Агенція

Порізане чорними пальцями дерев червоне сонце вляглося на горизонті продавленим боком. У тиші, заповненій скреготінням коників над головою панотця Іларіона пронісся перший кажан, ухнула сова. Панотець, що тільки но вийшов зі свого Мерсу, захлопнув дверцята, перехопив міцніше ручку шкіряного портфелю. Ноги провалювались у пісок, зарослий сухою травою, кілька остюків одразу причепились на довгий чорний поділ ряси. Панотець йшов серед заростей лоха сріблястого, як на сповіді назвав один не в міру балакучий ботанік деревця, які місцеві звали дикою оливкою. Іларіон мимоволі посміхнувся, але тривога знову швидко повернулась на обличчя.

Дерев’яний дім навис над ним тінню. Посірілий від часу, зі скрипучими сходами ганку і облупленою зеленою фарбою на дверях, він чекав, тихий і темний. Панотець відкрив його великим, почорнілим від іржі ключем і ступив у темряву. Навпомацки пройшов маленький передпокій, що пахнув пилом і старими плащами з цупкої тканини, ткнувся в стіл у гостьовій. Запалив сірник, що розлив свій запах серед місцевих і у його світлі відкрив сумку, другим сірником затеплив свічку, поставив у скляну півлітрову банку з піском. Колись, коли волосся панотця Іларіона було чорним без жодної сивої лінії, а обличчя ледь спромоглося на бороду, він служив у церкві, де всі свічки ставили у пісок, і панотець тихо зітхнув, а брови розійшлися. То був хороший час.

Він дістав і розкурив кадильницю, розкрутив кришку на пляшці з освяченою водою. Час освятити цей дім і звільнити його від бісовського гріха, якщо бог дасть йому сили.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Господи, благослови цей дім і всіх, хто в ньому перебуватиме, — панотець почав кропити стіни водою. У будинку не було електрики, тому Іларіон тримав свічку, а під мишкою — пляшку. Він спиною зайшов у спальню і розвернувся. — Нехай Господь… А-а-а!..

У темряві блиснули червоні очі. Панотець відступив, піднявши свічку, і побачив краще — на ліжку лежав чорт.

У чорта були волохаті ноги, як у козла, і великі роздвоєні ратиці з підборами, як на чоботах. Широкі золоті наручі обтискали сильні м’язи, золоті прикраси водоспадом мерехтіли від шиї і по грудях, позолочені ремінці вляглися на стегнах, тримаючи блискучий гульфік. Неприродно яскрава червона шкіра, товсті чорні роги визирали з-за хвиль чорного волосся по пояс. Чорт розкинувся на подушках, темні нафарбовані губи розійшлись у глузливій посмішці.

— Хай бог боронить від зла, нечиста сило! — вигукнув панотець Іларіон, але одразу ойкнув і відступив, коли чорт легко підхопився на ноги. Розім’яв шию, з гучним стукотом пройшов кімнату, і Іларіон розвернувся і побіг.

Вони покружляли навколо стола, чорт зі сміхом рухав плечима зі сторони в сторону, ніби футболіст, що готується зробити неочікуваний хід. Зрештою Іларіон зупинився, опершись руками на стільницю:

— Бог не дасть тобі взяти мене, нечиста сило!

— Та ти сам мені здашся, — пропікав поглядом чорт. — Брудна, гріхо-овна людина, — і облизнув губи, аж панотця прошиб піт. — Скільки разів ти вже сюди приходив?

— Цього разу…

— Цього разу буде як всі попередні, — чорт вигнувся і провів рукою від шиї, по прикрасам, улоговині між грудьми, животу, торкнувся гульфіка і простогнав. Іларіон почервонів до кінчиків вух.

— Допоможи мені, боже…

— Відійди від нього! — з передпокою з’явився янгол. Янгола-охоронця Іларіон теж вже бачив, але кожен раз не міг відвести очей. Коло німбу над головою наче змушувало хвилі білого волосся по пояс світитися, окреслювало крила, губилось серед багатошарових фетрових рюшів, що блищали подекуди зірочками. Крізь напівпрозорі тканини проглядались білі лінії, що охоплювали фігуру. Меч у руках янгола теж світився, білі, сповнені гніву очі втупились у чорта.

