Результати опитування "Як давно ви на Аркуші?” 🙂

Електронні книги / #жінка (72)

Брехня

Бреши ...

Бреши мені щоразу коли бачиш..

Бреши, бо брешеш ти собі...

Коли краплі дощу торкаються асфальту,

Чи є в них здатність нам збрехати?

Чому вона нас всіх знов обдурила,

Чому її не з'їла досі совість?

Чи є в ній тая правда ,

Котру вона сховала від людей,

Можливо так вона пропала з цього світу.

Вперед, хай Бог допомага,

Навіщо тягнеш ти до низу,

Коли сама не піднялася до верхів ...

Та й добре,

Жди поки полюбляють,

Можливо хтось знайде в тобі своє,

Ніхто не відповість за твої вчинки,

Які були дурними й марнували час.

Одне лиш пам'ятай навічно ,

Щи ти одна у себе в цьому світі,

А інших безліч у тобі..

Тому бреши усім кого зустрінеш,

З ким доля буде зводити тебе..

Бреши , бо брешеш ти собі ...

(12.11.22)

...

Валер'янка

Діалог в саду

У тім Мінливім саду з якого згодом виростуть багатоповерхівки,

Ми сиділи в альтанці навпроти одне одного

І говорили про твою непевність, і про те чому

Ти не можеш дозволити себе полюбити.

Якщо це були відмовки — то, браво! я визнаю —

Гра у щирість вдалася, талант я оцінюю високо,

Коли твої очі немов проривалися крізь пітьму

А вуста говорили: « якби ж ти зустрівся мені раніше,

Задовго до болю».

«До нього?»

«Так, до нього, до першого, розумієш, я, —

Я всього кілька кроків не дійшла до твоїх обіймів,

А він обезкрилив мене і я стала безнадійно земна,

А такою, повір, я й даром тобі не потрібна. Віриш?»

«Я тебе проведу».

«Ні, не потрібно, прошу, не заходься віршами.

Обійми мене, чуєш? Просто мене обійми.

Допоки я зможу цілунком безрадісним втішити,

Я ще трохи побуду у нашім з тобою саду».

13.01.2024

...

Володимир Каразуб

Не лялька

Його руки обіймають не тебе,

його губи залишають слід на ній.

Він закоханий, та любить лиш себе,

подарує й розіб'є кришталь надій.

Але твої почуття не глухий звук,

та чомусь не долина до його вух.

Ти втомилась від образ і зради мук,

просто відпусти, зведи мости розлук.

Він грався й грається ще досі

з жіночим серцем, що кохає.

Хоч посивіли його скроні,

та ляльку з рук не випускає.

Та жінка не була й не буде

в руках брутальних, наче лялька.

Візьме втече, його забуде

і відшукає своє щастя.

Нарешті, мила, зрозуміла,

що має й інший бік кохання.

Ти на шляху вже натерпілась,

тому здійсни своє бажання.

Вдягнеш фату і сукню білу

та закружляєш з чоловіком.

Красуня справжня, в мрію світлу

мандруєш з красенем довіку.

(січень 2023 р.)

...

Роман Фещак

Жінка у білому

Жінка у білому манить красою,

Обличчя не бачу, та вабить собою.

Я хочу стягнути сукно біле-біле,

Та здамся тоді, мов божевільна.

Вона невзлюбить мене за такеє,

А я не хочу долі тієї.

Красу душі її відчуваю,

Та купу секретів вона приховає.

У серці своїм вона таїть щось...

Дещо підступне та зле для думок.

У кажной людини є в шафі скелети,

Та у цій жінки їх цілі шпихліри.

...

Геліконія

Причарувала

Причарувала

Я думаю, яка ж на смак Вона?

Мабуть, як келих чорного вина.

Але порадить мудрий сомельє:

Не по ковтку, а всю за раз – до дна.

Ким би для мене по життю була?

Сплав материнства, цноти і гріха.

Вона ж бо уособлення Мадонни,

Як мрія ще не справджена моя.

Від неї пахне квітами й вогнем.

Торкнешся – тобі руку обпече.

Та я завжди готовий стати полум'ям

Й лягти на її відьомське плече.

Від неї мені холодно і жарко,

Чекаю не обіймів – покарання.

