Без розуміння

Сонце сьогодні надзвичайно квітне,

Все дихає життям щасливим, відкрито.

Всі, як завжди поспішають у справах,

Радіють, сміються – і прекрасно це.

Лиш я самотньо стою на кухні,

Під ногами, чашка улюблена, на друзки.

І таке відчуття, ніби це я, на підлозі,

Сірими зірками сяю на сонці.

Як же дістало всім посміхатись...

"Все гаразд, я в порядку, все оk"

Та не в порядку я! Я суцільний біль.

Навіть дихати спокійно – мука...

Його поруч нема вже котрий рік,

А ви – своїми не задоволені:

Бо зранку, не так поцілував,

І в каву поклав не стільки цукру.

А я б у пекло прогулялась залюбки,

Тільки б він зі мною поруч був.

В ліжку одному засинати пригорнувшись,

Сміятись разом з дивних снів.

Але терпіти змушена, бо я ж сильна.

І не думати: чи він сьогодні спав?

Чи зміг сьогодні він поїсти?

Одяг свій, нарешті, просушив?

"Тобі ж добре, в теплі, в безпеці

З дітьми проводиш час, живеш..."

А я слова ковтати мушу – голки.

І мушу якось зрозуміти вас.

А хто зрозуміти намагається мене?

Моїх дітей, що бачать тата лиш online?

Як це, жити очікуванням завтра,

І забувати дихати коли затримується "+".

Цей біль і гнів, без виходу руйнує,

Та не дає розсипатись на пил...

Між нами прірва, відстанню з космос,

І не здолати її з пустелею в очах...