— Ви подивіться, хто прийшов! — сплеснув руками чорт. — Скучив за мною?

Янгол, здається, теж почервонів, пухкі губи задрижали, але через мить він ощерився і вдарив мечем. Чорт відбив поруччями. Іларіон наче приріс до столу, лише повертаючись вслід парі, що зійшлася у двобої. Ангел ричав, зітхав і охав, як тенісистка на корті, чорт підскакував і грюкав ратицями об підлогу, у Іларіона розпливалось перед очима від хвилювання. Бій скінчився неочикувано — чорт відбив меча, розвернув ангела спиною до себе і затис, забрав меча, і той згас, відкладений на буфет.

— Пусти мене!

— Попроси мене ще, мені подобається, як ти просиш, — проричав чорт і облапав, розстібнув пояс, відкрив білі одіяння. На обличчі янгола відбилась паніка, він забився, але чорт тримав міцно, його рука перетискала горло, а друга гуляла по тілу, забиралась під стрічки, краї мереживних панчох і бантиків спідньої білизни. Янгол задихався і вовтузився. — Пусти, ну що ти ро-обиш…

Червона рука з чорними нігтями зняла з янгола німб, і той згас. Янгол замовк, лише кліпав очима і облизував губи.

Іларіон прийшов до тями і рушив на допомогу. Він зібрався з духом, а потім потягнув свого янгола за талію, намагаючись відірвати від чорта. М’які, ніби боа, пір’їнки огорнули руки, обличчя торкнулось дихання. Чорт не віддавав, і деякий час всі вовтузились, Іларіон тягнув, тиснув, пихтів, натикався руками на пір’я, фетр, гарячу голу шкіру, холодні металеві прикраси і мереживо. В якийсь момент підлий чорт без попередження відпустив, і за інерцією янгол притис Іларіона до столу і охнув.

Іларіон замружив очі до болю. Схоже, чорт був правий, і цього разу він теж програє.

Він розвернув янгола і перекинув спиною на стіл. Чорт одразу поніс свічки на буфет, але Іларіону все одно було видно бліду шкіру, біле волосся і обличчя з очима, що не сміли на нього подивитись. Панотець перехопив янгола під ногу і увійшов, відчуваючи, як чорт задирає на ньому рясу і дихає у вухо.

Янгол ще полежав у тиші, відновлюючи дихання, а потім охнув і сів. Побачив чорта, який сидів прямо на підлозі, розкинувши довгі ноги ледь не до столу. Янгол хруснув шиєю, розім’яв плечі й спустився.

— Знову втік, скотиняка така… — зітхнув він. — Допоможеш? — Чорт відкрив рота, і янгол у кілька поштовхів закінчив і зітхнув з полегшенням, сів поряд. — Ну що, пішли?

Чорт поволі підвівся і пошкандибав у маленьку кімнатку, з дверей якої вже пробивалося світло настільної лампи. Оленка вже чекала — підхопила чорта під руку, провела до крісла, попшикала на кромку волосся на чолі. Янгол сів у сусіднє крісло і поморщився, розстібнув і зняв крила, скинув одяг:

— Знову доведеться прати… Чому святоша не може використовувати резинки, як усі нормальні люди?

— Тому що він не нормальний, — пирхнув чорт, — ти де серед наших нормальних клієнтів бачив?

Ангел потис плечем. Оленка зайнялась ним, і чорт зняв свою перуку разом з рогами. Відклеїв край вовни на поясі, зняв штани і прикраси, чоботи з ратицями. Підхопив пляшку з розчинником і поліз у душову кабінку. «Ангелу» вона теж знадобиться, але доведеться йому почекати.

Через півгодини старанного відмивання колишній чорт все ще пахнув змивкою, яку сторонні могли б переплутати з перегаром — на щастя, власна машина рятувала від косих поглядів. Він вдягнувся у джинси і білу футболку, розпатлав чорне волосся, що ще не висохло, і глянув на «ангела» — той пив чай з Оленкою, накинувши лише рушничок. Побачивши «чорта», «ангел» з полегшенням підхопився, на ходу зірвавши з себе останній клаптик тканини, що змусило Оленку пирхнути і стрельнути очима.

— Ну що ти так довго!

