Агенція

Скляні двері офісної багатоповерхівки відкрились, блиснули в останньому сонячному світлі, випускаючи людей. Ті мружили очі, потягувались і глибоко вдихали запахи розігрітого асфальту, вихлопного диму і пилюки. Руда дівчина довго простогнала, перш ніж з широкою усмішкою піти, підхопивши друга під лікоть. Люди виходили по двоє, по троє, жалілись на таску, що звалилась за півгодини до кінця робочого дня і була, як завжди, неймовірно терміновою; обговорювали, в який бар піти цієї п’ятниці за пивом і які фільми йдуть у кінотеатрі вихідними.

Останнім вийшов Андрій — худорлявий чоловік років тридцяти. Запахнув довге сіре пальто, наче зі старих фільмів про шпигунів, коротко роззирнувся навкруги і пішов на зелене світло. Потім співробітники пішли в одну сторону, він — в іншу. Андрій глянув у вітрину, зловив у вікні кав’ярні віддзеркалення — за ним йшов похмурий високий чоловік у чорній куртці. Він повернув за ним раз, другий, відстав, але Андрій знову побачив його крізь двері вагону метро — чоловік зупинився у натовпі на пероні й мовчки дивився. Повільно посміхнувся і пішов геть.

Андрій провів його поглядом. Усмішка сховалась у кутиках губ, пальці обхопили залізний поручень. Обережно, через відбиття світла на дверях, Андрій роздивлявся людей, що їхали разом з ним. Як завжди у такі моменти, його охопило дивне щастя, таке зібране і водночас яскраве — духи дівчини поряд, її рожеві нігті, загублений на підлозі чек з відбитком підошви. Кожен випадковий уламок життя набув значимості, заповнив його голову по вінця. Дотик комірця сорочки до шиї пускав сироти по спині, тіло компенсувало прискорення вагону, зморені за день пальці ніг, охоплені шкарпетками і туфлями, притислись до підлоги, готуючись бігти чи утримувати рівновагу. Андрій спокійно, повільно дихав. І все ж, коли він виходив з вагону, голова трохи паморочилася.

Він пішки піднявся на свій третій поверх і дістав з кишені ключі. Сунув руку знову, заплющив очі, відчувши жорсткий прямокутник паперу. Дістав. На клаптику розміром з візитівку на нього чатували чорні цифри і літери. Зашифровано.

Андрій зайшов у квартиру, закрив три замки. За звичкою обійшов усі кімнати — якщо хтось дуже хоче залишити йому послання, замки його не втримають. Таке вже бувало. Але цього разу обійшлося без гостей… Андрій поклав папірець на вільну середину столу — решту місця займали зошити, канцелярська дрібнота, п’ять мотків кольорових ниток для в’язання і предмети, які на перший погляд не мали нічого спільного. Та і на другий теж: смичок від скрипки, попільничка, старе радіо, одна зелена чоловіча туфля… Під предметами лежали клаптики паперу з записами. Над столом на стіні висів килим з оленями біля озера, а на ньому — пришпилені папірці, фотографії, малюнки людей від руки, запитальні і окличні знаки, і все це заплутано кольоровими нитками.

Андрій не зняв пальто і взуття — одразу взявся за розшифровку. Він навіть забув всістися на стілець. Закінчивши, він ще хвильку з усмішкою дивився на адресу, потім пішов у душ, вдягся у свіже, поїв. Час від часу кидав погляди на годинник.

Коли він вийшов знову, сонце вже сіло, хоча небо ще світилось синім. З-за багатоповерхівки виплив місяць з блідим колом луни у тіні, такий легкий і тихий над містом, повним автомобільних гудків і шуму. Андрій спіймав погляд безхатька і відвернувся. Швидко зайшов за ріг, причаївся у магазинчику і через шибку споглядав, як його «хвіст», оглядаючись, пройшов далі. Попетляв кварталами і вузькими темними провулками, пожежними сходами проліз на п’ятий поверх у відкрите вікно недобудови і зупинився, щоб перевести подих.