Нехай крізь біль мене до себе горне,

Мені ж бо головне – її увага.

Для неї новий світ я тут створю,

І через всі проблеми проведу.

Бо саме цим виказую кохання,

Коли несамовито так люблю.

(03.11.23//31)

...

Kiseki Sorano

Голос

Ти спускаєшся ниткою її голосу

В глибини розшитої обителі її жіночності,

Цією сонячною, теплою попругою,

Наче розсіюєшся звуком, як вода,

Що наповнює вузькогорлий глек,

Навпомацки вгадуєш її форму

Заповнюючи голосом, занурюючись

У хтонічне царство першопричини.

Все, що вона робить –

Це подає зализаний початок нитки.

Але найбільша її цінність – стати міфом,

Фантомною вигадкою, натхненницею,

Що витає в мороці прозорим духом вібрації.

І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,

Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,

Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

...

Володимир Каразуб

Даруйте жінці подарунки

Даруйте жінці своїй квіти

Як доказ ніжності й краси,

Щоби могла вас обігріти,

Коли вам важко – в холоди.

Даруйте в свято й без причини.

Вона ж достойна всіх щедрот!

Бо вірна подруга й дружина

Йде з вами поруч до пригод.

Сімейний затишок, порядок,

Дитячий сміх, смачненький борщ…

І на роботу без накладок

Спішить у спеку або в дощ.

Завжди тримає себе в формі,

Тінтом торкнеться губ та щік,

Подивиться чи одяг в нормі,

І трішки приховає вік.

Біжить на курси, їсть поспішно,

Читає книги уночі.

І часом думає, що грішно

У вас просити помочі.

Немає в неї ні відпусток,

Ні спеціальних вихідних.

Хворіти зась, сховає смуток

В найглибших закутках своїх.

Даруйте жінці подарунки!

Дізнайтесь що потрібно їй.

Можливо це слова, цілунки,

А може щось зі списку мрій.

Це не каприз чи забаганка,

Бо жінка – то енергія,

Що живить чоловіка зранку -

Його натхнення й магія.

...

Марина Герелюк

Царський трон

Вирішив цар, що прийшов його час обирати собі спадкоємця:

Вибір виходив у нього складний – кожен з дітей був до серця.

Проте і завади у всіх мались доволі суттєві:

Перший різкий через край, другий живе у книгах,

Третій лінивий дуже та гуляка, яких пошукати

А Олечка – жінка, не гоже дівчині владу давати.

Тому-то цар й ставить задачу: добитись звання героїв –

Досягне хто більше в три роки, того він допустить до трону.

В пошуках подвигів тих брати з роздоріжжям стикнулись.

Першим Михайло-силач вибрав для себе дорогу –

Братам своїм помахав, відправившись прямо у гори.

Слідом вчений Андрій рішуче звернув праворуч –

Море в краях тих було, побачить схотілось простори.

Довго чекати не став на роздоріжжі і третій –

Ліворуч стежка тонка повела Богдана до степу.

Минули роки з тих пір, як принци пішли із замку,

Час випробовувань сплив – треба вже їм повертатись.

Цікаво цареві: чого досягли, кому королівство віддати?

Михайло – герой, він тролів здолав, що вбивали селян жорстоко,

Дружина ж з’явилась вже молода й вернутись до неї він хоче.

Андрій теж герой – лікарем став, він в морі живе і горя не зна:

За працю його русалідів сім’я вітрила країни на всю наповня.

Богдан за героя себе теж вважає – зустрів дівчат-мавок три роки тому,

Ліси проростити він помагає – вертатись не буде у царську сім’ю.

Цар порадів з рішень синовніх, живуть і без трону добре вони –

Радо простяг він Ользі корону, йому через вік вже не легко носить.

Як принци поїхали подвиг шукати, роботи царю додалися стоги,

Та донька чарівна усе підхопила – хист до правління у неї в крові.

...

Мирослава Олівець

ПОЕЗІЯ

На чорному листку нічного неба

Історію писали блискавиці,

Всі літери від альфи до омеги

Вогнем палали, стрілами неслися.

Хто прочитати вмів ці диво-знаки,

Де адресат гучних громів писання?

Летіли звістки жовтими листками,

розкидані вітрами, як востаннє.

