете…

- Лі, ти чого? – здивовано прошепотіла Мілана.

- О, вас якраз і лишається шестеро! – вигукнула Лілея. – От можете забрати всі по сторінці. Сподіваюсь, тепер усі будуть задоволені.

- Лі, ти що! Це ж – наш перший друк! Та ще й у «Зеленому житі»! – здивовано сказала Антоніта.

- Це – свинство! – злісно відповіла Лілея. – Нам дали шість сторінок на вісьмох, а ви ніяк не можете поділити їх! Усім треба щось урвати! Та ще й вирішили, кого кинути за борт! Ще й за спиною у Дмитраша! Клас, тепер ще й прозаїка втратили…

- Ну, так його ніхто не виганяв, - подала голос Зоряна.

- А давай ми тобі скажемо, що ти з нами не друкуєшся! – Яся різко повернула голову до неї. – Що ти зробиш?

- А чого я? – у погляді Зоряни читалась нахабність.

- А він чого?

- Ну, він же останнім прийшов! Ще й із прозою… Ну що він, вмістився б у дві третини?

- Вмістився б, на відміну від нас! – зауважила Лорі. – Це у нас то відступи між строфами, то отака діра між колонками! «Останній прийшов»… Зате ти перша сказала, що він – за бортом!

- А чого ти зараз щурячиш? – здивовано запитала Зоряна.

- А чому ти така нахаба?! – гиркнула Лілея. – Чому ти вирішуєш, хто буде друкуватися, а хто – ні? Як ви взагалі до такого додумались?

- Та ніяк, - відгукнулась Антоніта. – Спочатку Зоряна налетіла зі своїми двома віршами, а потім цій, - вона кивнула на Мілану, - сторінку для поеми подавай.

- А чому їй два вірші можна друкувати, а мені поему – ні? – Мілана різко відкинула темне волосся назад. – Якби Зоряна не вчепилася б за свої два вірші – будь ласка, я підібрала б щось інше. А так – вибачте, моя поема – теж візитівка.

- Ну, ви і… - Лілея похитала головою. – Навіть матюк на вас підібрати не можу.

- А знаєте, що найцікавіше? – задумливо запитав Віктор.

- Та йди ти… - Мілана махнула рукою.

- Що? – Яся кивнула чорнявою голівкою.

- Що не буде тепер ніякого друку, - видав Віктор.

- Чому? – Антоніта здивовано відвела голову назад.

- Ну, так, - погодилась Лілея. – От побачите зараз чому.