Вовчанськ - це душа

Вовчанськ живе — у мені, у словах,

У дитячому плачі, у батькових снах.

У розбитих дорогах, у серці родин,

У долонях, що тримають небо без стін.

Вовчанськ, ти — не місто,

Ти — моє життя.

Навіть в руїнах

Ти в мені — до кінця.

Я пронесу тебе

Крізь дим і час,

Ти в кожній сльозі,

Ти в серці у нас.

Вовчанськ мовчить. Не кричить, не плаче.

Звик стояти сам, коли все інакше.

Колись тут жила — любов і весна,

Тепер тільки небо… і тиша страшна.

Там лунала мамина пісня вночі,

Там горіло світло в кожному вікні.

Там любов і життя обіймалися тихо…

Тепер — лише попіл, мов рана від крику.

Я несла тобі хліб і гуляла весілля,

Я ховалась в тобі, коли світ втрачав крила.

А тепер ти — без імен, без прикрас,

Та в мені — живеш… і тримаєш нас.

Бо як забути, де серце лишилось?

Як дихати далі, коли все розбилось?

Мій Вовчанськ - це не хмари й паркани.

Це батькові руки, це мамині рани.

І навіть якщо тебе стерли до тла —

Я скажу: «Це було. Це жило. Це — святе».

Бо Вовчанськ — не будівлі.

Вовчанськ — це душа.

І душа не вмирає…

Поки хтось пам’ятає.