А ти шукав одне важливе слово

В тих символах, написаних грозою,

Щось особливе, сильне, вийняткове,

Щоб струмом било, не чіпаючи святого.

Чи задрімав під звуки громовиці,

Чи дивна тінь упала на фіранку,

В поезії обіймах опинився,

Шепнула слово й зникла між ниток дощу-серпанку.

...

dracena72Natalka

Жінка на міському балконі

Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,

А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами

І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,

Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;

А тоді оглядає тебе наче подумки вбирає мантію,

Прикурює тонку цигарку скликаючи хмари чорнильні, диявольські,

І потім сідлає мітлу, як тільки вони з’являються;

Аби роздряпати хмари, і ти міг досхочу набавитись

І писати

Про те, що світ — це жінка на міському балконі

Дому якогось, що носить прізвище поета чи композитора,

І щоразу коли ти закохуєшся, вона повертається знову,

І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора.

14.04.2024

...

Володимир Каразуб

У січні

Синьострунчастий вітер у гіллі льодяних дерев.

Он там, птахи вдають ноти чіпляючись за мелодію.

Крижаний краєвид. Осипається іній під лопотом крил.

І зима студить небо та шарпає щоки склодуву.

Десь за хмарами гудить літак.

Санчата на снігу залишають тонке полоззя.

Змалюй ще тонкими мазками її ходу,

Якою поволі від тебе вона віддаляється.

14.01.2024

...

Володимир Каразуб

стареча неділя

така от скоїлась біда -

йому усе заборонили,

весь білий світ відгородили,

зашили дратвою вуста.

загратували небеси!

і по землі ходити також

заборонили з переляком

йому бентежні голоси.

...щодо кохання - "Stop!", сигнал -

неначе зроблена із глини

червона в тріщинах цеглина

вліпилась в сонячний овал...

до чарки тягнеться рука -

туди вже джус якийсь то влили.

тютюн у люльку відсирілий

набили...не до гопака

йому нещасному тепер.

вже й важко глянути угору.

кривою стежкою в сьогодні

себе непотребом припер.

...чарчину так таки хильнув

швиденько, нишком від дружини

й успішно з ночі теї днини

у день новий перемахнув,

проспавши його половину.

відпив компоту із вишень,

в кишеню вклав кількО гривЕнь,

попрямував собі до ринку -

купить до люльки тютюну

сухого, гарного, міцного

і запалить...і вславить Бога

за те, що вічно не заснув.

за це і випити не гріх

в кафе-шантані на одинці...

себе вернув привітом жінці,

у вишняку поспати ліг,

в гріва шовкові та зелені...

і так неділя промайне

звичайним літнім теплим днем.

і під жіночі теревені

під час вечері - ні-за-що! -

отримати жіночу лайку.

все за тютюн, горілку кляту,

за те, за се, за казна-що.

...

Ем Скитаній

Idem per idem

Idem per idem. За обрієм, сонцем, за горизонтом

По осях: x, y, z. За Мертвим, Білим, Евксинським pontом,

За твоїм плечем, за ребром, під і вище,

За вчорашнім, прийдешнім, в шафах, на горищі,

За словом, в словах, в простоті, пустоті,

За ліжком, в пружинах, і в їх частоті,

За тінями, світлом, за світлотінню,

За поглядом, дотиком, за шепотінням,

За часом, безмежжям, і часом без меж,

За вірою, боже, в одне і те ж;

В сльозах, за любов'ю, в надії, руках,

За скалками, п'яних від болю очах,

За небом, за богом, за словом Прости,

Незмінно був я, до незмінної - ти.

29.06.2020

...

Володимир Каразуб

Усмішка

Її мовчання - це контур голубки,

що тонкою ниткою крил

розділяє сонце палких губ

і здимається вище хмар,

коли посміхається небо її очей.

Там плавиться золото променями скипівши,

І ллє солом’яну тінь - шепотіння,

переливаючись у шовкове волосся ночі,

що наче куліси розходиться відкривши простір

для серця любовної пісні, їі усмішки.

07.11.2020

...

Володимир Каразуб

Любовна симфонія

Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.

