ТЕЛЕФОН ДОВІРИ

.ТОЙ, ЩО ХАРЧУЄТЬСЯ

СПОГАДАМИ

А десь через місяців п'ять я поверталась від мами. Навідувала рідних. Адже досі вже жила окремо. Вирішила пройтися пішки, провітритись. І раптом проходячи повз привітно освітлений вікнами п'ятиповерховий будинок, побачила його номер і назву вулиці – Коцюбинського 13.

Закарбована у пам'яті адреса, яку мені сказав колись Микола тепер пронеслась у думках, а квартира 67( що теж у сумі 13) Останній під'їзд..Другий поверх. Як опинилась перед дверима з потрібним номером я погано усвідомлювала. В під'їзді на площадці перед квартирою було темно. Тьмяне світло лампочки без абажура освітлювало лише перший поверх і сходову частину між першим і другим.

Я прислухалась, як тривожно калатає її серце у грудях. Хотіла натиснути кнопку дзвінка, та двері відчинились самі по собі і ледь чутно скрипнули. Набравшись хоробрості, я тихо зайшла до передпокою:

– Доброго вечора! Агов. Ніно, ви вдома? Коля? Це я Олеся. Ви мені дзвонили. Я хвилювалась. Ви тут? – Спитала я тремтячим голосом.

Раптом немов почулись тихі кроки з кімнати навпроти. Я позадкувала до дверей, боячись дихати. Вже шкодуючи про свій необачний вчинок. Назустріч прямувала сіра чоловіча постать. На стіні висіло дзеркало, в якому цей чоловік не відображався...Я з жахом відступила ще на крок і заклякла не в змозі більше рухатись:

– Що ти таке? – шепотіли мої неслухняні уста. Широка паща спотвореного чоловіка відкрилась. Страшна, суха рука міцно і хвацько вструмила тонкі пальці у моє плече...

Дівчинка з розплетеною косою у невагомій, легенькій, літній сукні біжить до веселки. Не зважає на прохолоду мокрої трави, що ледь лоскоче її босі ступні. Це я.

Ще нещодавно лупив барабанним стукітом у вікно дощ. Немов благав впустити його до хатини. Мені хотілося вибігти з тісної халупи йому назустріч без парасольки, пробігтися поміж важких, літніх крапель. Побігти назустріч татові, що закінчив роботу у городі і стояв під навісом. Пригорнутись до батьківських грудей. Сховатись у його обіймах. А ось ми вже у кухні разом з батьком, що відфиркується, як дикий кінь, витираючи рушником мокре волосся і сміється:

– Татку, там райдуга, поглянь! Можна я добіжу до самої веселки? І пошукаю там суниці, коло лісу? Можна?

– Так доню!

– Добре, – і я невагома і легка, обганяючи вітер, помчала вперед, навіть не взувши босоніжки.

Голубий колір веселки. Пірнаю у нього не вагаючись. Наступний гарячо-жовтий, теплий і ніжний....Ось рожевий, як полуничка, заманює у свої обійми. Бузковий з ароматом стиглої ,скошеної трави. Зелений колір, що всотує у себе всі барви лісу. Я щаслива...Чи не останній раз така безтурботна і щаслива..І ще безтурботна дитина.

Наступне літо тато не приїздив до бабусі у село.. Був надто заклопотаний на новій роботі, на новій посаді. А я подорослішала.Тому вже не бігала, як навіженна з меншими братом і сестрою. Натомість на правах старшої гляділа малих, тримаючи травичку у зубах і кусаючи її, нервово спостерігала ,як стрибають у воду хлопці Василь і Костя мої однолітки..З якими ще минулого літа лазили на дерева, рвали бабусі на варення стиглі, соковиті вишні. З липким, червоним соком на пальцях і губах..

Мені 15 років ось-ось..12 серпня. Через два тижні. Бабуся спече торт і приїдуть батьки. Усі будуть намагатися відірвати мені вуха рахуючи до 15-ти, хоча я і так уже виросла – висока і худюща, як каланча…