ІНША ВІЙНА. ТУТ ТОБІ Й СМЕРТЬ

Галсан прокинувся від дивного відчуття, ніби щось тонке та дуже холодне повільно затягується на його шиї. Машинально скинувши руку до горлянки він миттєво обпік пальці. Розпечена й льодяна одночасно нитка криваво-червоного намиста здавлювала шию. Солдат захрипів. Незрозуміла сила потягнула його назовні, зі спальника та невеликого шалаша, де вони влаштували собі сон цієї ночі.

Він бачив борт БТР-а, а потім очі зупинились на тендітних босих ступнях, що впевнено стояли на залізі машини. Погляд підіймався вище, темною, у місячному світлі, сукнею, добре змальованими контурами грудей, тендітною шиєю, білим лицем з лихою посмішкою червоних вуст, доки не зустрівся з темними колодязями ЇЇ очей.

— Погано красти синку! — промовила та сама стара, яку він обікрав, а хтось із підрозділу ще й застрелив в кінці цього страшного дня. — Я б, можливо, пробачила тобі крадіжку.

Галсанов сіпався, засмикав ногами, висячи над землею. Кисню вже бракувало, а льодяний зашморг викраденого намиста стискався все сильніше.

— Але вбивства безневинних, вибач ні.

Обличчя старої змінилось витонченими дівочими рисами. Нитка намиста, вмить ставши гострішою за лезо небезпечної бритви, стиснулась. Шкіра на шиї солдата не витримала, тілом потекла гаряча кров. Хребці та м'язи здались так само швидко, й голова, в кривавому фонтані, полетіла в сторону від обважніло впавшого на холодну землю тіла.

Дівчина підхопила нитки намиста, струсила з них криваві бризки, та прикрасила ними свою шию.

— Мороку, я йду за двома іншими! — промовила вона в криваву порожнечу, і поміж машинами заметушились неясні тіні. — Решта твої! Розважайся, друже!

Легко зістрибнувши з броні вона рушила імпровізованим табором ворогів. То тут то там чулись зойки та крики. В темряві ляскали сталеві щелепи, когось живцем роздирали на шматки. Гамір що секунди ширився околицю мертвого села.

Декілька разів вона натикалась на очманілих від сну та нерозуміння солдатів. Першого вона розрубала навпіл гострою, наче лезо, козацькою шаблею, що миттєво з'явилась у її правиці. Так, вона почала свою війну дуже давно. В сиві часи вона билась пліч опліч з козаками, й жодний не зміг би нарікнути на те, що водив з нею дружбу. Другого, наче свиню, випатрала довгим армійським ножем, часів другої світової, який так полюбляли користуватись партизани, з якими вона полювала по тутешнім лісам на тогочасних фашистів.

Вона зупинилась, оглядаючи свої руки. Правиця з шаблею, та ліва, що міцно стискали ніж були в крові. Знов в крові. Але як інакше? Багато наволочі у всі часи приходило на рідну Українську землю. Й тоді до лав захисників ставали такі як вона.

— Стой сука! Бросай железки тварь! — Десь збоку брязнув залізом автомат й вона почула голос Чингиза.

Повільно розвертаючись вона побачила двох свої знайомих, та червонопикого капітана. Кривой стискав в руці саперську лопатку, а Чингиз цілився в неї з автомата.

— Привіт хлопчики! — Спокійно мовила вона.

Шабля і ніж розчинились у передранкових сутінках, як і не було.

— Чего стоите, дебилы! Хватайте её, баба все-таки. Развлечемся, а потом порубим к чертям! — Не розуміючи загрози, капітан знов почав командувати у звичній для себе манері.

Кривой, з лопаткою в руці, зробив невпевнений крок і замер. Темні колодязі, на які перетворились очі дівчини зазирнули йому в самісіньку душу. Тепер вона знала про нього все. Никита Кривенко, на прізвисько Кривой, був звичайним невдахою, якому не пощастило потрапити під призов, і тепер вештатись чужою для нього землею України в компанії справжніх виродків. До всього Кривой не був вбивцею. Він не стріляв у цивільних, не гвалтував жінок. Але бачив, що робили його “товариші” по зброї. Наприклад товариш капітан.

В голові у Никиты ніби спалахнула маленька зірка, очі на мить залило нестерпним світлом, а м'який, лагідний голос заговорив прямісінько в центрі його голови.

— Тобі наказали когось порубати! — голос линув, заколисуючи, й не дивлячись на українську Никита все чудово розумів. — А накази треба виконувати. Тобі ж ніколи не подобався твій капітан. Гидка червона пика. Постійне матюччя. Ти добре пам'ятаєш, що він робив з дівчатами із місцевих, що йому приводив Чингиз. Дій, хлопчику! Накази треба виконувати!

Кривой поставив на землю занесену для кроку ногу, швидко розвернувся, та одним вивіреним ударом розкроїв капітану голову, зносячи частину черепа, разом з волоссям та шматком кашкета з кокардою. Капітан забулькав горлом осідаючи. З рота пішла кривава піна. Коли він впав, щось маленьке та темне вислизнуло з мішанини мізків та чкурнуло до кущів. Але ніхто того не помітив. Кривой заволав, жахливо та безпорадно, й кинувся кудись в хащі, божевільно не розбираючи дороги.

— Ты, ведьма! Маяс Хара! Сдохни тварь! — пересмикнувши затвор, зі злістю прошипів Чингиз, але вистрілити так і не встиг.

Вона миттєво опинилась прямо перед ним, легко відвела автомат, і тихо промовила, дивлячись в вузькі щілини очей солдата.

— Ніхто і ніколи не називав мене відьмою, виродку!

Щось захрустіло. Животом, а згодом й ногами, Чингиза потекла гаряча, темна кров. Він опустив очі. Замість лівої половини грудей у нього була чималенька скривавлена діра, з якої тендітна дівоча рука виймала щось ще живе, та пульсуюче.

— Безсердечним потворам, й помирати без серця! — Вона легенько штовхнула його у неушкоджену частину грудей.

Останнє, що бачив Чингиз, перед тим, як зловіще ніщо проковтнуло його, була дівоча рука, з криваво-золотавим перснем на вказівному пальці, що стискала його власне серце.

Морок, перетворившись на великого чорного собаку, сів поруч й тикнувся важкою головою у плече дівчини. Вона всміхнулась. Над мертвим табором ворогів повільно починав жевріти світанок.

— Цей мерзотник назвав мене відьмою! — Дівчина розсміялась, та погладила пса по голові. — Мене, спадкову чаклунку зі старовинного роду.

— Що будем робити далі, діво темна?

— Шукати козаків нинішніх, та примкнувши до їх лав боронити рідну землю!

Дівчина пружно підхопилась та попрямувала до лісової дороги. Пес біг поруч. Сукня миттєво змінюючи колір, перетворилась на звичайні вицвілі джинси, та потерту кофтинку. На босих ногах з'явились кросівки. Лише червона стрічка все так же стягувала густе, майже чорне волосся, та гуляли в сірих очах, лихі бісики.

Київ - Львів.

Лютий - Липень 2022 року.