Агенція

Валентин насупився, дивлячись на показники підвищеної температури і зупинився. Роззирнувся по сторонам — машина майже на перехресті серед полів, навкруги нікого, лише здалеку посеред пустирів там і тут розкидані недобудовані пусті домики людей, у яких зненацька закінчились гроші на будівництво. Вечірнє сонце золотило підсохлу траву і дерева посадок. Валя зітхнув, змиряючись, і виліз. Відкрив капот, понюхав запах розігрітого металу, долив води з пляшки, ковтнув. Закинув назад на сидіння, хруснув шиєю і потер поперек, що знову болів. Правий був лікар — треба було видаляти ту грижу ще давно… Подумавши, потріщав кущами відлити. По дорозі назад почув, як з дороги на грунтовку звернула чиясь машина. З-за кущів і дерев він бачив, як вона зупинилась, і назовні жваво вискочили два тіпи у чорному і балаклавах.

Валя присів. Вчасно — тіпи роззирнулись навкруги, потім відкрили задній багажник і дістали звідти людину з мішком на голові. Людина щось простогнала і почала пручатись, і один з типів вдарив її і кинув на землю, а потім обидва підхопили під мишки і потягли до пустого будиночку. Один зі сміхом ляснув свою жертву по сідниці і пожамкав, що змусило її вигнутись і повиснути, осівши майже не до землі. Чоловіки крякнули і потягли її далі.

Валя закрив рота, кілька разів вдихнув і видихнув і побіг, пригинаючись, до своєї машини. Вхопив телефон — але той знайшов ідеальний момент, щоб почати оновлення, та й, мабуть, поліція все одно приїхала б запізно. Дідько! Валя подивився на дорогу, але вона була пуста, та й поки поясниш людям… Він стиснув губи. Дістав з багажника балонний ключ. Так, останній раз Валя бився ще у школі, але це всього два тіпа. Він до побілілих пальців вхопився за залізяку і підвів погляд на будиночок — людей вже не видно, але більше їм нема куди податися. Він почав, пригинаючись і ховаючись за деревами, пробиратись до нього.

Викрадачі зайшли через ворота, але Валі довелось шукати підходяще дерево і перелізати за його допомогою паркан. Увесь внутрішній дворик заріс травою, що вже посохла і радісно чіпляла насіннєві коробочки до штанів. Незаштукатурений цегляний будинок дивився порожніми вікнами другого поверху, на першому усі були закладені. Двері були, звісно ж, вже замкнені зсередини, і виглядали солідно — без шансів винести їх швидко і без шуму. Валя вручив себе адреналіну і обережно заліз по виступам на стіні, перебрався через підвіконня. З першого поверху почувся якийсь шум, і Валя спустився по сходах, тримаючи ключ перед собою.

Сподіваючись, що ще не запізнився, він підійшов до дверей, які ніхто не охороняв, і навіть не запер. Крізь щілину він побачив жінку з найпрекраснішими грудьми, які бачив за все життя — у складній сбруї з тонких чорних ремінців, які окреслювали усю її худорляву фігуру з довгими ногами так несподівано яскраво, що Валі довелось прикласти зусиль, щоб згадати, навіщо він тут. Не вистачало ще битись зі стояком… А битись точно доведеться — жінка була прив’язана до стільця, чорне кучеряве волосся трохи нижче плечей вибивалося з під пов’язки на очі, руки за спиною. Червона помада трохи розмазалась, наче хтось провів пальцями від кутиків губ до щелепи. Жінка з шумом дихала ротом, у світлі кількох ліхтарів, повернутих променями у стелю, блищали металеві кілечки пірсингу у сосках над пухлими ареолами. Валя стиснув зуби, зрозумівши, що чоловіків у чорному не два, а більше, мабуть, решта вже чекала на місці. Він задумався, чи не варто таки повернутись і спробувати ще раз додзвонитись, вже розуміючи, що він все одно цього не зробить, коли один з чоловіків перекрив видовище своєю спиною і ляснув жінку по обличчю, аж волосся зметнулось. Вона охнула і Валя відкрив двері й з ревом опустив ключ чоловікові на спину.

