Лицар у купальні

- Лілея?! – здивовано вигукнув він. Та уп’ялась у нього не менш здивованим поглядом.

- Ми знайомі? – тремтячим голосом запитала вона.

- Дмитраше, не мучте пані, - низьким голосом сказав приземкуватий брюнет, проходячи повз них. – Вона і так шокована від Вашого вигляду!

- Дмитраш?! – тепер вигукнула вже Лілея. – Це ми… разом навчались в інституті?

- Правильно, - Дмитраш м’яко посміхнувся. – Які цікаві часи були, правда?

- Я тебе не впізнала… - майже прошепотіла вона. - Чесно, я тебе зовсім не впізнала!

- Та я теж тебе не впізнав, якби не знав, що ти сьогодні тут будеш, - зізнався Дмитраш. – Хоча он, кучері у тебе лишились ті ж. І очі – як були такі широкі, так і є.

- Скільки це ми з тобою не бачились? – Лілея похитала головою. – Років сорок, мабуть? Пам’ятаєш наш інститут?

- Так я й зараз там буваю. Тільки тепер це – університет. Там такі ремонти зробили! У другому корпусі стіни відштукатурили у колір заходу сонця. І в метрі від підлоги пустили світлодіодну панель. А при нас було, як лікарняна палата – геть біле, пам’ятаєш? Я навіть злякався трохи, коли приїхав вступати, - чоловік засміявся.

- А наш «Світанок»? – пригадала Лілея, стаючи біля вікна. – А «Дім А», «Кролик», «Вікно»… Куди все тільки поділося?

- Ну… - Дмитраш задумався. – Від «Дому А» не лишилось навіть і дому. У них був якийсь будиночок під шифером…

- Колишня бібліотека, - підтвердила Лілея. – Її об’єднали з кимось, а будинок віддали «Дому А».

- Той будинок був більше схожий на чиюсь велику хату, ніж на бібліотеку, - відповів Дмитраш. – Там поряд стояли якісь закинуті сараї, гаражі якісь. Ну, врешті все це «добро» знесли і на цього місці збудували чотириповерхівку із двором. Словом, єдине, що лишилось від студії – це кілька збірок у крегулецьких бібліотеках.

- А наш «Світанок»? – знову пригадала Лілея. – Яка потужна була студія! У нас у ДАПі свого часу було чимало «світанківців». А керівники які, пам’ятаєш! Того ж Григоровича уже років із десять вивчають у школі! А інші – Самшич, Веселко, Книш…

- «Світанку» теж років із двадцять немає, - так само задумливо відповів Дмитраш. – Григорович, коли переїжджав, зробив одну мудру річ…

- Так-так, - пригадала Лілея, - у нього стався інсульт після смерті дружини, і його дочка забрала до себе.

- Ну, він зі столиці подзвонив Самшичу і попрохав зайняти його місце. Він дуже хотів, щоб «Світанок» очолив саме письменник. От Самшич ще виростив сильну молодь – ту ж Таїсію Бушмак, наприклад. А потім, коли його не стало, «Світанок» віддали комусь із викладачів, і вони його просто закинули.

- Ти вчителював? – поцікавилась Лілея. – Я думала, ти поїхав із міста. До себе в село чи ще кудись. Я он сама теж повернулась додому і досі тільки носа звідти показую.

- Ні, я увесь час прожив тут, - відповів Дмитраш. – Так, працював трохи у сороковій школі…

- То ми з тобою – колеги? – усміхнено запитала Лілея.

- Ну… скільки я там пропрацював. Пам’ятаєш мій роман? «Новий вік»?

- Це той, який ти читав у «Світанку»?

- Ага… той. Я ж пообіцяв тоді Григоровичу, що допишу його. Правда, він мене й повернув через кілька тижнів.

- Це коли він півстудії вигнав? – згадала Лілея. – Він тоді сильно розізлився на нас. І ще й скасував друк у журналі. Як він там називався… «Сопілка» чи «Зелене жито»? Вже немає ні того, ні іншого. І багатьох… «Перепілка», «Косар», «Літературна рілля»…

- А вони тобі треба? – сміючись, запитав Дмитраш. – Я он «Новий вік» набирав уже на комп’ютері! А це було ще років тридцять п’ять тому. Більше навіть.

- А де ти тоді комп’ютер знайшов? – здивувалась Лілія.

- У Державному інституті. Мене тоді направили від школи на курс комп’ютерної техніки. От… А комп’ютери тоді були такі величезні, шуміли страшенно… Ну, то – інша історія. Так от, я домовився із завідувачем лабораторії, щоб той... приходити на вихідних або під вечір і набирати текст. І десь із місяць так набирав цей роман. Григорович встиг до інсульту прочитати останній розділ, тому я набирав усе з його правками. А щоб роман випадково не видалили на комп’ютері, я купив дискету і зберігав його й туди. А потім я купив ще кілька таких носіїв, записав «Новий вік» і на них і так розіслав по редакціях! Можеш уявити собі, що думали редактори, коли замість оцих конвертів-пакетів приходив якийсь шматок пластмаси! Правда, одне з них орендувало корпус в інституті математики, і редактор заради цікавості попрохав лаборантів допомогти йому з тією дискетою. Словом, так мені першу книжку й надрукували, - сміючись, закінчив він.