Спини щось торкнулося, і Андрій застиг, підняв руки. Відчув дивний знайомий запах.

— Міларене, — прошепотів. Дуло зникло.

— Швидше, — прошепотів голос у відповідь. — У нас мало часу. Ти без хвоста?

— Скинув, — відповів Андрій, і замружився, коли чужі руки пройшлися його плечима, грудьми, поясом, спустилися по ногах, швидко, але ретельно перевіряючи на пристрої для прослуховування. Як завжди, спиною пішли сироти і тепло, а подих знову перехопило. Андрій облизав губи, молячись, щоб не дихати занадто гучно. Руки підхопили його під бік і лікоть, спрямували за собою, і Андрій швидко послідкував за чоловіком у темряву.

Світла у будівлі не було, як і дверей, все — з бетонних плит, присипаних пилом і недопалками. Тьмяне світло блиснуло на грудці пивних пляшок, обгортці цукерки. Міларен йшов попереду, тримаючи Андрія за руку, темний силует з довгим кучерявим волоссям і плащем нижче колін переміщався з тіні у тінь.

Вони зупинились у пустій кімнаті з високо розташованим вікном, через яке не було видно вулиці, тільки багатоповерхівку навпроти. Міларен опустився на підлогу і увімкнув ліхтарик. У світлі яскраво спалахнули фіолетові з бірюзовими прожилками і чорним краєм райдужки очей, і Андрій як завжди задивився на них — нелюдські яскраві, чисті кольори, що ледь не світилися зсередини. Пальці зтиснулись у кулаки, стримуючи бажання торкнутись темно-винного відтінку кучерів. Погляд зачепився за старанно закручені тонкі вуса. Міларен розпахнув плащ, відкриваючи шкіряний жилет з десятками дрібних кишень, у яких причаїлись загадкові прилади, дістав один, почекав, поки той засвітився діодами і коротко пискнув. Видихнув. Склонився ближче до Андрія, що теж всівся на пильну підлогу.

— Андері-і, — прошепотів, — моя родина вчора відправила за мною брата, він пройшов Браму. Андрій втягнув повітря носом, схопив руку Міларена. — Сірі йдуть за мною.

— Вони ж не знають, де ти? — Андрій вчепився у нього, ніби той міг зникнути прямо зараз.

— Ні, але… — Міларен закусив губу і відвернувся.

— Ти б міг залишитись у мене, поки вони не підуть, — прошепотів Андрій і Міларен обпік його поглядом. На кілька секунд запанувала тиша.

— Мені не варто, — на обличчі Міларена відбилось страждання, — не варто наражати тебе на небезпеку, — і відняв руку. — Я і так занадто…

— Я і так уже задіяний, я знав, на що йду, коли погодився на контакт.

— Не знав і досі не знаєш, — світло знизу у поєднанні з насупленими бровами змусили Андрія ковтнути. — Наші технології багато чого можуть зробити з простою людиною, а в цьому світі я ще не зустрічав нікого з магією — ти не зможеш захиститися!

— Сірі і так знають де я, вони слідкують за мною… Якщо я дійсно безпорадний проти них, ти міг би… — після паузи він додав: — Вибач, я не мав цього пропонувати. Вони тебе одразу знайдуть, якщо ти підеш до мене, — він опустив палаюче від сорому обличчя. — Я мав би подумати про це, ваша світлість.

— Андері-і… — Міларен зітхнув і торкнувся його плеча, затримав руку. — Це не твоя задача — захищати мене, — але руку так і не прибрав, і після паузи ледь чутно додав: — Хоча ти єдиний, кого це турбує не тільки тому, що це їхня робота. Мабуть, уперше. А ти ж мене навіть не знаєш…

— Я хотів би… хотів би дізнатись, хто ти насправді. Твоє справжнє ім’я… Твоє життя.