Дідько-дідько-дідько! У кімнаті було ніяк не менше десятка людей, Валі не було цього видно від дверей, але тепер відступати вже пізно. Він врізав ще комусь, хтось вчепився йому у спину, люди матюкалися, причому іноді жіночими голосами, і це змусило Валю не мить призупинитись.

— Хто це?

— Якого біса? Сашко?

— Я не знаю!

— Хлопці, це сторонній, не чіпайте його! Тікайте!

— Ми не можемо залишити…

— Можемо, це наказ! Негайно!

Не відчуваючи супротиву, Валя осмілів, врізав комусь по щелепі, вчепився у комір, і його ледь відірвали від нього. Звільнений чоловік пнув його у живіт, і Валя впав на підлогу, а коли піднявся, усі вже були за дверима і закрили їх з тої сторони. Він кілька разів вдарив їх, аж загуло, і почув звук ніг, що тікали геть. Валя впустив ключ і оперся на стіну, притиснув руку до спини. Як би не довелось виїжджати звідси на швидкій… Але потім біль трохи відступив, і Валя оглянувся.

Жінка сліпо озиралась довкола. Валя куди менш героїчно і швидко, ніж він хотів, правду кажучи, навіть трохи накульгуючи, підійшов до неї, опустився на підлогу. Старанно відводячи погляд від грудей, спробував розв’язати складні вузли червоної мотузки, але не зміг. Ляснув по кишені. Так і є — забув ніж у машині… Валя зняв з жінки пов’язку на очі.

Жінка виявилась старшою, ніж він думав — років сорока, мабуть, ну та він і сам не набагато молодший, добре хоч, волосся ще не повтікало з маківки. Жінка підняла брови, він відчув її дихання на обличчі, перш ніж вона облизнула губи і закрила рота. Ще раз роззирнулась.

— Привіт! Ви… ви у порядку? — спитав Валя.

Жінка не виглядала наляканою, тільки здивованою. Вона вигнулась всім тілом, ворухнула плечима, і зненацька її руки виявились вільними.

— Хто ви? — спитала вона… чоловічим голосом? Що?

Валя кліпнув очима. Голос не був ані дуже низьким, ані хрипким, але чомусь звучав безперечно чоловічим. Валя опустив очі туди, де ремінці переплітались, об’єднуючись у труси, і відсахнувся.

— Бл*дь, нах*й! — Валя підскочив і позадкував до самих дверей. Він думав, що обіпреться об них спиною, але вони піддались під ним і він мало не впав, зупинившись аж об стінку коридору. Жінка… чоловік… що б воно не було, плавно вигнувся, сідаючи рівніше, і навіть не пробував прикриватись. Дідьків організм знати не знав, що коїться у голові й просто насолоджувався видом, і Валя ще кілька секунд просто стояв і з жахом усвідомлював ситуацію, а потім побіг геть.

Ворота стояли відкриті, мабуть, викрадачі їх залишили, і Валя порадів, що нікого нема. І все ж, він всю дорогу до машини оглядався, бо часу щоб прийти у себе і побити його гуртом у них було достатньо. Але ніхто так і не з’явився, а їхня машина стояла пуста. Валя повернувся до своєї і завів мотор. Досить на сьогодні дідькових пригод…

Коли він повернувся додому, сонце вже сіло. Валя розігрів залишки борщу для себе і десятилітньої Ані, що тільки зітхнула, але повеселішала, коли він пообіцяв їй апельсин на десерт і пересунути ліжко, як вона просила.

Перевдягнувшись після душу у халат, Валя сів на ліжко з ноутбуком і кілька хвилин просто сидів із закритими очима. Потім відкрив скайп. Він не був впевнений, що о десятій вечора Галя ще не спатиме… Хоча в Італії зараз дев’ята…

— Привіт! — на екрані з’явилась колишня дружина. Вона теж сиділа на ліжку, але була ще вдягнена, на колінах причаїлась миска з свіжим інжиром, один надкушений Галя тримала у руці. — Що там, Ані треба ще грошей?

