Лицар у купальні

Урочиста частина тривала лише кілька хвилин. Правда, Лілея не дуже-то й звернула на неї увагу. З одного боку сидів Дмитраш, який теж байдуже дивився на сцену; з іншої вмостилась Агата, яка навіть у приміщенні не зняла свого бордового капелюшка з короткими крисами. Один убір, який кострубато виглядав на її голові, псував Лілеї настрій. До всього, Агата тихо бурмотіла своє «фе» щодо ведучої – ДОПівської письменниці, яка, утім, виглядала ще доволі свіжо.

- Ну, когось же треба було брати ведучою, - сказала Лілея.

- А чого саме з їхніх, а не з наших? – невдоволено запитала Агата. – У нас теж вистачає толкових дівчат!

- А яка різниця – наших, їхніх?

- Ну, як нема різниці, то чого не нашу? – не відставала Агата.

- Ну, як така розумна, то чому не схотіла сама вести засідання?

- Та куди вже мені… - зітхнула Агата.

Після вступної частини почалися представлення кандидатів. Отут Агата мала б отримати задоволення – адже виступати почали саме ДАПівські кандидати. Мабуть, через алфавіт – адже в усіх словниках (який не візьми) «асоціація» стоїть перед «об’єднанням». Однак навіть задоволеною Агата не могла всидіти мовчки.

- Отак от! – шепотіла вона. – Ведуча – їхня, а почали з наших! Ти за кого будеш голосувати?

- Ай, відчепись! – пробурмотіла Лілея.

Дмитраш увесь час сидів мовчки. З однієї сторони, Лілеї здавалось, мовби він уважно слухав кожного виступаючого. З іншої сторони, з його обличчя увесь час чомусь не сходила невдоволеність. Коли за трибуну став четвертий кандидат (уже ДОПівський) і став розповідати про свою програму, Дмитраш, здається аж розсердився від чогось.

- Ти давно вдовуєш? – стиха запитала Лілея.

- Шостий рік, - пошепки відповів він.

- А я третій рік – наполовину вдова, - з гумором сказала вона.

Нарешті до Дмитрашевого обличчя «завітало» здивування.

- Це як?

- А так, - загадково відповіла Лілея. – Перший чоловік – живий, а другого немає вже… понад два роки.

Зрозуміло кивнувши, Дмитраш продовжив про щось думати. Він уже не особливо дивився на сцену – мабуть, знав, про що говоритимуть його колеги. Здавалось, він нетерпляче чекав, коли виступаючі врешті закінчать свої доповіді…

- Отже, всі п’ятеро учасників представили свої програми, - оголосила ведуча. – Тож переходимо до обговорень. Хто бажає?

Дмитраш раптом різко підняв руку. «Ого!» - здивовано подумала Лілея. Майже одразу в залі піднялись ще три-чотири руки. Двох бажаючих Лілея бачила зі стільця – це були свої, ДАПівські.

- Пан Дмитраш, мабуть… був першим, - невпевнено мовила ведуча. – Принаймні дуже швидко, - по залі пройшовся легенький смішок.

- Можливо, пропустимо когось із жінок? – запропонував Дмитраш.

- Ні-ні, я – не проти! – пролунав тоненький голосок із передніх рядів. – Я теж, мабуть, хочу спочатку послухати когось із колег.

- Добре, - жваво вставши, чоловік жваво швидко пішов до трибуни.

- Ти його знаєш? – пошепки запитала Агата.

- Так, - Лілея кивнула. – Учились колись разом. І ходили до літстудії.

- Всіх вітаю, - його голос линув із колонок несподівано. – Мене звуть Дмитраш Войнич. Частина колег мене добре знає, із кимось ми також бачились у редакції «Гарбуза», хтось мене знає як керівника літстудії «Модерн». Знаєте, я перед засіданням чув у коридорі багато розмов про голосування… Хто за кого, хто – кращий чи гірший, а ви ж дивіться, голосуйте за своїх… Друзі, немає більше жодних своїх і чужих! Ніякого ДАПу і ДОПу за документами більше не існує! Є лише Державна Спілка Письменників, і дехто з нас уже встиг отримати посвідчення! Тому наша задача сьогодні – це обрання гідного голови регіональної організації, який поведе саме цей шматочок у правильному шляху. Нас об’єднали не для того, щоб ми влаштовували розколи всередині спілки! Тому, голосуючи, я прошу пам’ятати про цей момент.

Тепер наступне, - Дмитраш перевів подих. – Знаєте, я оце слухав якісь розмови у коридорі, потім – виступаючих і мені увесь час хочеться просто взяти всіх і віднести до якого-небудь літературного музею! Отуди, де зараз і ДАП, і ДОП! Тільки й мови – журнали, альманахи, виступи, заходи… Ще й на сцені бібліотеки. Шановні, подивіться один на одного! У нашій спілці – одні…

- …потужні вікові дуби, - поважно кинув якийсь чоловік із перших рядів.

- Старі пеньки, а не поважні дерева! – обурено кинув Дмитраш. – Нас не в музей, а на кладовища потроху вивозять! Нам конче необхідна молодь, а ми, по ходу, вирішили знову робити все, щоб відігнати її від… тепер від ДСП.