«Чорт» не відповів, тільки всівся на його місце, і коли дверцята душу закрились, вже сьорбнув чужого чаю. Оленка хрупнула печивом.

— Все ніяк не звикну до того, яке божевілля у вас тут відбувається, — вона трохи нервово розсміялась. — Я собі не так уявляла роботу, коли вчилась в універі.

— Ага, я теж, — похмуро відповів «чорт». — Ще трохи попрацюєш, і можеш подаватися на фільми для дорослих, — він скривився.

— Не розумію, чого ти такий, — Оленка насупилась. — Гарно провів вечір, відідрав московського попа, ще й гроші за це отримав!

— Гроші прихожан…

— Ти ж не віруючий…

— Все одно гидко. Кожен раз надіюсь, що він більше не з’явиться, — він з зусиллям проковтнув, наче печиво застрягло у горлі, і поцупив ватний диск з ремувером, почав колупати під нігтем, де залишилась червона фарба.

— Сашко! — Оленка відкинулась на спинку стільця і перехрестила руки. — Ну от треба тобі псувати людям настрій! Сам же знаєш, чому я тут, лікарня для мами… а сам що? Не подобається — давно вже пішов би…

— Так, вибач, — Сашко опустив повіки. — Це просто… іноді важко тримати у собі.

— Ну так я тобі не психолог!

Сашко ковтнув і посидів трохи з замруженими очима, потім наче осів, розслабився і видихнув. Веселий чорт виглядав наче вічно молоде багатотисячолітнє створіння, але сам Сашко у цей момент був стомленим і на свій вік, добряче за тридцять. Він нахилився і розімкнув руки Оленки, потис її долоні:

— Вибач. Вибач, будь ласка.

Вона лише покачала головою, але ображатись на Сашка рідко хто вмів. Вона лише зітхнула і поплескала його по плечу.

— Ладно, хлопці, пізно вже… — і почала збиратися. До моменту, як «янгол» вийшов з душу, вона вже зібрала усі свої баночки, пляшечки і палети назад у сумку, і навіть в обличчі не змінилась, хоча «янгол» ще не встиг вдягтися. Дідьків Сашко…

— Єгорчику, в темпі, — Сашко продовжував руйнувати атмосферу. Але «янгол» лише скривився, але промовчав — власної машини у нього ще не було, а чекати маршрутку не хотілося.

Назовні вже сяяли зорі. Ліхтарики телефонів плутали світло серед гілочок, стрибали і мерехтіли перед очима. Сашко потрусив чоботами, щоб не заносити пісок, і сів у машину, решта повторили, і через хвильку клацань, вовтузання і скрипів усі були пристібнуті й готові їхати.

Сашко висадив Оленку на площі, підвіз Єгорчика і нарешті добрався до дому. Таки якісь плюси у роботі явно були — вони з Іллєю купили окремий будиночок, що стояв на крихітному пустирі з шиферним парканом. Місце було тихе і сонне, хоча за кількадесят метрів місто знову ставало шумним і діловим, наче цей шматочок розпеченої сонцем землі існував у паралельній реальності. Вікна затишно світились, значить, Ілля вже на місці… Може, і приготував щось?

Сашко поставив машину у гараж і зайшов до дому. Ілля дійсно був на кухні, навіть фартука не встиг зняти. Сашко старанно усміхнувся і обійняв його, відпустив і поцупив з тарілки гарячого млинця. Ілля з гордістю дивився, як він їсть, потім зняв товсту в’язану шапку з чашки з чаєм і присунув ближче до Сашка.

— Ну як, все нормально пройшло?

— Ага, як зазвичай, — Сашко сьорбнув і облизав губи. — Але ще коротше, ніж минулого разу. На початку, пам’ятаєш, годинами ні туди ні сюди, соромно йому, бачиш, душевні метання… а тепер вже навіть майже і не грає. Зіпсувала його наша Агенція.