— Таким, як зараз, мене ніхто більше не бачив, — відповів Міларен, — це — тільки твоє, — його подих торкнувся розпашілих щік Андрія. — І це я мав би захищати тебе від Сірих, раз уже втягнув у все це. Але натомість не можу дати нічого…

— Ти можеш сказати своє ім’я, — сказав Андрій. Від сидіння на підлозі ноги затерпли, але він старанно це ігнорував.

— Знаєш, скільки людей звуть мене Міларен? — Андрій похитав головою, і чоловік усміхнувся кутиком вуст: — Тільки один. Я вигадав його спеціально для тебе.

Здавалось, навколо очей Міларена усе розпливається туманом. Андрій почув власне дихання — ці безкінечні секунди, поки обличчя ставали усе ближчими. Андрій потягнувся і поцілував його.

Він не міг повірити, що справді це робить, не у мріях, не у сні, а наяву, зі справжнім чоловіком. Відчув, як закручені вуса торкаються щік, як спраглі пальці поринають у волосся і стискають до болю у кістках, як ноги намагаються втримати рівновагу тіла… Руки Міларена на плечах. М’які теплі губи, слизькі зуби, подих з рота і слина… Андрій ще не вмів цілуватися, але у той золотий, безумний момент навіть не думав про це. Він ніколи потім не міг сказати, як довго це відбувалось — імовірно, менше хвилини, перш ніж Міларен перервав поцілунок і зі збитим диханням відсторонив Андрія від себе. Андрія залило теплом, коли він побачив, який у того збентежений, навіть трохи переляканий вигляд… Він потягнувся знову, але Міларен його не пустив:

— Не треба… Не треба!

— Я кохаю тебе. Мені не потрібні всі ці ігри, мені потрібен ти!

— Ми про таке не домовлялись!

— Я не збираюсь купувати твою згоду.

— Хочеш зекономити?

— Міларене!

Вони замовкли. Міларен потроху відновлював дихання, у Андрія досі пливли кола перед очима.

— Хочеш сказати, — голос Андрія задрижав, — що для тебе це була лише якісна вербовка?

Міларен підняв змучений погляд.

— Ні. Ніколи. Але це… Ми не можемо, — він відвернувся, на мить здалось, він заплаче. — Ну що ти зі мною робиш! — і обхопив себе руками.

— Ти міг би. Якби хотів. Не грай зі мною!

— Ти хотів, щоб я грав.

Андрій провів долонею по його плечу і Міларен закрив обличчя рукою, уривчасто видихнув.

— Ти не робиш мою роботу легшою, чи не так, хлопче? — у голосі було стільки суму, що Андрій захлинувся ним, відпустив його і осів на коліна.

— Чому все так складно? — у горлі застрягла грудка.

— Життя сповнене драматизму, — Міларен криво посміхнувся і зітхнув. — Наскільки воно буде складним, залежить від тебе.

— А ти?

— Я роблю те, що маю робити, — Міларен незграбно підвівся на ноги, підхопив ліхтарик. — Вибір не за мною. — Вони постояли у темряві. — Пам’ятай цей момент між сном і прокиданням, — м’яко сказав він. — У ньому я завжди кохатиму тебе, — усміхнувся він і Андрій підняв брови, впізнавши цитату.

Ліхтарик згас і Міларен перетворився на тінь і відступив. Андрій наздогнав його, взяв за лікоть і у темряві вони пройшли коридорами назад, до вікна, де Міларен взяв його за плечі, постояв ще трохи і мовчки пішов.

Андрій спустився пожежними сходами і пішов додому. Якщо за ним був хвіст, він його не помітив.

Він повернувся до себе і у темряві зупинився посеред кімнати. Світло з вулиці рухалось поверх папірців на стіні, і Андрій кінчиками пальців підчепив портрет кучерявого чоловіка з вусами — найкращий з усіх, які він малював, але все ще болюче далекий від оригіналу.