Їй під силу переступити гори

і зім'яти галявину червоних метеликів

спійманих шовковою ниткою;

в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера

заглядаючи в прозорі глибини його дна

заломленим промінням твоєї наготи

і пити його холодну сріблясту ніч

з келихів чорної парасольки.

Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,

що нахмурені крапельки стривожених брів

лякають полохливу водомірку мого погляду.

Хруст гілки.

Тепер мені зрозуміло, чому

вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет

і просили пробачення у вбитого.

Але я,

Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу

Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.

13.08.2022

...

Володимир Каразуб

Жінка

Ким написана жінка,

Яка може вбити, не беручи до рук ствола?

Ким написана жінка,

Якій не потрібно нікого просити, вона завжди робить усе сама?

Її приводять палити на площу -

вона встає з власного краху.

Їй роздирають душу,

але вона, вкотре вмираючи, не відчуває страху.

Ким написана жінка,

Яка, фактично, обгортка, вже не людина?

Ким написана жінка,

Якій для відсутності посмішки не потрібна причина?

То, хто ж її автор?

Тієї, чия книга життя

була б довшою за екватор?

Боюся, це не колишній, не мама, і не якесь дурнувате дитя

Кожна і кожен

Пише свою історію власним пером

Знати, чиєю кровью вона написана, не може жоден

Доки ця кров - не його.

...

Gayana
12+

Хай інші штурмують дракону фортецю

хай інші штурмують дракону фортецю

ти маєш ключа від єдиних дверей

тобі я секрет несекретно відкрила

на сповідь душі мала місце одне

гадала , що будуть зірки

вітровії

гадала , що чують мене небеса

а ти відгукнувся

знайшов

залишився

спокійно та легко ввійшов у життя

дракон не пручався

за сотню самотностей

він звик розрізняти - де правда , де фальш

ти був нетутешній

проте вже знайомий

і ніс за плечима

єдине крило

тебе вже ламали

лишали без мрії

слова розкидали на площах

брудних

були гільйотини

хрести з канчуками

й роздерте крило як тавро від святих

а зараз в сьогодні -

дорога пустельна

фортеця дракону

і сповідь моя

ключі від дверей -

ти вже мій , подорожній

знесилений болем минулих життів...

...

Лана Краска
12+

Примара

ти приходиш в мій дім без запрошень

що для тебе закони людські ?

не вартують слова анітрохи

для душі , що вже вік у пітьмі

не в відчинені двері , в закриті

уникаєш люстерок , свічок

ти не гість , ти володар положень

ти один , а живеш за кількох

споглядаєш мене і вивчаєш

звичку бути в пітьмі вподобав

навіть з часом змирився з червоним

повнокровним на колір вином...

то сумний , то печально - веселий

то повчальний , немов гувернер

ти століття тому був ? чи більше ?

граф ?

служивець ?

монах ?

джентельмен ?

мені , певно , потрібно вгадати

але ж ти увесь час мовчиш

не забути тебе

не обійняти

мармурово - прозорий , ти - тінь

я ж не звикла до вайбу ігнору

мій будинок - фортеця моя

най хоч кожної ночі ти поруч

все одно зігріваюсь вином...

...

Лана Краска

“Серце жінки…”

******************

Найбільша таємниця —

Серце жінки…

Скільки вміщає

Всього,

У собі,

Тільки…

І світу мало,

Щоби стало,

Її пізнати…

В пізнанні —

Відкривати,

Як свою мати…

В любові,

Як кохання, —

Ранок світанковий…

В ненависті,

Як трунок,

Від себе ратунковий…

Серце жінки —

Таємниця з таємного…

Рветься жалем,

Не раз воно,

В розумінні зосталого…

За маленьким із малого —

За стабільним і рідним..,

Із кусочків,

Що Всесвітом,

Даровано із тим..,

Дaровано,

Із милості, —

У дорозі збереження…

Серце рветься

За Світом —

На краєчку

Життя…

Серце жінки —

Це Всесвіт,

Це — Життя

І

Погибелі сталь…

Болем світиться усміх

Своїм близьким у даль..,

У прощанні і прощенні

Серце тайну хоронить…

Серце жінки —

Земля,

Що відроджує й родить…

—————————————

PARIS — 2010

========================

https://enigma.club/articles/sertse-zhinki

==================

Автор : Катинський Орест

——————————————

http://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=504831

=============================

https://uamodna.com/articles/serce-zhinky-1/

=============================

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908209

=========================

Автор публікації

Катинський Орест

https://www.chytaichyk.com/sertse-zhinky-3/

(Katynskyy Orest)

=====================

...