— Ми не рятуванням душі займаємося, — Ілля опустив очі, і Сашко усміхнувся одними губами. Він би волів взагалі не говорити про дідькового попа, але мав зробити офіційний звіт райтеру, що писав пригоду, тобто Іллі. — Давай, вище носа, спільна відпустка вже з понеділка, — Ілля пограв бровами. — Будемо валятись вдома, як дві ліниві свині, їсти смачненьке, займатись коханням і цілий місяць — ніяких лівих мужиків… — Він говорив про відпустку майже кожного дня вже скільки тижнів підряд, і на Сашка це все одно працювало — у грудях відпускало на хвильку… Їм потрібна ця відпустка, як повітря, вода і сон разом узяті. — Ну потерпи ще кілька днів. Еротичних сюжетів вже нема, тільки Андрій і залишився, але сам знаєш…

— Придумав щось цікавеньке? — Сашко відкусив ще одного млинця.

— А-а! Брат Міларена пройшов Браму, — як завжди, коли мова заходила про улюблений сюжет, Ілля наче прокидався, а в очах загоралось світло. Він не був ані високим, ані сильним, ані дуже вродливим, але в ці моменти Сашко згадував, за що покохав його колись дуже дуже давно. — Міларен має сховатись і перечекати. Сподіваюсь, якось місяць без тебе Андрій проживе, — він усміхнувся, — хоча йому буде важко, і я його розумію, — він підійшов на крок, помасажував за вухом. — Хочеш пробну версію відпустки прямо зараз?

— Я стомився… хіба що ти візьмеш справу на себе, — Сашко облизав пальці, щоб не псувати одяг олією і притягнув Іллю за талію, і той подивився знизу вверх, перш ніж поцілувати.

Сашко останній раз оглянув себе у дзеркалі — довгий плащ, стімпанковські приблуди у кишеньках шкіряного жилета, фіолетові лінзи, фальшиві вуса із закрученими кінчиками, довга кучерява темно-червона перука. І ніякого тобі пакету 18+, слава тобі господи. Вимкнув світло і сів на бетонну підлогу кімнати пустої недобудованої багатоповерхівки. Андрій мав з’явитися хвилин через п’ятнадцять. Сонце вже зайшло, але у вікні ще відбивалось синє небо у шибках будівлі навпроти, і Сашко так і просидів весь цей час без жодної думки в голові. У кімнаті темнішало, знизу чулись гудки машин, шум листя, кроки людей. Потім — пихтіння, і в отворі вікна з’явилась голова — Андрій заліз на п’ятий поверх пожежними сходами. Поки він голосно дихав і шоркав ногами, Сашко нечутно піднявся і підійшов до нього зі спини, притис до спини дуло пластикового пістолета. Андрій підняв руки.

— Міларене, — прошепотів.

— Швидше, — прошепотів Сашко у відповідь. — У нас мало часу. Ти без хвоста?

— Скинув, — відповів Андрій, і Сашко обмацав його, ніби перевіряючи на зброю. Він прекрасно знав, що робить — бідний хлопець ледве дихав, хоча доторки залишались у межах дозволеного. Колись давно Іларіон теж був таким… Сашко до болю стиснув зуби і заборонив собі відволікатись. Він підхопив Андрія під лікоть і провів коридорами в іншу темну кімнату, де вони сіли на підлогу, і Сашко увімкнув ліхтарик.

Андрій чимось нагадував Сашку Іллю — така сама тендітна невисока фігура, вічно замислені очі, невпевненість. Тільки Андрій ще не встиг навчитись брехати собі, як усі навколо. Спочатку розмова йшла як заплановано — звичайна імпровізація, бо сюжету клієнти не знають… Коли Сашко сказав, що Сірі і його брат за ним полюють, Андрій схопив його за руку. У цей момент він наче дійсно вірив, що Міларен — таємний агент-чарівник з іншого світу — і справді у небезпеці. З нього вийшов би гарний актор… можливо. А може, і ні. Правда пробивалась крізь нього, наче кульбаба крізь асфальт:

— Я хотів би… хотів би дізнатись, хто ти насправді. Твоє справжнє ім’я… Твоє життя.

В цьому теж не було нічого дивного — клієнти постійно закохувались, і Агенція це підтримувала і провокувала. «Пакет 18+» коштував дорожче…

— Таким, як зараз, мене ніхто більше не бачив, — відповів Міларен, — це — тільки твоє, — його подих торкнувся розпашілих щік Андрія. — І це я мав би захищати тебе від Сірих, раз уже втягнув у все це. Але натомість не можу дати нічого…

— Ти можеш сказати своє ім’я, — сказав Андрій.