Сліпуче сонячне світло застигло над плечем статуї Пітера Пена, змушуючи крила і тонке розпатлане волосся феї світитися. Знизу на неї дивився чоловік — дорослий, прив’язаний до землі, сім’ї і свого життя. Але у цей момент його обличчя у ранковому світлі втратило дорослий вираз і вічне заклопотання побутовими речами — він дивився на диво. І диво дивилось на нього. Через хвилину він повернеться до свого життя, але зараз… «Знаєш цей момент між сном і пробудженням, там, де ти ще пам’ятаєш, що тобі снилося? Саме там я завжди кохатиму тебе. Там я завжди чекатиму». І фея зникла у світлі…

Андрій опустив руки. У нього немає сім’ї, як у дорослого Пітера з фільму, але чарівне нелюдське створіння з іншого світу так само недосяжне. Якщо обірвати феї крильця і змусити ходити по магазинам, мити посуд і питати про роботу в офісі вечорами, це знищить її магію, чи не так? Вони можуть бачитись лише у Неверленді, де він літає над буденною землею у хмарах мрій. У цей момент між сном і пробудженням.

Андрій увімкнув маленьку затишну лампу біля крісла і всівся. Дістав з шухлядки яскраву брошуру, полистав, зупинився на сторінці, яку дивився вже багато разів за останні місяці. Кінчики пальців на дотик відчули борозенку, залишену нігтями під фразою «Пакет 18+». Андрій насупився і ковтнув. Цього разу він сидів найдовше, вагаючись, пітніючи і кусаючи губи, але зрештою різко видихнув і відкинув брошуру в куток.

— Ні…

Назавтра він все ще був у дивному, печально-приємному стані, коли йшов вранці за покупками. Примружився, виходячи з АТБ на яскраве сонечко.

— Тато, я хочу морозиво! — крикнув маленький хлопчик, трясучи чоловіка, що йшов назустріч Андрію, за руку.

— Полуничне? — відповів той і хлопець засміявся.

Андрій стишив ходу і підняв брови. З підозрою втупився у високого чоловіка у білій футболці й джинсах, що тримав сина за руку, а іншою підхопив дівчину — схоже, свою жінку — під лікоть. Вітерець ледь ворушив коротке чорне волосся чоловіка, підхоплював довге каштанове дівчини, змушуючи її постійно заправляти його за вухо. Темні очі чоловіка на мить зупинились на Андрієві й усмішка застигла.

— Я забула гаманець, у тебе на картці щось є, Сашко? — спитала дівчина.

Сашко! У футболці і джинсах! І без вусів! Андрію перехопило подих і він зупинився.

— Так… — розгублено сказав Сашко-Міларен і відвернувся, і вся сім’я пройшла мимо. Волосся дівчини торкнулося плеча Андрія і він здригнувся.

Це розіграш? Якась гра? Андрій помітив, що вдихає розпечене сухе повітря ротом і закрив його. Обернувся, щоб помітити, як спина чоловіка зникає за дверима. Міларен ніколи б не розгулював отак відкрито, поки його брат вийшов на полювання за ним! Земля похитувалась під ногами, поки Андрій йшов додому. Тоді, вчора… Не може бути, щоб це все була гра – ті погляди, тон, відчайдушний поцілунок. Міларен точно щось відчуває до нього, але…

«Знизу на фею дивився чоловік — дорослий, прив’язаний до землі, сім’ї і свого життя». Андрій всівся на лавочку, опустив пакунок на асфальт і сховав обличчя у долонях. «Що б він не відчував, він не може відповісти мені згодою». Фея зникла у світлі…

Вдома Андрій покинув пакунок у коридорі і підняв з підлоги брошуру. Стиснув її до болю у пальцях, але потім згадав той єдиний погляд «Сашка» і знову впустив її, і вона впала з паперовим шурхотом. «Ні».

