ІНША ВІЙНА. ТУТ ТОБІ Й СМЕРТЬ

Брудно-зелений БТР, з добряче заляпаною і вже давно не такою білою латинською літерою Z на боці, зупинився в декількох метрах від старезного паркану, що огороджував врослу в землю хатину, на межі лісу. З броні, на розмоклу землю, стрибнув молодик у військовому камуфляжі. Стягнув з нижньої половини обличчя балаклаву й видихнув пару, у ще по зимовому холодне повітря. Змерзлі руки стискали холодний автомат Калашнікова. Розкосі очі пильно оглядали ніби то неживу місцину.

Загули двигуни й з лісу виповзло ще дві зелені машини, заплямовані білими “зетками”, та сумно потягнулись піші вояки. Повітря сповнилось лязкотом заліза, криками та матюччям.

— Каримов, твою мать! Разворачивай рацию! Может хоть тут словимся со штабом. — Волав високий, широкоплечий вояка з капітанськими зірками на плечах. — Не дальня связь, а дерьмо!

До командира підскочив боєць з наплічником радіозв'язку, але той вже йшов до першого БТР-у. За спиною у капітана рація заспівала сумну пісню суцільних радіоперешкод.

— Что думаешь, Чингиз, есть тут кто? — Офіцер з Рязані, капітан Болотников, зупинився поруч з молодим вояком, що так само холодно вивчав місцевість, та протер рукавицею спітніле червоне обличчя. — Петляем по этим сраным лесам, что твои зайцы.

— В ряд ли, Дмитрий Леонидович. — З легким акцентом, мовив жовтолиций Чингиз, натягуючи балаклаву. — Старое село. Вон крыши проваленые, окон много где нет. Ближний домишка только, вот. Больно ухоженный. Проверить бы нужно.

— Вот и проверь, Чина, проверь! Трое суток же, после последнего, нормалного населенного пункта. — Капітан хижо всміхнувся, — Весело вам там было, а? Товарищь старший сержант?

Чингиз не відповів. Жестом покликавши з собою двох солдатів рушив до ближньої хати. Свого командира, капітана Болотникова, на прізвисько Болто, він недолюблював.

— Так точно, товарищ Болото. Славно повеселились. — Відсміявшись тихо мовив вояка, вже ні до кого не звертаючись.