Катинський Орест

Літопис колишньої перекладачки Н.

Літопис колишньої перекладачки Н.

I

Я повинна написати тобі листа,

Довгого, темного на смак, як попіл,

Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо

І пишуть повільно без зопалу. І тому

Коли опускаються руки —

слід сідати за власний літопис.

Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,

Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,

І тікає з-під ніг небесами прозора земля,

А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь

І щоб не загубитись у цьому світі,

Серед дикості образів я повертаюсь до

Зав’язаних вузликів власної пам’яті.

Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води

У порцелянову вазу залишив букет на столі.

А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,

І арабська в’язь почерком насталік.

Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,

І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,

І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,

І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,

Що так мені подобалось в кінці кожного речення,

Залишаючи можливість, на іншу можливість,

Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.

Ти пам’ятаєш, як пожартував?

Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,

Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,

Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула

Із уст пророка. А я посміхнулась:

- То значить — я горда?

І ти закивав головою: - Горда.

Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок

Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,

Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,

Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.

Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.

А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,

Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.

Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.

Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,

Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,

У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.

А головне — ти-ша. Ти.

Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.

За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала

Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,

А навпроти сидів, здається, римо-католик —

Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.

Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я

За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.

І матрац просідає, наче тягне мене в свою,

Пружиною розпорпану кролячу діру

Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:

Плаття з безголових вішалок, кружляють

Пружини і ніжки постелі, що вдягають

Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,

Лиця коханців покриті і потом, і смертю,

Шумить піаніно партитурами в круговерті

І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.

А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,

Гойдає ніжками в молочних гольфах,

На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро

Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.

Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!

І мої бездріжджові круасани куди кращі

За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.

Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.

ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,

Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,

Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —

Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;

Наче полюси слів раптом втратили вісь

І злетіли, як колеса старого велосипеда.

Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.

Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.

Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —

Залишається тільки аналіз.

Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар

м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.

Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,

гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.

Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я

Читаючи якось в саду, кольору осені,

Кольору плаття в якому сиділа тоді

І волосся моє колихалось послушно за вітром.

І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,

Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу

Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,

Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,

Що змальовує мене в саду за тією книгою.

Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,

Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.

Можливо, виною тому спів сусідки

З її захаращеного виноградом саду,

Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.

І я оторопіла.

Я думала про головний убір тієї панянки,

І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,

І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,

У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.

Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?

Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,

Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!

Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки

І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:

- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:

- Бо немає нікого вдома.

От, що прибило мене на берег роздумів тоді.

Я так і не змогла прочитати книгу.

Немає нікого.

Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,

Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.

Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок

З чудернацькими вікнами, дверима

Іноді без дверей, без даху, фундаменту,

Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.

Він написав вірша, якого я переклала.

І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,

І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,

Обтесане повітря в якому вітер не розносив

Стружку автомобільних сирен.

І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.

А тоді дістав нотатник і записав:

Усі люди подібні олівцям в руках долі

І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:

Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що

під кінець століття розплітають волосся автора

вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.

Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що

Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,

Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,

Як та актриса в кафе.

Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.

Тому дозволь спитати:

Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,

Що перестала перекладати і марити поезією,

Де безліч дверей можливих світів,

В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.

Усмири мене, приборкай, припни,

Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,

Про які я не дочитала і яких так боюсь.

Твої правила гри фатальні.

Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,

А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,

Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.

Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,

Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,

Тепер я більше вірю і менше хочу знати.

Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,

І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!

Я хочу мати можливість сказати:

- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

...

Володимир Каразуб

Його книга

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,

Що гримить мовчанням його. Червоний

Висолоплений, тонкий її язичок

Дратує більше, за ті безкінечні розмови

Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —

Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто

Віддалився від мене, і від усього у чому я

Знаходжу відраду.

Нехай би читав мене,

Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней

В якій таємничо перешіптуються шрифти,

Нехай би дивився на пружні мої коліна,

Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,

Стегна мої витанцьовують мову любові

Усередині побуту, дому, його симфонії.

Щоб він прочитав волосся на голих плечах,

Окрилену музику спинки, неначе ноти

Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать

Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію

З родимок.