— Думаєш, мені від тебе тільки одне треба? — насупився Валя, і у Галі стало винувате обличчя. — Я, може, так просто, за життя цікавлюсь. Як Лоренцо?

— Нормально… — Галя опустила очі. Їй досі було ніяково розповідати про нового чоловіка, і в результаті Валя мало що про нього знав, хіба що у того вже з’явилась лисина. Чомусь його це потішило, хоча на момент, коли Галя розповіла, що знайшла декого і можливо, вже не повернеться, Валя не бачив її вживу вже років п’ять, пристрасть давно згасла і вони були більше друзями. Він відчув навіть полегшення, хоча, звісно, пожурив дружину, але не ображався. — А ти як, знайшов когось?

— Та ні, але не страшно. Ти про це питатимеш кожного разу?

— У тебе печальний вигляд. Знову защемив спину?

Валя крякнув і відмахнувся. Потер лоба.

— Не повіриш, у яку я історію сьогодні потрапив… — Він коротко переповів пригоду. — Мужик, уявляєш? Сраний п*дор! Ще й з цицьками! Світ зійшов з розуму… — він похитав головою, але дружина не приєдналась до його справедливого о обурення.

— Валя, ти не можеш так казати, це… гомофобно, — здавалось, їй незручно за останнє слово, вона сказала його тихіше і чомусь стрельнула очима по боках.

— Але ж це правда! Чи ти там у своїй Європі теж уже… того? По прайдам ходиш?

— Валя… — Галя досі стривожено супилась. — Ти що, просто покинув його там? А якщо б ті люди, ну… повернулись за ним?

— Та й до біса! Знав би, сам йому врізав, але мені гидко торкатися.

— Валя! — жінка відклала миску і сіла рівніше. — Ну що ти як маленький! Цицьки могли бути і резиновими, частиною костюму. Ти ж сам казав, він пручався, поки його туди тягли… Що, якщо це якісь… бандюки-конкуренти по бізнесу? Вивезли, щоб… ну, знаєш!

— Він не виглядав дуже переляканим, коли я його побачив, — пробурмотів Валентин, але спиною пішов холод.

— Він міг бути у шоці! Якби тебе вивезли якісь стрьомні тіпи, зв’язали і вдягли у таке неподобство, як би ти реагував?

— Ой, та до біса! — але плечі смикнулись.

— Врешті решт, навіть якби він був по хлопцям… — Галя невпевнено скривилась. — Ну і що з того? Він же тобі не погрожував. Я от теж по хлопцям, але на його місці була б зовсім не рада. Він же нічого не зробив! А якщо він там зараз лежить мертвий?

— Та ну тебе, Галю…

— Ти хоч поліцію визвав?

— Яку ще до дідька поліцію? Я не хочу з’явитись у новинах, де рятую якогось… — він подивився на суворе обличчя жінки і проковтнув останнє слово.

— Де рятуєш від згвалтування живу людину? Серйозно?

— Ну добре, мені треба вже йти…

— Валю!

— Я поїду і перевірю, — Валя підняв руки. — Зателефоную анонімно, якщо він досі там.

— О господи, а якщо вони досі там і ти їх зустрінеш?

— Що б їм там робити?

— Може, вони його катували весь цей час?

Валя ковтнув.

— Вони, мабуть, подумали, що я визвав поліцію і пішли. Не переймайся. Ну все, я тобі скажу одразу, як повернусь, щоб ти не хвилювалась, пока!

Він закінчив дзвінок і закрив ноутбук. Серце билось пришвидшено. От лайно!

Валя швидко вдягнувся і повернувся до машини. Всю дорогу в голові крутились картинки, де чоловік лежить на підлозі біля стільця, весь у крові. Як він міг просто так кинути його, дійсно? У темряві перелізти паркан було не так легко, Валя кілька разів ледь не зірвався, спина знову занила. Він обійшов усі кімнати обох поверхів з ліхтариком, але нікого не знайшов. Ані крові, ані мотузок. Чоловік зник. Валя ніколи не дізнається, що з ним сталось.