— Знаєш, скільки людей звуть мене Міларен? — Андрій похитав головою, і Сашко усміхнувся кутиком вуст: — Тільки один. Я вигадав його спеціально для тебе.

Насправді його вигадав Ілля, а знали десятки людей — інші райтери, актори зовнішньої підтримки, інші головні актори, гримери, реквізитори… але Андрій цього не знав. Він вірив всією душею, здавалось, він зараз злетить у повітря або засвітиться, але натомість тільки нахилився вперед і поцілував.

Поцілунки не були прописані у сюжеті й Сашко мав це зупинити, але натомість лише поклав руки на плечі й застиг. Андрій явно не вмів цілуватися, наче робив це вперше… Святий боже! Може, і дійсно вперше… Сашко відчув благоговіння і печаль одночасно — краще б Андрій віддав це комусь іншому — комусь такому ж молодому, переляканому, відчайдушному і чесному. Він заслуговував кращого. Нарешті він прийшов до тями і відсторонив його:

— Не треба… Не треба!

— Я кохаю тебе. Мені не потрібні всі ці ігри, мені потрібен ти! — вигукнув Андрій. Сашко знав це відчуття, коли зробиш настільки великий крок, і вже нічого не страшно, і повітря п’янить, і серце вискакує… Він читав звіти і знав, що у Андрія немає жодного друга, ніяких інших хобі, окрім гри з Агенцією, і зазвичай він був тихим і йшов по сюжету, хоч і захоплено, ніби школяр у планетарії.

— Ми про таке не домовлялись! — йому не потрібна була ця хоробрість, яка перетворить цю чисту душу на другого панотця Іларіона. Йому потрібно було, щоб він зупинився.

— Я не збираюсь купувати твою згоду. — «Ні?»

— Хочеш зекономити? — зазвичай йому не доводилось обговорювати ціну своєї дупи з клієнтами напряму, для цього є підтримка на телефоні…

— Міларене! Хочеш сказати, — голос Андрія задрижав, — що для тебе це була лише якісна вербовка?

Сашко підняв змучений погляд. «Так» — Агенція вимагала від своїх акторів «ненав’язливо» спрямовувати клієнтів до дорожчих варіантів підписки. Останні майже півроку Сашко тільки те й робив, що кидав загадкові погляди, тряс волоссям і торкався за будь якої нагоди, дражнив і майже фліртував — та й чи багато треба такому хлопцю, як Андрій? Він не поплив остаточно раніше лише через власну невпевненість.

— Ні. Ніколи. Але це… Ми не можемо, — він відвернувся. «Будь ласка, не треба…» — Ну що ти зі мною робиш! — і обхопив себе руками. Трохи переграно, але і це не таке вже високе мистецтво, як він думав у перший рік своєї роботи.

— Ти міг би. Якби хотів. Не грай зі мною! — голос Андрій знову здригнувся. Він не хотів той клятий пакет — він хотів кохання. Справжнього.

— Ти хотів, щоб я грав.

Андрій провів долонею по його плечу і Сашко закрив обличчя рукою, уривчасто видихнув. Коли Іларіон в перший раз… Після першого разу він плакав, бо сподівався, що все таки встоїть у цьому духовному випробуванні, яке сам собі і влаштував. Сашко пам’ятав, яким безпорадним він був, схлипуючи у його руках. Зламаним. Він сподівався, що він ніколи більше його не побачить, але через чотири місяці Іларіон повернувся. З надією цього разу перемогти — або з надією програти… Зрештою, він програв, програв свою душу. Залишився лише бруд.

— Ти не робиш мою роботу легшою, чи не так, хлопче? — у голосі було стільки суму, що Андрій захлинувся ним, відпустив його і осів на коліна.

— Чому все так складно? — спитав Андрій і Сашко з полегшенням відчув, що той здається.

— Життя сповнене драматизму, — Сашко криво посміхнувся і зітхнув. — Наскільки воно буде складним, залежить від тебе.

— А ти?

— Я роблю те, що маю робити, — він незграбно підвівся на ноги, підхопив ліхтарик. — Вибір не за мною. — Вони постояли у темряві. — Пам’ятай цей момент між сном і прокиданням, — м’яко сказав він. — У ньому я завжди кохатиму тебе, — усміхнувся. Можливо, не завжди. Можливо, це очарування пропаде, як воно пропало і до інших, коли вони…

Ліхтарик згаснув і Сашко перетворився на тінь і відступив. Андрій наздогнав його, взяв за лікоть і у темряві вони пройшли коридорами назад, до вікна, де Сашко взяв його за плечі, постояв ще трохи і мовчки відступив.

