З країни рижу і опію. Мешапи.

Анотація: 2030 рік. Молода китаянка Лю Джао насмілюється на ризиковану подорож Україною. В її уяві це екзотична варварська земля, сповнена корупції та повоєнної руїни. Що вона побачить в цій мандрівці і що зможе зрозуміти?

1

Мій літак приземляється в Харкові. Аеропорт недавно відкрили після довгої перерви, останні роки тут літали тільки дрони та військова авіація. Головний термінал вже встигли відремонтувати і він виглядає як осяйна модерністська конструкція зі скла і сталі. Як тільки вийти за межі “свіжого” ремонту опиняєшся у типовій пострадянській сірості де нічого не змінювалась з 1980х. Це мені знайомо. Мій місцевий гід, Ван Ву з посольства Тайваню сміється і розповідає що новий термінал це велике розпилювання грошей. “Розпиляти гроші” це така місцева ідіома для корупції. Це теж знайомо.

Як добре що Ван Ву погодився бути моїм перекладачем і супутником. Я не можу його мати за свого, адже я з материка, у нас навіть мова різна та все ж якось можна порозумітись. Після того як я виїхала зі скандалом на підтримку Великого Китаю розраховувати не доводиться.

Дивлюсь з вікна автівки на сірі бетонні паркани та випалені під сонцем підстрижені газони. Між провінціями імперій багато спільного. Я знаю, що неправильно так казати, Україна тепер вже не є провінцією Москви. Але мені зручніше думати про неї так.

2

Мені дуже хотілось зробити відео з Держпромом і з конструктивістським ансамблем на площі Свободи, тож я, визнаю, вчинила легковажно. Просто влаштувалась на лавочці біля фонтану, відкрила наплічник і підняла в повітря свій улюблений дрон. Надіваю шолом — я вже лечу над містом! Ха! Чудовий краєвид, можу зробити тут круговий обліт і потім…

Я бачу як один з нечисельних перехожих помічає мене, дістає з кишені мобільний. щось каже. Мабуть, викличе поліцію. Ну і хай. Поки вони приїдуть, я вже все зафільмую, приземлюсь і зникну з місця злочину. Але поліції я не дочекалась. За кілька хвилин помічаю поруч зі своєю пташкою чужу, незнайомої конструкції і…

Коротко, мій улюблений дрон з яким я фільмувала в Празі та в Парижі не пережив українського громадського ППО. Зла, знімаю шолом і бачу що мене вже чекають. Кілька хлопців, в цивільному, на секретну поліцію теж не схожі. Ламаною англійською пояснюю їм ситуацію, посміхаюсь як остання дурепа з романтичної дорамки. Вони розуміють, навіть посміхаються у відповідь. Але за їх посмішками читається зневага до моєї дурості. Отак взяти і підняти в небо дрон, це ж треба!

3

Від браку спілкування записалась на розмовний англійський клуб. У місцевих жахливий акцент, у мене жахливий акцент, але разом все це якось працює. У мене навіть з’явилась українська приятелька, Оля. Вона мною щиро цікавиться, хоча, здається їй було б навіть цікавіше якби я була з Південної Кореї. Оля обожнює дорами, даньмей та кімчі. Я ні в чому з цього добре не розбираюсь, але менше з тим. Ми сидимо на літній веранді і п’ємо чай. Чай цілком наш, китайський, він тут страшенно дорогий.

— Звідки ти? — питає Оля

— З Китаю, — я здивована

— Та ні… — вона зашпортується в перекладі — я маю на увазі не це. От я з України. А ще я зі Сло-бо-жан-щи-ни (яке довге це слово!), а ще кажуть східнячка.

— А! — я розумію, — я з Юннані. Це на півдні.

Відкриваю телефон і показую на мапі.

— Ого! — дивується Оля, — це ж ціла країна.

— Колись була, — кажу невпевнено, але мою нову подругу ця думка чомусь надихає.

— А коли? — така цікавість в очах.

Намагаюсь згадати, що я знаю з історії Юннані, але все змішується в одні цілковиті аморфні “допартійні часи”.

— Не знаю, кажу. — мені чомусь соромно, — може тисячу років тому. Чи дві. Давно.

Оля дивиться на мене співчутливо, так ніби не може повірити, що я не знаю такої важливої з її точки зору речі.

— А ти повернешся туди, до себе? — питає раптом.

— Мені не можна повертатись. — Чи вона мене зрозуміє?

Вона здається щось розуміє.

— У мене прадід був, — каже, — йому теж не можна було повертатись в тридцяті. Але він повернувся. Пощастило, дали всього десять років на півночі. Вижив, навіть сім’ю створив. Міцний був чоловік. Казав, про землю завжди комусь треба дбати.

Я не розумію половини слів через нашу спільну криву англійську. Але головне розумію. Всі імперії однакові.

4

В Україні ніхто не вірить, що цей мир надовго. “Русня обов’язково повернеться, — кажуть люди і недобре посміхаються, — але ми приготуємо їм теплу зустріч”. На вулицях досі багато людей у військовій формі. Але їх ніхто не боїться. Довго не могла до цього звикнути.

Ван Ву каже, що всі вони божевільні лаоваї і що могли б жити без війни, просто приєднавшись до імперії. На виборах він голосував за мирне воз’єднання Тайваню з материком.

5

Вже маю летіти. На прощання Оля каже що має для мене подарунок. Беру згорток. Це шмат зеленої тканини. Розгортаю і бачу вишите зображення павича.

— Що це?

— Прапор незалежної Юннані, — сміється.

Не знаю що і думати про це.

Відгуки:

Се Ху, посол КНР: дуже шкідлива книжка, маємо позбутись як тексту, так і авторки!

Юліана, буктокерка: еротична напруга між гг та Олею не розкрита!

Пан Каплуновський, консервативний блогер: це загравання з місцевим сепаратизмом ні до чого не призведе, тільки ядерна бомба на Пекін, тільки хардкор.