Він видихнув, лише коли повернувся додому. Дочка терла очі, але не спала, і Валя невдоволено побурмотів, але пішов пересувати ліжко. Плечі і нутрощі досі дрижали від нервів.

— А-а!.. Лайно…

— Тату!

Валя так і застиг колінами на підлозі, обличчям у ковдру. Схоже, він ще встигне поїздити сьогодні. Цього разу — на швидкій.

Наступного дня після операції він майже весь час продрімав. Медсестра передала, що його сусідка приходила з Анею, питала про нього. Заглянув хірург, спитав, як самопочуття, подивився на монітори, кивнув і пішов. Валя ліниво здивувався, що робить в український лікарні Джон Астор, минулого разу він забув про це спитати… Потім медсестра повернула йому телефон, і Валя подзвонив колишній дружині, яка ледь не плакала від гніву і полегшення.

На третій день хірург зайшов знову.

— Добрий ранок, містер Павленко. Почуваєтесь добре? Повернутись на бік, будь ласка, — Валя кілька секунд адаптувався до його акценту, потім зрозумів і повернувся. Лікар розвів сорочку з вирізом на спині, обережно відліпив пов’язку на пластирі. Валя відчув, як біля шва торкнулись пальці в одноразових рукавичках. — Дуже добре… лягати.

— Коли мене випишуть? — спитав Валя.

— Ще два-три дні, — темні очі лікаря над маскою дивились спокійно. — І потім ще лежати вдома. І два-ти тижні не… — він помацав повітря пальцями, — важкі речі. Берегти спину, — зняв маску і усміхнувся, але здавалось, думками він вже на наступному огляді. Валя відчув полегшення — якби зі спиною було погано, лікар реагував би з більшою тривогою. Але щось було не так… Він насупився. Лікар щось відмітив у паперах: — Усе добре, я дивлюсь. Тоді до поба…

— Це ти! — Валя здригнувся всім тілом. Лікар підняв брови, і Валя остаточно впевнився. Брови він запам’ятав — ненав’язливо ідеальна форма. Щось у вигині губ… Чорне хвилясте волосся пригладжене і зібране у пучок. Майже чорні здивовані очі. Валя спробував сісти, і лікар притиснув долоню до його грудей:

— Лежіть! Про що ви?

— Ти… — Валя вчепився поглядом у його фігуру, але не побачив і сліду шикарного бюсту. — Не чіпай мене!

Лікар підняв руки. Він мовчки чекав, поки Валя відновить дихання. Тут на пам’ять сплила розмова з дружиною, і його знову затопили сумніви.

— Я бачив тебе… Тебе викрали!

— Я нічого такого не пам’ятаю, — сказав лікар, але Валя бачив, з якою цікавістю він вдивляється в його обличчя.

— Ти втік? Я… — Валі стало спекотно, він опустив погляд. — Я не мав би тебе кидати.

— Я не знати, про що ви.

— Та бляха, я не збираюсь нікому розповідати! — насупився Валя. — Просто хочу зрозуміти, що сталось. Ти в порядку? — Це було дурне питання — звісно ж, він був у порядку, живий, на ногах і спокійний. Хіба що поглядом пропікав так, ніби вперше по-справжньому Валю побачив. — Хто були ці люди?

— Ох… — лікар опустив очі. — Якщо що, я вам нічого не говорив, — Валя кивнув, і він продовжив, — боятись, це все… помилка. Це не вороги. Я попросив їх… — він зустрів у погляді Валі повне нерозуміння, зітхнув і почав з початку: — Є така… Агенція, вона може робити активний відпочинок. Платіть їм гроші, і вони роблять історію для тебе. Я і мої жінки попросили їх… зіграти викрадення.

— Вони били тебе!

— Так, трошки, — лікар лукаво посміхнувся.

— Тобто я тебе не врятував…

— О, я не був у небезпеці, — лікар присів на краєчок ліжка, — але ти про це не знати. Якби це було правда, ти міг втратити здоров’я, дупу чи життя, не знаю, що для тебе гірше. Я не часто зустрічати таку сміливість… мабуть, ніколи, — він дивився на Валю з подивом і благоговінням.

