Струмок

- Так ти завтра їдеш, чи що? – запитав Вітька, збираючись затягнутися цигаркою. Вони йшли по стежці вп’ятьох: Юрко Калита, Сашко Петрусевич, Маринка Пилипчук і Вітько з Людкою Козопаси. Останні двоє були не родичами, а просто однофамільцями, як часто буває у селах. Наприклад, у Півнівці (що за Манулівцями) – половина Безбородьків, у сусідніх Лощуках – там на кожному кроці, власне, Лощуки. От і тут, у Синичному, більшість – то Кравці, то Козопаси, то Химчуки.

- Ага, - відповів Сашко. Цей русявий високий хлопець в окулярах міг би легко злитися у натовпі молоді де-небудь у місті (куди він, власне, завтра й вирушав). Тут же навіть серед своїх однокласників Сашко був як у юрбі українців темношкірий. Наприклад, Вітька – цей довготелесий блондин із трохи тупуватим виглядом, який тільки-но жбурнув недопалка попід ноги. Або Юрко, кремезний брюнет середнього зросту – неважко було здогадатися, що кремезним його зробила праця у дворі та на городі та ще й заробітки на будівництві. А, може, Сашкові так здавалось тому, що він пам’ятав Юрка таким же дрищем, яким був і він сам. Та й плани у них теж були схожими: Юрко також хотів отримати «вишку», тільки що хотів вивчитись не на інженера (як він, Сашко), а на енергетика. Однак далі коледжу діло не пішло. А от Вітька таким «пацаном на селі» й був, тільки тоді він частіше лупасив Сашка, аніж спілкувався з ним (якщо бути ще точнішим, Сашко не пам’ятав, коли Вітька Козопас отак розмовляв із ним, як зараз).

- А чого завтра? – запитала Людка. Вона теж була схожою на сільську дівчину. Їй було так само трохи більше двадцяти, а вона вже встигла погладшати (на смаженій картоплі, чи що), обличчя теж встигло загрубіти на тих городах та біля корови. А от Маринка, на противагу їй, теж походила на міських дівчат (або принаймні не з таких занепадаючих сіл, як Манулівцях чи ті ж Синички) Пружне личко, великі очі, вправно підкреслені косметикою, темний сарафанчик, волосся, заплетене у косу (навесні у місті багато дівчат ходили з косами – мабуть, вони увійшли в моду). Мабуть, недарма цього літа Сашко звернув на неї увагу. Та й вона, може, теж – он як сьогодні кидала йому хитрі дівочі погляди! Утім, та ж Маринка увесь час так само хитренько не давала наблизитись до себе. Щоправда, зараз вони йшли, взявшись за ручки, як ті другокласники на шляху до їдальні.

- Тому що автобус у середу й п’ятницю до села не ходить, - спокійно відповів Сашко.

- А, я й забула! – пригадала Людка.

Під ногами озвалася металева труба, що проходила впоперек доріжки: спочатку – під Юрковою, і майже одразу – під Сашковою і Маринчиною. На вулиці вона проходила під землею, а тут, за городами, виходила з-під парканів назовні, проходила через стежку і обривалася в кущах. Сашко забув би про те, що вони дійшли сюди, якби не шум струмка, що виходив із труби.

- Скупатися б ще, - замріяно сказала Маринка. Дійсно, серпень уже закінчувався, але спека ще не відступала, і купання ще було приємною насолодою.

- Он, іди, - Людка показала у кущі, звідки доносився шум струмка. Хлопці коротко зареготали.

Струмок не вельми подобався Сашкові. Він якраз протікав за його та сусідськими дворами. Це був потічок завширшки з десять метрів і глибиною максимум до колін (та й те навесні, а не зараз). Починався він десь за селом у сторону Лощуків і йшов через Василі (так називалась дальня частина села), проходив неподалік від водогінної вежі і за сто метрів звідти потрапляв у металеву трубу, в якій протікав біля руїн колишньої пошти, перетинав Молодіжну вулицю, потім ще якусь, далі Лесі Українки (оце зараз вони йшли за нею) і витікав у заростях кущів та верб поза будинками вулиці Свиридовича. Через цей струмок та ці зарості двори йшли не перпендикулярно вулиці (тобто, будинок, а вглиб за ним – город), а паралельно. За вулицею потік повертав (через нього навіть кинули якийсь примітивний дерев’яний місток) і далі впадав у річку – справжню, глибоку, метрів сімдесят завширшки. Ото там, мабуть, Маринка і мріяла скупатися. Або на Озері, що знаходилось у кілометрі за цією вулицею. Якщо вірити вчителям зі школи, це озеро з’єднувалось із річкою підземним потоком. Єдине, що подобалось колись Сашкові у струмочкові – так це те, що він не замерзав навіть узимку. Навколо – сугроби, кучугури, а він собі тече, хоч повільно, і сам схудлий. Це виглядало як такий маленький натяк на прийдешню весну. Але зараз, улітку, цей потічок виглядав проти тої ж річки як калюжа.

- Це в тебе – останній курс? – поцікавився Юрко.

- Ага.

- А потім куди?

- Не знаю поки що… - невпевнено відповів Сашко. – На селі – взагалі голяк.

- Та тут – ясно, - Юрко трохи прошепелявив, бо якраз теж засунув між зубів цигарку. Мабуть, ці хлопці дивились на Сашка, мов на дівчину, бо він, як і, наприклад, Людка і Маринка, не палив. Хіба Козопасчиха могла коли-не-коли ради приколу спробувати (починати курити вона точно не збиралася). Людка радше могла напитися де-небудь на Дні народження чи на Дні молоді, після чого хтось із тверезіших проводжав її додому, притримуючи, щоб не впала.

- На селі можна хіба город садити, - Юрко чиркнув запальничкою. - Або он молоко продавати.

- Або ларьок, як у Стасика, - додав Вітька.

- І де ти його поставиш? У центрі? – запитав Юрко. – Там уже є один ларьок. І магазин. Хто до тебе ходитиме? Стасикові прєдки ларьок тому й відкрили… що ніхто до них у магазин не ходив би.

- Ну, можна робити добрива, як Хитренки, - сказала Людка, бачачи, що Вітька зараз почне сперечатися. Звісно, він був неправий, але від того суперечка просто затягнулася б до самого «розходу» (а вони й так підходили до перехрестя). А так хотілося покайфувати від цих останніх хвилин прогулянки в останні дні літа!

Юрко пхикнув сигаретним димом.

- Ти хоч знаєш, скільки на це треба грошей?

- А хіба у них були гроші тоді? Ну, коли вони починали?

- Так він сам розводив черв’яків, - зауважив Юрко. - Із двох десятків починав, - він зупинився – стежка вивела якраз на вулицю Свиридовича.

- Так, харе. Я – на хату, - сказав Юрко. Йому дійсно треба було повернутися на Українки, причому майже в самий початок. – Все, щасливо, - додав він, тиснучи руку Сашкові.

- Удачі, брат! – потиснувши руку, Вітька теж поплівся за Юрком. – Люд, чого гальмуєш?

- Та я ще… - почала було Людка, але Юрко перебив її:

- Ходім давай! Проведемо тебе хоч.

- Добре, я погнала, - Людка розвернулась у сторону хлопців. – Надобраніч!

- Ти шо… - долинуло з темряви, але Сашко не розчув, що хлопці сказали Люді. Однак у відповідь ледь донісся її тонший голос:

- Чо’ це я тупа?