Говорив би мені про колекцію складених крил,

Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент

Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки

Історію, ще не написану та накрохмалену.

Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки

Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,

Торкався вустами, цілунками чи говорив

Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.

Що я його книга з блакитними жилками слів

Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,

І далі писав на колінах, уклінно писав

Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.

Щоб слово його піднімалося стеблами ввись

Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди

Йому лоскотали пелюстками груди і низ

Живота, і ніжним бузком розцвітали

Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань

В голові.

А тоді — забирав до колекції крила мої.

Розглядаючи складки залишені на простирадлі

Вбираючи спокій мов давні, старі письмена

Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

...

Володимир Каразуб

Атласні карти її землі

Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,

Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,

Мандрував континентами розписаних володінь

Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.

І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,

Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій

Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,

Просила його не бути відчайдушно хоробрим.

Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,

Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії

Розкинувши крона, вчувались припливи води

І хмари пливли мов замріяні цепеліни.

Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,

І на картах землі проступали глибокі рани,

Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив

Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.

Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось

Птахи розліталися парами наполохані голосом.

Він заплющував очі закриваючи карти її землі,

І очі йому наливалася океанами.

22.12.2023

...

Володимир Каразуб
12+

Милий друже

Це щось із Мопассана, милий друже,

Класична сутність всіх чоловіків.

Приміряв: у дружини я не дуже,

Тож у коханки ти мене пошив.

Нічого, живемо собі потроху:

Ти – у своїй науці ночі й дні,

А я ж – у спробі затягнути строки

Кохання, що скисає на вікні.

2010

...

Катерина Василенкова

До вірша "Хоче бути"

Бувають у неї випадки,

Коли вона згадує минуле.

Їй хочеться його проговорити,

Але лише після того, як розкаже,

Вона геть забуває про мужність

Та стає слабкою знову.

А потім вона думає:

"Як знову стати сильною?"

Такі випадки у неї рідкість,

Але вона ловить себе на тому,

Що не може зупинити ці думки

Та й розповідає їх при нагоді.

Вона стане сильною лише тоді,

Коли припинить розповідати

Про марні свої думки людям,

Котрі вже нічого не варті.

...

Хвилина душі

Васал

Ти станеш васалом її ночей,

Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.

Зложивши долоні в долоні її страстей,

Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.

Ти станеш васалом її ночей.

Святою реліквією будуть її уста

І йтимеш послушно на поклик за нею в похід,

І ти й не помітиш, яким необачним став,

Що вірність сеньйорі закрила від тебе світ.

Святою реліквією будуть її уста.

І громом накаже васалу перст,

Попоною чорною вкриються хмари вгорі,

І стане на захист їй вірний, розлючений пес

Шматуючи шкури скажених від сяйва вовків.

І громом накаже васалу перст.

І кров’ю підтвердить старий ритуал,

І все, що попросить, це віри й любові взамін,

І буде обманутий вірний сеньйорі васал,

І встане, пошарпаний, зраджений нею з колін.

І кров’ю розірве старий ритуал.

Він більше не буде її мечем,

І місячне сяйво зітліє в його краях,

І вицвіте сонце і день побіжить за днем,

Як полум’я листя на сизих, стрімких вітрах.

Він більше не буде її мечем.

І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

І вона заголосить про втрату покірного пса:

«Вернися до мене, мій любий, і я озвусь!»,

Але не почують затягнуті небеса.

І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

02.10.2023

...

Володимир Каразуб

Жінка з Діополісу

Стільки струмків у тобі, рік, озер,

Стільки зеленого листя і вітру багряного,

Стільки безодні і темних вузьких печер,

І стільки іще не розгаданого.

Знаю, що ти непоступлива і пливка

Туманом холодним з відлуннями залізниці,

Далека, як обрій, як сонце, але близька

Тяглістю в чорних на простяж віків зіницях.

Здається, що й скали чи міста холодний руст

Означать тебе і риси твого обличчя, що

Вгадуєш контур волосся твого та бюст,

Які проступають у формі, щоб далі снитися.

І всюди, куди не поглянеш — це ти, все — ти,

А я наче вільна, та змучена тінь лакея,

Все плентаюсь містом, яким довелось версти

Спраглим поетам, що втрапили в Лаодікею.