Андрій пройшовся колами по кімнаті, всівся і якусь хвильку сидів без жодної думки, тремтячи. Потім розблокував телефон, відкрив застосунок і вибрав у профілі «Відмінити підписку».

Неочікувано для себе він почав плакати, поки різав салат. Без жодних передмов — от він спокійно, відсторонено ріже зелень, а от вже зігнувся над столом, задихаючись. А через п’ять хвилин — вже знову з незворушним обличчям і мокрими щоками повертається до салату, наче це найважливіше, що є на світі. З силою зморгує вологу з очей.

Телефон задзеленчав, коли Андрій доїдав салат. Проковтнувши, зняв слухавку.

— Доброго дня, пане Василевський, вас турбує Анна з Агентства пригод і романтики. Вам зараз зручно говорити?

— Так, так, — Андрій встав і вийшов у кімнату з килимом на стіні, почав ходити колами.

— Ми помітили, що ви відмінили свою підписку. Іноді таке стається саме собою, через збій застосунку. Ми вибачаємось за незручності.

— Я… — Андрій прокашлявся у кулак. — Я відмінив підписку, так.

— Ох… Що сталось? — голос дівчини звучав стурбовано.

— Це має значення?

— Так, будь ласка! Ми використовуємо відгуки клієнтів, щоб покращити якість нашої роботи. Згідно зовнішніх спостережень і звітів… — у слухавці клацнули клавіші клавіатури, — ви були дуже залучені і задоволені нашим сервісом. Це ж так?

— Так… це не… це не помилка Агенції, нічого такого.

— У чому є тоді причина відписки?

— Я просто… Мені набридло.

— У нас працюють висококласні райтери, якщо вас не влаштовує розвиток сюжету, це легко вирішується, пане Василевський. Що саме вас турбує?

— Ні, сюжет… сюжет дійсно захоплюючий. Я просто… мені здається, трохи занадто залучився, і це… негативно впливає на моє життя, — Андрій спітнів. Він кожен раз милосердно забував, наскільки виснажує формулювати свої думки по телефону, поки інша людина слухає твоє незв’язне бурмотіння і чекає. Господи! Він потер обличчя.

— Ви можете понизити інтенсивність залучення у сюжет, обрати дні, коли вас не мають турбувати. Це дуже легко підлаштовується під ваші запити. Яка інтенсивність буде для вас комфортною? — Андрій у відповідь не зміг вичавити нічого, і після паузи голос дівчини став м’якішим: — Це через Міларена?

— Ні, ні!

— Я бачу, тільки що з’явився звіт про інцидент… — сповнений співчуття голос перейшов у кінці у зітхання. — Агенція намагається запобігти зустрічі клієнтів з акторами поза сюжетом. Я розумію, це може дуже вибивати з правильного настрою. Мені дуже шкода. Нажаль, таке іноді все одно стається — було б занадто важко кожного дня привозити акторів з іншого міста. Я сподіваюсь на ваше розуміння. Агенція готова відшкодувати…

— Я просто не хочу…

— Але ви маєте розуміти — незалежно від свого особистого життя актори повністю належать клієнту під час дії сюжету у межах оговореного пакету послуг. Так-так… я бачу… Ваш пакет і умови передбачали дружню взаємодію з можливостю флірту, але не більше. Не соромтесь — клієнти часто закохуються у акторів, а Міларен – харизматичний і вродливий чоловік. Покупка розширеного пакету 18+ часто стає логічним кроком для розкриття подальшого сюжету…

— Це не… Не думаю, що це морально правильно, — сказав Андрій. Він закрив очі, щоб не бачити, як перед ними плавають кола.

— Не турбуйтесь, це ж не проституція на вулицях. Актори завчасно читають і погоджуються з усіма пунктами, проходять перевірки фізичного і ментального здоров’я. Ми нікого не змушуємо, усе добровільно.

