1
— Ваша святосте! — вигукнув молодий білявий монах, увірвавшись до покоїв абата. — Ми отримали послання від Бога!
Абат Яків зосереджено читав кремезний фоліант, який тримав на колінах. Зрештою підвів погляд, розгладив сиву бороду.
— Слово Боже завжди благо, Клавдію, — прихильно сказав він.
— Ні, справжнє послання! Викарбуване в камені.
— На якому ще?..
— Прошу, ваша святосте, ходімо! Ви маєте побачити на власні очі.
Спираючись на посох, настоятель спустився сходами і вийшов на подвір’я, де юрмилися і перешіптувалися монахи. Абату вистачило одного погляду, щоб нероби розбіглися і повернулись до своїх справ.
— То де послання, Клавдію? — запитав він, озираючись.
Клавдій перетнув двір і вказав на високий пагорб, за яким ховалася невеличка галявина, поросла по краю густим терном. Продершись крізь зарості, вони опинилися біля накритого шовковою скатертиною вівтаря. Абат аж за серце схопився, побачивши, що Келих Надії, Дзеркало Вічності та інші священні артефакти валяються на землі. Золотий канделябр був перекинутий, свічки згасли і розкотилися.
Біля вівтаря, обхопивши голову руками, зіщулився юний монах. Він тремтів, наче його лихоманило, і так швидко бурмотів молитву, що годі було розібрати слова.
— Що сталося? — запитав настоятель.
Монах наважився подивитись вгору і рукою вказав на кам’яну брилу скраю галявини. Одне за одним на ній карбувалися слова, і в траву глухо сипалися кам’яні друзки.
Настоятель мало не кинувся навколішки, але опанував себе і прочитав напис.
Я, ТИПУ ТВОРЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО І ПРАРОДИТЕЛЬ УСЬОГО ЖИВОГО, ПРОГОЛОШУЮ СВОЮ ВОЛЮ. ХОЧУ, ЩОБ ВИ ПРОВЕЛИ ОБРЯД ОЧИЩЕННЯ В ОСТАННЮ НІЧ ЛІТА. ТІЛЬКИ ТАКИЙ, З ХВАЛЕБНИМИ ПІСНЯМИ. І ЩЕ СТАТУЇ.
Настоятель розглядав брилу, але більше на ній нічого не з’явилося.
— Статуї? — перепитав він.
НУ, ТИПУ З БРОНЗИ. АБО З МАРМУРУ. КРАЩЕ З МАРМУРУ. ДВАНАДЦЯТЬ СТАТУЙ ЯНГОЛІВ.
Затамувавши подих, монахи дивилися на брилу.
— Неможливо, — промовив настоятель.
— Ваша святосте! — Клавдій з переляку затулив рот долонею.
— Не може бути, це чиясь… витівка!
Настоятель прискіпливо озирнувся, обійшов брилу кругом, ретельно її обмацав і повернувся до монаха.
— Хто сюди заходив? Хто наближався до каменюки?
— Ніхто, ніхто, — скиглив монах, ткнувшись обличчям в траву.
— Отже, це ти? — замахнувся настоятель.
— Ні, присягаюся! Я збирався провести ритуал, наповнив Келих Надії миром, розкрив Книгу Одкровень — і чекав, коли сонце… а тут…
— Почувся скрегіт, — сказав Клавдій, — ніби хтось важко ступав по гравію. Ми намагалися збагнути, звідки він, а потім…
Монах на землі голосно схлипнув.
— То ви не провели ритуал? — насупився абат.
— А навіщо? — здивувався Клавдій. Його очі сяяли, він аж тремтів від захвату. — Справдилося наше сокровенне бажання, воля Божа відкрилася нам без усіляких тлумачень і здогадок.
— Не вірю!
— Чому?
— Тому що… Бог не починає речень з «Ну, типу»!
— Але звідки нам знати? До сьогодні ми лише здогадувалися, що собою являє Бог, а тепер… — на очах Клавдія зблиснули сльози, він впав навколішки і обхопив брилу руками. — Дякую тобі, Боже, що удостоїв нас словом своїм!
БЕЗ ПРОБЛЕМ. БЕРІТЬСЯ ВЖЕ ДО РОБОТИ.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!