10.10.2021

...

Володимир Каразуб

Ґудзики

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,

Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,

І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —

До тебе прагну.

Тону і тану в тобі, тону,

Углиб жагою в тобі зникаю,

І зірвані юферси корабля

Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

...

Володимир Каразуб

Муза

Ти полюбиш не ту, що чекатиме.

Ту, що дух ні на йоту мінить.

Ні, не ту, що тобі прощатиме

І собою весь світ затінить.

Більше ту, що на цоколь храму,

Опускає коліна ієродули

І читає античну драму,

І спускається вгору сходами.

Ні, не ту, що на чорних туфельках

Струм стегна налива в поезію;

Ту, що пють, глиняними кухлями,

Ту, що п'яти втирає пемзою.

Ту, що любить, але сумнівається,

Віддається і б’є в живіт,

Ту, що любить коли повертається,

Щоб сказати тобі - привіт!

14.07.2020

...

Володимир Каразуб

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,

Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,

Про біль кричати. Такий непорушний спокій -

Тривожний, щасливий,

Що позаду, спинившись, прохожий,

Тривожність ще більше підсилює.

Чи то прикували до себе граційні лебеді?

Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!

Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,

Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.

Можливо вона розчиналась у водах молодості?

Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,

Чи може на дно залягають свинцеві помисли,

Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.

Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,

Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,

І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,

Що їх голоса під намулом лежать, переповнені

Вчорашнім відчаєм.

Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,

Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,

Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.

До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.

Немає нікого, нічого на тому дні.

Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.

«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,

і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020

...

Володимир Каразуб

Дурна королева

Я готовий присвятити їй віру,

Статус богині у її власній Торі.

Готовий здерти із себе шкіру,

До неї призвати усі існуючи зорі.

З власної шкіри зробив би їй лабутени,

з зірок - маленькій нічник.

Чи ми у Львові, чи в Карфагені

Вона, завжди, - Венера, а я - язичник

Жінка - полум'я,

і снігова королева водночас.

Якщо я - чорнокнижник, вона - злослів'я.

Вона і інші - танго і подеграсс.

Вона майже княгиня Ольга,

Теж за межею розуміння

Начебто сильна, але в очах якась туга

І не вперлися їй, до речі, усі мої богослужіння

Якби відьми були реальні

Я б замовив на неї три привороти

Але і десятки безрезультатні

Бо вона любить когось, хто позаду, поки я - напроти

Моя королева віддала серце

тому, хто грає і досі ним у футбол

Поки вона питає про свої недоліки, дивлячись у люстерце

І якщо всесвіт це пекло, то вона - янгол.

І я молюся. На неї. Щоночі.

А вона не спить через нього.

Через нього червоніють мої улюблені карі очі.

І дурненька, не розуміє, що краще неї немає. Нікого.

...

Gayana
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
Результати опитування "Як давно ви на Аркуші?” 🙂
29.04.2024

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Нещодавно ми продовжили опитування у нашому телеграм каналі на тему "Як давно ви на Аркуші?” 🙂

... Детальніше
Блоги
А у нас перший учасникКнигоманія
19.05.2024
У конкурсі "Любов, смерть і некроманти" з'явився перший затверджений учасник. Чому тільки один? Спра ... Детальніше
Ілюстрації до прологуЄва Лук'янова
15.05.2024
Привіт усім! В минулому блозі обіцяла зробити візуалізацію до прологу моєї нової книги "Коли сонце н ... Детальніше
Чорничні ночі Leila Holden
21.05.2024
Хочу запросити вас до чату «Чорничні ночі». Даний чат присвячений авторам, які пишуть на тему ЛГБТ Ц ... Детальніше
Про романтику 😉Аркуш
20.05.2024

А як у вас з романтикою в непрофільних творах? 😉

... Детальніше
Привіт, Аркуш і талановита спільното!Аліса Корж
20.05.2024
Всім привіт! Раз вже вирішила вести тут блог, то треба, мабуть, представитись) Мене звуть Аліса і я ... Детальніше
Квантове вгадуняткоЯрина Мартин
23.12.2023
Текстів на Квантовій Україні щось мало, сподіваюся це зміниться, а поки решта авторів дописують, щоб ... Детальніше
На Аркуші вже:
10962читачів
125331коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: