Годуй бродячих котів в леопардово-бурих шкурах...

Годуй бродячих котів в леопардово-бурих шкурах,

дивися на їх хвости і оскалені білі ікла.

У диких котів комплектом йде дика, під тон, натура —

їм треба не теплі пальці, а вітер і навстіж вікна.

Годуй і слухай про те, як казатимуть тихо квіти —

розпатлані сонцем ружі з рожевими пелюстками —

що ружам потрібні грози, а не забалконні кліті,

потрібні пухнасті бджоли з кумедними хоботками.

І стіни чужих під'їздів в недопалках і цитатах

розкажуть, напевне, більше, ніж твіттери і газети,

і хочеться часом просто — без сумнівів просто знати,

що десь і колись для чогось крізь зливи і кілометри

все ж будуть тебе чекати — крізь радіоперешкоди...

І, може, за цю відвертість не буде тоді вже шкода,

і, може, за цю інтимність не буде тоді вже страшно.

І десь на полях примітять, що завтра все стане краще.

Між низок простих мелодій, між ритмів банальних віршів,

як дивний прогноз погоди: що завтра не стане гірше.

І, може, воно не з нами, і, може, воно не точно...

«Все буде» — тихцем напишеш і жовтим приклеїш скотчем.