Отримавши есемеску, що Андрій пішов, він зняв костюм, відклеїв перуку і вуса, склав усе в сумку і спустився. Закинув у багажник — завезе на роботу вже завтра. Сів за руль, опустив голову і схлипнув. У горлі поселився біль, стиснув, потряс і потягнув — Сашко кілька хвилин не міг випрямитись, ніби знав, що Андрій вмирає. Зовсім скоро… Він ще на знає свого майбутнього, не знає, що з ним зробить ця гра. Якби він тільки міг його зупинити…

Залишивши машину в гаражі біля дому, Сашко встав на вулиці. У вікнах кухні знову світилось, але Сашко відступив, щоб його не було видно. Він походив навколо дому «підковами», не перетинаючи світлу пляму перед вікном, аж поки Ілля не подзвонив дізнатись, де він пропадає. «Зараз буду», — відповів Сашко і повісив слухавку, але ще кілька хвилин стояв у темряві, не в силах переступити поріг.

— Тато, я хочу морозиво! — крикнув маленький хлопчик, трясучи Сашка за руку.

— Полуничне? — відповів той і хлопець засміявся.

Андрій, що виходив назустріч з АТБ, стишив ходу і підняв брови. З підозрою втупився у зразкову сімейну пару з дитиною.

— Я забула гаманець, у тебе на картці щось є, Сашко? — спитала Іра, притримуючи Сашка за лікоть. Її довге каштанове волосся ворушив вітерець.

Сашко зловив погляд Андрія і змусив свою посмішку застигнути.

— Так… — сказав розгублено і відвернувся, і всі пройшла мимо.

Він не обертався, і міг лише здогадуватись, чи все впрацювало. Вони зайшли всередину, і літня спека змінилась кондиціонерною прохолодою. Хлопчик знову потрусив Сашка за руку:

— Тепер ти купиш мені морозиво?

— Так, ідемо, — він усміхнувся і розвернувся до холодильників. Іра, зі звичною професійністю не оглядаючись, щоб не зруйнувати сцену на випадок, якщо клієнт ще не пішов, спитала:

— Ми закінчили?

— Так. Дякую, що виручила у свій вихідний.

— Та будь ласка, це було не складно. Ти для мене навіть гримувався, пам’ятаєш?

— Ага. Ну, вибирай «морозиво» і для себе, поки ми тут, — він підморгнув, і Іра з усмішкою розвернулась до відділу алкоголю. Сашко дістав хлопчику холодний пакетик, що шурхотів і переливався блакитним, і ще один, для себе. До нього підійшов Арсен — ще один актор підтримки, який мав час від часу маячити десь на фоні біля Андрія, у чорній шкіряній куртці і окулярах. Їх він зараз зняв і супився.

— Що це в біса було? — спитав майже пошепки. — Він тебе впізнав?

— Не знаю, — Сашко розвернувся до кас.

— Тобі ж казали не ходити в це АТБ через клієнта! Чому ти назвав його татом? — спитав він хлопця.

— Дядя попросив, — сказав хлопець, дивлячись чесними очима.

— О господи! — Асен підняв руки. — Ти ж знаєш, що я маю це вказати у звіті, так?

— Що відбувається? — підійшла Іра з пляшкою вина у руках.

— Що що? А те, що Сашко розвалює власний сюжет з Мілареном! — Арсен перейшов на театральний шепіт. — І ти йому у цьому допомагала!

— Я?

— Я не казав їй, для якого це сюжету, — вставив Сашко, опустивши голову.

— Так це і був твій Андрій? — Іра підняла брови. — А навіщо…

— Будь ласка, скажи, що він його не впізнав, — розвернувся до неї Арсен. Іра секунду постояла, насупившись, потім впевнено відповіла:

— Стопроцентно впізнав.

— Будь ласка, будь ласочка, скажи, що це було заплановано сюжетом, — сказав Арсен Сашку, але той мовчав. — Серйозно?

— Ти мене розіграв? — Іра, здавалось, не могла у це повірити.

— Я повинен був. Вона не порушила жодних правил, це лише я, — відповів Сашко.

— Та ти з глузду з’їхав!

— Ах ти сука!

Хлопчик на пробу заплакав, і Іра пхнула Сашка у плечо, і той пішов до кас. Хлопчик одразу замовчав і усміхнувся. Хай дурні дорослі займаються своїми дурними сварками після того, як він відкриє своє морозиво.

Іра з ними не поїхала — вона з горла хильнула винця і розлючено сказала, що це її вихідний, чи, принаймні, те, що від нього залишилось, а вони хай котяться до дідькової матері. Всю дорогу до офісів Арсен сварився, а Сашко мовчав. Що ще тут скажеш? На роботі скандал продовжився. З’явилась навіть пані Марина, директорка Агенції, хоча Сашко сподівався, що її не буде. У великому офісі райтерів зібралось кількадесят людей. На одній за стін висіла дошка з сюжетом для Андрія.

— Ти хоч розумієш, що ти наробив? — пані Марина стисла кулаки. — Андрій попросив вирізати тебе з сюжету!

Ілля здавався здивованим і печальним.

— Ти знав про це? — кричала пані Наталя, голова райтерів. — Чому не попередив?

— Я не знав… — він дивився на Сашка і кліпав очима.

— Як ти міг не знати? Ви десять років разом!

— Так, все, забирайтесь обидва, ваша відпустка починається сьогодні! — вступила пані Марина. — Ми ще порахуємо, у скільки обійдуться збитки і штраф. Геть!

Ілля вирулив на машині на дорогу, але не втримався у тиші і п’ять хвилин. Правда, він не кричав.

— Навіщо?

Сашко не відповів, лише потиснув плечима.

— Це була дуже хороша історія. Одна з найкращих, що я написав, — голос Іллі здригнувся. — Вона… ми її реалізували добре якщо на п‘яту частину довжини… Навіщо? Ти мені мстишся за щось? Ти міг би просто сказати…

— Ні. Вибач, що змусив тебе… Це дійсно гарна історія. Вона подобається мені теж.

— Тоді що не так? Я не розумію!

— Я просто… — Сашко зітхнув. — Я не хотів на власні очі побачити, як вона перетвориться на… ну, знаєш. Як завжди.

— Я думав, тобі окей з цим! — Ілля стиснув руль, не втримавши роздратування. — Ти ж був готовий грати все, що рухається, скільки я тебе знаю! Мені довелось з цим змиритися…

— Нагулявся, — похмуро відповів Сашко. — Я вже давно подумую, що волів би залишитись тільки з тобою, — він побачив, як злість на обличчі Іллі змінюється безпорадністю.

— Що ж ти не сказав? Не попередив?

— Я не планував нічого. Що вчора нічого було розповідати.

Ілля помовчав, вирівнюючи дихання.

— Що відбувається? Я думав, у нас все добре.

Сашко потер обличчя, розпатлав волосся. Здавалось, він не знає, що сказати. Голос звучав невпевнено, наче він думав над кожним словом:

— У нас вже давно нічого не добре, думаю, ти це знаєш… але… не катастрофічно? Терпимо? Ти пишеш сюжети, я не хотів тебе стримувати. Я… я не знаю. Мабуть, я просто надто звик. Мені і справді було норм.

— То що ж сталося?

— Андрій.

Ілля з острахом глянув і хвилинку мовчав. Голос, коли він відкрив рота, був зовсім тихий:

— Ти… закохався? Йдеш від мене?

— Що? Ні, — Сашко фиркнув, брови не знали, в якому положенні залишитись. — Це не… Я не думаю, що закохався, це просто… — він взяв паузу на подумати. — Не думаю, що я прямо закохався, але він мені подобається. Він чесний. Я не хотів бачити, як він перетворюється на гарбуза. Ти не думав, що ми руйнуємо людей, Іллю? Скільки ти вже бачив наче нормальних клієнтів, які через нас повністю оскотинились?

— То це так ти бачиш мою роботу…

Сашко гучно видихнув і відвернувся.