— Це все було не справжнє, — Валя знітився. Він не пам’ятав, коли хтось востаннє робив йому комплімент, і його злило, що це відчувалось настільки приємно.

— Для тебе — було.

— Жінки? — думки Валі пішли у новому напрямку. — Я думав, ти цейво…

— Жінки, так, — лікар мрійливо зітхнув. — Але можуть бути і винятки… Нажаль, ви мій пацієнт, тому дякувати тільки на словах. Не лякайтесь! — він знову підняв руки. — На словах, — заглянув у вічі. — Дякую.

— А хіба жінкам подобаються… такі як ти? — спитав Валя, бо не знав, що робити з компліментом.

— О так, вони іноді дуже винахідливі.

— Нащо ти взагалі це робиш?

— Подобається.

Валя роздратовано покачав головою:

— Я не розумію.

— Мені буває нудно. Яскраві емоції.

— Ти… ти псих, чи що? — Валю збивало з пантелику, що лікар не лякається, не згорає від сорому і відповідає спокійно, з гідністю і симпатією. Це зовсім не було схоже на рожевих клоунів у пір’ї, яких Валя очікував зустріти.

— Що дивного? Люди любити пригоди.

— Ти міг би дуже легко їх знайти і не за гроші.

— Е… це було б не те, — відмахнувся лікар.

— Чому? Зекономиш.

Лікар помовчав, підбираючи слова. Валя роздумував, чи не було його власне запитання риторичним… Чи дійсно йому цікаво, що у цієї ненормальної людини в голові?

— Баня, — нарешті сказав лікар. — Сильні емоції, небезпечна температура. Але люди подобатися, бо мати контроль. Якщо їх закрити зовні, щоб вони думати, що помруть, вони можуть мати панічну атаку, і більше зовсім не подобатись. Розумієш?

Треба було не питати… бо Валя зрозумів. Стосунки з колишньою дружиною стали прісними ще до того, як вона поїхала на заробітки в Італію, а дідьків доктор за кілька фраз перетворився з шаленця, що розмовляє з голосами в голові, на абсолютно адекватну людину.

— Чоловіку не має подобатись, як його б’ють, — зробив останню спробу Валя.

— Скажи це боксерам, — хмикнув лікар, і Валя скривився. Підловив…

На щастя, після цього доктор швидко звернув розмову і пішов, залишивши Валю у глибоких роздумах. На оглядах доктор більше не з’являвся, мабуть, щоб Валю не нервувати.

Останній раз він бачив його на виписці, вже стоячі поряд з сусідкою і дочкою біля реєстратури. Лікар з’явився з нейтральною усмішкою, повторив рекомендації, побажав гарного одужання і попросив хвилинку наодинці. Валя стиснув щелепу у важких сумнівах, але зітхнув і відійшов до вішаків. Навколо все одно були люди, тож нічого такого лікар не утне… Той, мабуть, щось прочитав по його обличчю, бо у кутиках вуст причаїлась більш лукава усмішка:

— Не бійтеся, містер Павленко, я вас не вкушу. — Він дістав з під мишки щось вузьке і продовгувате, завернуте у пакет, і протягнув. Валя з підозрою дивився, не підіймаючи рук. — Прошу вас. Це ваше.

Валя дуже обережно взяв річ кінчиками пальців. Якщо це якась сексуальна іграшка, бачить бог, вона опиниться на смітнику вже сьогодні, подумав він. Лікар, схоже, зробив все, що хотів — він задоволено кивнув і в останній раз усміхнувся:

— Дякую, що були таким сміливим, Валентине. Бережіть себе.

І пішов.

Цього разу Валя поїхав на таксі не як водій, а як клієнт.

— Що це? — спитала Аня, дивлячись на пакет, і Валя з обережністю розвернув його і заглянув так, щоб їй нічого не було видно, просто на всяк випадок. Але вже за мить хмикнув і широко усміхнувся, розслабляючись. І дістав свій балонний ключ, який вже багато років возив з собою, перш ніж забути у бійці.