- Ну, якщо ти хочеш завести до спілки своїх… вихованців, - сказав хтось (хто сидів перед самою трибуною), - нехай вони друкують авторські книжки і подають заяву на вступ.

- Які, в бур’ян, книжки? – з розстановкою протягнув Дмитраш (видно, він дуже намагався лаятись елегантно). – І до чого тут мій «Модерн»? В регіоні – повно талановитої молоді! Ви що, серйозно думаєте, що хтось викидуватиме гроші на книжки? Скільки зараз коштує наклад – п’ять тисяч? Моя вихованиця днями купила собі смартфон за ці ж гроші!

- Ну, от наступного разу побуде без смартфона і надрукує книжку, - подав голос ДАПівець Степаш Зарадський.

- Нахіба їй та книжка? – обурення дедалі більше охоплювало Дмитраша. – У нас є свій сайт, її твори давно вже там опубліковані!

- Ну, Дмитраше, інтернет – це таке… - заперечив хтось низьким голосом. Судячи з усього, це був той самий низенький брюнет, якого вона бачила у коридорі.

- Знаєш, що ти зараз зробив? – запитав Дмитраш. – Ти процитував останнього редактора «Гарбуза»!

- Милошевича? – уточнив чоловік. – Ну, процитувати такого класика – то за честь!

- «І честь – нечесна і не варта», - відповів Дмитраш рядком з відомого вірша. – Ми теж отак доводили Милошевичу, що потрібно створювати сайт, бо вся молодь переходить в інтернет. А він сказав: «Ну, інтернет – це таке… А от журнал – це глиба, це друковане слово, це засіб, перевірений часом…» І де зараз «Гарбуз»? Луснув! Добре, що я до цього встиг перейти на копірайтинг і піти з редакції. А то сидів би з вивернутими кишенями…

- А що це таке? – раптово голосно запитала Агата. Лілея, не очікуючи такого, хутко смикнула її за рукав.

- Ну, а що, я хочу дізнатись, - прошепотіла на свій захист подруга.

- Потім розкажу, під час перерви, - пообіцяв Дмитраш. – Мова зараз – зовсім про інше.

- Ну, не всі ж можуть читати твори ваших вихованців, - сказала Стефанія Могучич. – От я, наприклад, не сиджу в інтернеті. І телефон у мене – кнопковий. А книжки, альманахи – ось вони, всі в бібліотеці. Прийшов, взяв – і сиди читай.

- Ох, яка прикрість! – награно відповів Дмитраш. – Поважні письменники зі спілки не мають можливості читати твори «Модерну» в інтернеті! Правда, нас читає діаспора на іншому кінці планети, нас читають іноземці, нас читає молодь, яка ногою не ступить до читальної зали, наші п’єси грає аматорський театр «Акторія»… До речі, вони зараз пробують знімати короткометражки на смартфони і роблять сценарії на основі наших оповідань! І ви досі думаєте, що молоді цікаві ваші книжки? Я до останнього сподівався, що хоч хтось скаже про зміни до статуту спілки у розділі вступу! У нас же обидві організації десятиліттями вимагали від вступників друк книжки! І ми ці умови тягнемо в ДСП!

«Так ось що підкупило Ліану!» - подумала Лілея. Пригадалось, як дівчина пропонувала перекладати твори «конвалістів» і розміщувати їх на якихось закордонних сайтах. Правда, сподобатись ця ідея їй не встигла – Лілея не втямила, про які сайти йде мова, як там реєструватися, як розміщувати, із ким спілкуватися… Надто все було новим і незрозумілим. А от у «Модерні» перекладач (та ще й на кілька мов) не лишався без уваги. Навряд, звісно, Дмитраш, переманив її, але Ліана врешті віднайшла місце, де її пропозиції було не лише почуто і прийнято – вони, мабуть, існували там і до неї…

- Ні, я не погоджуюся з вами, шановний пане Дмитраше, - озвався Йосип Хвостовський (донедавна він був головою ДАПу, а зараз саме висувався на головування ДСП). – Для початку, інтернет ніколи не замінить книжки та альманахи. І журнали теж. Те, що періодика зникає – це вельми погано. І те, що молодь не читає книжок і сидить у тих віртуальних просторах – це ще гірше. А Ви, як голова молодіжної літстудії – Ви мали б плекати у них оцю любов і повагу до паперових видань. Тоді вони, може, активніше друкували б книжки, а не купували смартфони кожного року. І тоді вони мали б високі шанси потрапити до нашої нової, шанованої, поважної літературної спілки!

- Ваша спілка… вірніше наша… - втомлено почав Дмитраш, - ...з таким підходом приречена на вимирання. Тому що швидше ворона полетить догори пузом, аніж хтось почне друкувати книжки власним коштом, щоб тільки отримати можливість сюди потрапити. Ваші солідні слова про друк – це лише пафос, який не має жодного стосунку до реальності. А так звана шанована і поважна спілка – це ніщо інше, як зборище стариганів, які тягнуть на сцену баян і затягують до цього нафталіну й молодь! Вірніше, не затягують, а роблять усе для того, щоб нога молоді не ступила сюди.

- Шановний, Ви… - Хвостовський миттю підірвався з місця.

- Так, стоп! – за письменником різко встала й ведуча. – Оголошую перерву!