— Це те, що тебе змушують робити. Писати складні, цікаві, психологічні історії з шпигунами і прибульцями, у які ти вкладаєш душу, і це все задля того, щоб через рік вони перетворились на пошлу хрінь, де мене у пір’ї їб*ть якісь ліві мужики.

Машина з вереском шин зупинилася. Хтось посигналив позаду. Ілля дивився перед собою і мовчав.

— Вони знищують тебе. І мене. І клієнтів. Я не можу більше так жити… — Сашко зупинився, бо голос тремтів. Над усіма почуттями домінувало здивування — він не думав, що колись скаже це, ще й вголос. Але зараз слова просто розривали, наче зріли всередині роками. — Я не хочу… Я не думаю, що хочу коли небудь повернутись з цієї відпустки.

Ілля знову завів машину, і до дому вони доїхали у тиші. Губи у нього тремтіли.

Все було не так. Вони повернулись зранку, і тепер не знали, що робити. Ілля почав нарізати салат, ніби буденна звична справа поверне у життя нормальність і спокій. Сашко сидів, опустивши плечі і мовчав. Ілля закінчив страву, але їсти не став, поставив у холодильник і сів на за стіл.

— Коли ми востаннє справді говорили те, що думаємо? Я навіть не можу пригадати, — з сумним здивуванням сказав він. — Може, ніколи. Принаймні, я…

— Я знав, про що ти думаєш, ти міг не говорити, — відповів Сашко.

— Але продовжував зустрічатися з іншими! — Ілля перевів подих. — Я це терпів тільки заради тебе, і ти знав це!

— А ти знав, що мені не подобається спати з клієнтами, але продовжував писати для них сюжети, — Сашко не злився, наче змирився вже давно.

— А чого ти очікував — що я звільнюсь чи буду передавати на доопрацювання всі твої сюжети, коли ти навіть не просив про це?

— Ні. Я ж тебе не звинувачую.

Ілля відвернувся і стиснув губи.

— Чув колись про жабу в окропі? — спитав Сашко. — Не існує моменту, щоб сказати «от зараз мені вже не ок, я зіскакую». А мені ж і справді було ок на самому початку. І ще довго після. Слухай, я не очікую, що ти кинеш роботу через мене, це тільки моє рішення. Все буде як раніше, навіть краще. Ти приходитимеш додому, і я вже буду тут. Тільки ти і я, все як ти хотів.

— Думаєш, я зможу працювати на Агенцію після того, що ти сказав?

— Я не знаю… Можливо, мені не варто було.

— Колись я подякую тобі, що ти витягнув мене з окропу… — Ілля зітхнув і потер очі. — Можливо, але ще не сьогодні… І що ж ти будеш робити?

— Не знаю, може, акторські курси.

Ілля застиг, а потім піднявся і пішов у спальню, сів перед шафою і зняв пару зимових чобіт з картонної коробки. Дістав. Витягнув стосик папірців, потім ще і ще, поки вони ледь помістились в руках, і опустив їх на коліна. Здригнувся, відчувши доторк до спини — Сашко підібрався непомітно. Сів поряд.

— Не знав, що їх накопичилось стільки, — сказав і взяв один листок зверху. — Прибулець з синьої планети… пам’ятаю, ти розповідав мені.

— Я вже сам ледь пам’ятаю більшість з цього, — Ілля зважив купку на руках. — Для Агенції вони не підходили.

— Головне, щоб вони підходили для тебе. Може, сценарій для фільму напишеш, — Сашко обійняв його, і Ілля заплющив очі й відкинувся головою на його плече. Крізь вологу на очах він відчував, як мертвий папір на руках починає оживати, наче мокре насіння, ще тихий, ще замкнений всередині себе, з невпевненою надією отримати майбутнє. Ілля погладив краї. Історії чекали на нього так довго… Відчув м’який поцілунок на шиї і відклав їх на підлогу.

— Тримайся, дідькова недоварена жабка, наша відпустка починається негайно! — він звалив Сашка на килим біля ліжка. Майже трагічний вираз обличчя і тремтячий голос не підходили легковажній фразі, але усміхнутися він просто не зміг. Чи може від щастя бути боляче? Дивлячись на Сашка він бачив, що той прекрасно його розуміє.

Потім він його поцілував і всі перемішані, протилежні думки нарешті здвинулись і встали на місце. Клац!

Рішення прийняте.