Дещо про лицарів і драконів

У місті, що пахне кленами, дощами і молоком

в кімнатці під дахом жив собі звичайний міський дракон.

Він крила ховав під курткою, сміявся, прикривши рот,

усмішкою не лякати щоб тривожний простий народ.

Та тільки нутро драконяче в ту куртку не одягти —

і люди все сторонилися, і люди собі ішли,

минали як прокаженого, не знали самі чому.

І довго вночі вовтузився невтішний дракон без сну.

Йому би гарячу Африку, йому би Алтай, Китай,

йому би чужу галактику, де з лицарем пити чай.

А, може, в крикет з графинею, а чи з королем в лото

у світі, де за канонами Дракони зовсім не зло.

А, може, у ньому (лишенько!) драконів своїх катма.

І пише міністр у відчаї:

«Потрібен дракон. Нема

кому сторожити золото,

лякати малих принцес.

Зарплата, житло і бонуси».

Та тільки, на жаль, чудес

у царстві машин і пластику не стріти, не віднайти...

Сумує дракон за чашкою какао і самоти.

***

А десь за густими кронами пахучих медвяних лип

сидить у тісному офісі Сергій, а чи, може, Гліб.

У нього летучка ранішня, партнери, квартальний звіт,

оренда, відпустка в Греції і сірий пухнастий кіт.

У нього, якщо подумати, усе як у всіх окей:

по каві на ланч з колегами, у п'ятницю — на хокей.

Не красень, та й нащо красенем? Від того одна біда.

І бігли роки пегасами, без горя, без втрат і зла...

Та лиш на світанку іноді, в щілинку між днем і сном

приходив до нього в полум'ї кирпатий смішний дракон.

Зелений, а, може, в золото. І лусочки як кришталь.

Тягнуло тоді під ребрами, такий ностальгійний жаль —

так наче він бачив наживо, так наче усе було:

долина, блакить і курява, і вітер, що під крилом

вихрився вогнем та іскрами, роздмухував дужче жар,

і з ніздрів до неба синього, як дим, піднімався пар,

і крила чужі, здавалося, росли з його власних пліч...

І було так вільно-солодко літати хоч день і ніч.

І було так світло-радісно без бою і ворожнеч.

І десь там внизу валялися забуті шолом і меч...

В ті ранки усе не клеїлось, горів на плиті омлет,

до кави вершки кінчалися, збоїв чомусь інтернет,

машина все не заводилась, затори до десяти,

робота із рук валилася, хоч з дому не виходи.

А пам'ять його сміялася, горнулась чижем в руках

та згадка: зелені пагорби, долина, вогонь — і страх.

Так наче він за рутиною безцінне утратив щось,

і знову воно, загублене, не трапилось, не збулось.

І знову воно манитиме кудись за світи й моря...

Та в казку квитків не купите, шляхів в ті краї нема.

***

І йшло все, як звично, колами: какао, робота, сни...

За вікнами квітли примули, і липи, що восени

поснули, весною теплою життям збубнявіли знов,

співали граки про молодість, про небо і про любов,

свербіло від крил під курткою, пружинив старий асфальт...

І лагідне сонце плуталось в відлогах плащів і пальт.

І лагідний вітер ластився, до рук, як домашній кіт...

І трішки ставав, здавалося, чарівним звичайний світ.

Сміявся дощами березень, дражнився кленовий сквер...

І навіть біда драконова, здавалось, пройшла тепер.

Розмаялась квітом, літеплом, калюжами розтеклась...

І так неважливо зрештою, що мрія та не збулась.

І так по-дурному зрештою — жаліти чого нема,

коли в калабанях грається капризна смішна весна.

***

І якось, черговим полуднем, Гліб, вийшовши на обід

піде не на каву з друзями, а сонцю ясному вслід,

і знайде і тиху вулицю, і дім, і зелений сквер.

І будуть фронтони шкіритись зубами смішних химер.

І будуть дерева з шелестом кивати йому туди,

де ніжні весняні пальчики сплітають в вузли шляхи,

де квітнуть на клумбах примули, де ввечері за вікном

дракон під пташині щебети какао п'є з молоком.

І, звісно, вони зустрінуться під кленами на весні,

і Глібу чомусь привидяться в блакитних очах вогні —

зелені, а може в золото. І крилами на плечах

лежатимуть тіні-спогади, як в теплих ранкових снах.

І, звісно, він щось казатиме, як часто бува, не в лад.

Запросить на каву з вафлями, а, може, на шоколад,

покаже кота пухнастого та фото з чужих країв...

І буде так вільно-солодко їм в вирі ночей і днів.

І буде так світло-радісно, так ніби нічний політ.

І леви з каріатидами всміхнуться їм тепло вслід.

***

Бо де б ви в житті не збулися і ким би ви не були —

драконів знаходять лицарі бодай на краю землі.

А чи на сусідній вулиці, де примули за вікном,

у місті, що пахне кленами, дощами і молоком.

12.07.2025 р.