— І що буде, якщо Міларен не погодиться — ви його звільните?

Дівчина розсміялась.

— Ви дуже чутлива і добра людина, пане Василевський… Андрію. Можу я так називати вас? Ні, звісно, ми його не звільнимо — він надто цінний кадр, щоб отак розкидатись. Просто переведемо на інші проекти. Таке стається час від часу, нам доводиться знаходити компроміс між бажаннями клієнтів і акторів. Але не хвилюйтеся — думка акторів теж враховується. Це дуже мило, що ви намагаєтесь його захистити, але у нас наразі немає до нього ніяких претензій. І якщо він відмовиться підписувати розширений пакет — теж не буде. Але якщо чесно, таке малоімовірно. Судячи з його звітів, він має до вас доволі теплі почуття.

Андрію захотілось просто завершити дзвінок і поплакати ще. Теплі почуття? Справді? Він буде не проти? Але…

— Він же одружений, так? У нього є дитина…

— Що? Ні-ні, нічого такого. Міларен абсолютно вільний.

— Я бачив його разом з жінкою і хлопчиком, який називав його татом, на власні очі.

Дівчина у трубці невдоволено зітхнула.

— Так, я зараз читаю звіт… Мені дуже шкода, що ви це побачили. Клієнти прив’язуються до акторів, і зазвичай ми кажемо, що вони вільні, навіть якщо це не так. Знаєте, як пі ар агенти корейських айдолів. Але знову ж, це не проблема. Актори, які знімаються в еротичних сценах у фільмах, часто одружені або у стосунках, і їхні партнери не роблять з цього трагедії, бо розуміють, що це частина роботи.

— Ну, знаєте… це інше. У фільмах це лише імітація, а розширений пакет передбачає… хм… повну взаємодію.

— Фільми для дорослих теж багато чого передбачають, — у голосі відбилась посмішка.

— Знаю. Дивився кілька документалок про порно, — похмуро відповів Андрій. — Незабутні враження.

— Не фанат, га?

— Не фанат.

Дівчина трохи посопіла у трубку, збираючись з думками.

— Знаєте, далеко не кожен може бути актором основного касту Агентства, навіть якщо має відповідні професійні навички. Ця робота… це більше ніж робота — це стиль життя. Ти не можеш приховати таке від своєї дружини або чоловіка, навіть якщо хочеш. Вам це може здатись дивним, але жінка Міларена знає, що він може спати з клієнтами, жінками і чоловіками. Вона б не була шокована, якби Міларен сказав їй, що ви — його клієнт. Сюжет іноді затягується на роки, звісно, стосунки з клієтами… вони не можуть залишатися лише роботою, коли вони тягнуться так довго і залучають стільки емоцій з обох сторін. Саме тому ми намагаємося наймати людей, що вже являються поліаморними.

— Міларен не виглядав дуже щасливим, моли побачив мене біля АТБ.

— Він просто здивувався. До того ж, наші протоколи вимагають, щоб актори робили вигляд, що не впізнали клієнта, якщо зустріли його поза дією сюжету. Іноді клієнти дійсно їх не впізнають, особливо якщо на роботі застосовується багато мейкапу.

Андрій потряс головою:

— Якби він хотів мене, то погодився б на стосунки і просто так…

— Якби ви любили свою роботу, то теж робили б її не за гроші.

— Але ж я її не люблю!

— Пане Андрію… Нашим акторам можуть дуже подобатись їхні клієнти, вони можуть навіть бути закохані, але якщо їм не платити, за що вони будуть жити? Платити комуналку, купувати морозиво дітям? Їм би довелось кинути роботу в Агентстві й шукати щось інше. Наразі у Міларена цікава робота, на якій його цінують, а його потенціал розкривають. Ви думаєте, він хоче йти працювати в офіс або рекламувати кетчуп?

— Але якщо я його куплю, як я можу знати, що він дійсно мене хоче? — Андрій запустив пальці у волосся.