- А зараз уже книжки безкоштовно нікому не друкують, - Лілея зітхнула. – Тільки хіба відомим письменникам.

- А нащо тобі вся ця макулатура? – Дмитраш скривився. – Хто читає ті паперові книжки? Ти зайди сюди у будній день і заглянь до читальної зали. Одні пенсіонери сидять! І газети з журналами тільки вони й читають. Я більше двадцяти років працював у «Гарбузі», то бачив на власні очі, як молодь мігрувала в інтернет.

- Ти працював у «Гарбузі»?! – здивовано вигукнула Лілея. – Дуже гарний журнал був! А куди він дівся?

Дмитраш стянув плечима.

- Туди ж, куди й кінші. Ну, «Фільтр» там, «Вихідний»… Це ж були державні видання. Потім журнали увійшли в моду, і на горизонті з’явились приватні конкуренти. Наприклад, є такий онлайн-журнал «Ранок»… А раніше, він виходив тільки друком. Ну, підписники почали перетікати туди. А потім пішла мода на комп’ютери, інтернет… Ну, й молодь пішла вся в онлайн. А тут ще й держава перестала фінансувати друк. А права друкувати рекламу ми не мали, як приватні журнали. Правда, вони теж почали потроху позбавлятись від паперу. Ну, а потім з’явилися смартфони… правда, я звільнився з «Гарбуза» ще до цього. Та що казати… - Дмитраш зітхнув.

- А як ти туди потрапив?

- Та як… Мені надрукували «Новий вік», я з ним подався одразу і в ДАП, і в ДОП. Першим не сподобалось, що я лізу в обидві ці…

- Організації, - підказала Лілея.

- Зборища, - невдоволено відповів Дмитраш. – Що одні, що інші. Ну, коротше, асоціація придумала якусь відмазку і відмовила. Сказали, що роман – не високохудожній, не має характерних рис для свого жанру і тому подібне. Ну, ДОПівці про це дізнались і вирішили чи то підібрати мене, чи то провчити сусідів. Коротше, мене взяли з руками й ногами, ще й висміяли ДАП, ті у відповідь обурились, відповіли, що ДОП харчується низькопробними авторами, якимись учителями зі шкіл…

Лілея аж зайшлася реготом.

- Що, так і було? – запитала вона, сміючись.

- Там було ще смішніше, ніж ти уявляєш. Так от, редактор «Гарбуза» дізнався про цю історію і прийшов особисто до школи брати в мене інтерв’ю. Ну, ми з ним довго говорили, він ще записував наш діалог на касетний плеєр. Потім мова зайшла за мою роботу, я став показувати йому математичні хитрощі… А він спочатку сидів такий із відкритим ротом, а потім каже: «Так це ж – гарний матеріал для журналу! А я сам математику ненавидів ще зі школи!» І потім додає: «Хочеш, я тебе влаштую в редакцію? У нас автори текстів отримують вдвічі більше, ніж тут…» Правда, журнал був розважальним, тому доводилось під ці фігури та приклади придумувати якісь смішні задачки. Отак я через гроші пішов зі школи. А через двадцять із гаком років так само покинув «Гарбуз».

- На пенсію? – поцікавилась Лілея.

- Та на яку пенсію! До неї ще було як велосипедом до кордону. У копірайтинг пішов. Тоді він ще тільки зароджувався, і туди було легко влізти. А в «Гарбузі», навпаки, стали то урізати зарплати, то скорочувати штат… Ну, я й пішов, поки мене не поперли за віком. Потім, коли не стало дружини, вирішив створити «Модерн»…

- Так ти… - Лілея хотіла сказати «так ти – вдівець», але останні слова різко змінили її рішення.

- Так ти – керівник «Модерну»?! – вигукнула вона.

- Я ж кажу, я його створив, - пояснив Дмитраш. – Я ще у «Гарбузі» потрошку спілкувався з молодими аматорами. Ну, там була довга історія. Насправді я ще після звільнення хотів працювати з талановитою молоддю. Але я розумів, що нова студія обов’язково має йти в ногу з часом, постійно розвиватися – інакше вийде те ж саме, що зі «Світанком» і подібними. А в мене ще дружина тоді хворіла, часу не було. А потім я лишився один… Дочка вже давно вийшла заміж, син взагалі переїхав на інший кінець країни… До всього, копірайтерів розплодилося дуже багато, особливо молодих… Ну, я й вирішив зайнятись молоддю. Все одно робити більше нічого, пенсії вистачає з головою, працювати – не треба, та й не бере вже ніхто…

- О, так нам буде про що поговорити! – весело сказала Лілія. Але в її голосі, здавалось, відчувалась нотка невдоволеності. – Ти ж знаєш, що я – керівниця «Конвалії»? Це – така студія під егідою ДАПу. Ну, як ви…

- Ні, ми до об’єднання жодного відношення не маємо, - Дмитраш похитав головою. – А про тебе, звісно, знаю. Мені твої студійці…

- О, диви, заходять, - перебила Лілея, дивлячись у сторону зали. Поважні й старі письменники поволі заходили всередину. – Ходім, поки нас під задню стіну не посадили.