— Актори підписують контракти добровільно. Якщо підпише — значить, хоче. Хочете безкоштовний пробний день сюжету як відшкодування за ваші сьогоднішні незручності?

— І він зможе від нього відмовитись? — іронічно запитав Андрій.

— Звісно, може. У такому разі ми відшкодуємо якось інакше, а ви будете знати його почуття напевно вже сьогодні.

Андрій опустився на краєчок крісла. Голова йшла обертом.

— Ну давайте.

— Добре. Давайте заповнимо відповідну форму… Пакет 18+ передбачає сексуальну взаємодію, таку як поцілунки, доторки до інтимних зон, проникаючий секс. Ви маєте надати результати аналізів на ЗПСШ, якщо хочете без захисту. Я прочитаю вам список можливих варіантів взаємодії, скажіть мені, які ви хотіли б спробувати, я відмічу галочками. Поки все зрозуміло?

— Так…

— Поцілунки?

— Так.

— Мастурбація руками?

— Так, — ледве вичавив Андрій і приклав руку до гарячої щоки.

— Мінет?

— Так…

— Проникаючий секс? Якщо так, у якій позиції?

— В сенсі?

— Хочете, щоб актор брав вас чи ви його?

Андрій цього не хотів, але було вже пізно — перед очима промайнула картинка, де він валить Міларена на бетонну підлогу, всипану недопалками, пилюка вкриває його довгий плащ, штучне червоне волосся розсипається навколо голови. Як Міларен притримує його під боки, поки він розстібає гудзики вологими пальцями, дивиться спокійно і терпляче. І він дозволить йому… все.

— Пане Андрію?

Андрій встав з крісла і з подивом опустив очі. Вочевидь, він кінчив, поки слухав Анну.

— Пане Андрію, ви тут? — трохи грайливо перепитала дівчина.

— Знаєте, я думаю, все таки буде краще, якщо я скасую підписку.

— Я вибачаюсь, якщо це прозвучало трохи занадто реалістично або грубо…

— Не треба… — він ковтнув. — Не треба.

— Знаєте, я читала ваш сюжет. Він… Це щось неймовірне. Я не можу його спойлерити, але це дійсно так. І ви ніколи не дізнаєтесь, чим все закінчилось, якщо кинете його зараз. Ви ж не грали виключно заради Міларена, чи не так? Він з’явився навіть не на першому місяці після початку.

Андрій поглянув на стіл, на килим з оленями, і у грудях тьохкнуло.

— Можете вивести Міларена з гри?

— Так, звісно. Хочете попрощатися перед тим, як він заляже на дно, переховуючись від брата?

— Ні. І хай брат його зловить.

— Він вб’є його!

— Так.

— Ви не зможете повернути його у сюжет… буде складно повернути його у сюжет, якщо ви передумаєте.

— Добре.

Дівчина зітхнула.

— Є ще якісь побажання по сюжету?

— Ні.

Андрій намагався втриматись ще цілих три тижні, але з гри зникла вся її чарівність. Після «смерті» Міларена він втратив смак до порятунку людства від магічних завойовників з іншого світу. Все здавалось пластиковим і пустим. Всі ці люди, які крутились навколо нього, були тут лише заради його грошей. І він не зміг. Грудка у горлі боліла до сліз, коли він знімав усе з килима і столу, але зрештою це відчувалось як правильне рішення.

Останні сонячні промені піднялись до рівня другого поверху, але на першому кав’ярня м’яко світилась зсередини золотавим. Андрій, сидячи на лавочці з газетою, що прикривала обличчя, провів поглядом чоловіка у блакитній шапочці, що пройшов у двері. Перше побачення з хлопцем із застосунку. Він викинув газету, витер спітнілі долоні об поли довгого плащу, за звичкою оглянувся у пошуку хвостів і глибоко вдихнув. Встав. Серце билось як скажене.

Час спробувати щось справжнє.