ТЕЛЕФОН ДОВІРИ

Я влаштувалась на роботу у 20 років, поки ученицею. Ми з мамою дуже раділи і пообіцяли жіночці – працівниці у відділі кадрів, що я неодмінно закінчу інститут. Навчалась там я уже два роки. І на відміну від більш комунікабельних і харизматичних дівчат, що на той час шукали пригод і вже бігали на побачення, вроджена скромність і сором’язливість не дозволяли мені займатися тим самим. Я червоніла, як маків цвіт, ніяковіло ховала очі, коли до мене намагались залицятись представники чоловічої статі. Ще зі школи почувала себе самотньою, не рішучою. Що зробиш? Є такі люди.

А ще нещодавно мені довелось перевестись на заочну форму, в зв'язку з сімейні обставинами..Велике горе спіткало нашу родину. Раптово помер батько. В мене ще молодші брат і сестра – двійнята і школярі. Я завше дивилась на них трішки заздрісно. Ось не тре шукати друзів в класі, можна дружить між собою. Так вони і тримались разом уже всі 10 років свого життя.

Наша мама довго плакала, не могла оговтатись. Маленька пенсія по втраті годувальника не могла нас усіх забезпечувати. Тому сім’я потребувала допомоги.

Допоки мені в інституті не підказали звернутись у це нове агентство. Працівників не вистачає. А я? Та, що я? Зелене дівчисько і слухняна донечка! Та й цікаво мені було, що тут скажеш! Це ж було не те спілкування, віч на віч, якого я боялась як вогню. Бо ж і правда не знала, ні як себе поводити, про що говорити при зустрічі. Не мала я друзів і в інституті, чого тут приховувати.

А робота на телефоні довіри, саме те, що потрібно. Службі, яка тільки-но з’являлась і звичайно не у всіх була потрібна освіта. А я вміла слухати. Та й оператори підказали, пояснили, допомогли алаптуватись. Навчили відсторонюватись.

І ось я рівним голосом відповідаю на дзвінки. Здебільшого сумні історії, як і саме життя.

В когось хвора матір, прикута до ліжка. А хтось, переважно жінки, стикаються з насильством у родині. Хто не може знайти спільну мову з колегами по роботі ( ох я їх і розумію, бо сама така). А хтось впоратись з важким підлітковим віком своїх дітей. Або і самі підлітки дзвонили. Буває батьки розлучаються. Родина зруйнована, а діти страждають, діти стають заручниками дорослих. Скільки людських доль. Скільки відчаю, зневіри. Я усвідомила, як важлива підтримка добрим словом, навіть чужої людини. Я і сама в школі страждала,боялась одного хлопця, що відверто з мене глузував. Тому знаю, що підлітки злі,та дорослі люди бувають такі байдужі, коли їх особисто це не стосується. А психологи і їх платна допомога ще не було таким поширеним явищем, як нині. Отже моя робота часом необхідна:

–Слухаю вас! Що у вас трапилось? – лунало за робочими місцями.

–Слухаю уважно. Так! Говоріть будь- ласка.

–Так , так не переймайтесь. Я знайду потрібну інформацію про кризисні центри в вашому місті.

Один випадок, та власне і не один закарбувала моя пам’ять.

– Мене звати Дарина! Виповнилось нещодавно 14 років. Така фігня в моєму житті. В школі з мене знущаються, сміються. І бабусі я не можу жалітись. Ми з нею вдвох. І в нас бідна родина. Але я маю берегти її від стресів. Вона вже не молода і у неї хворе серце.

– Даринка а скажи мені номер телефону до вчительки, до класної керівнички. Ти маєш його знати, чи не так? І як її ім’я?

–Так в мене є номер мобільного Тетяни Віталіївни. Ви мені допоможете? Справді?

–Я скажу що я твоя сестра чи сусідка. І поговорю з нею обов’язково! Не кажи нічого бабусі, не нервуй її…

– Я і не сподівалась, що ви мені реально допоможете! Я думала тільки вислухати і поспівчувати ваша робота.

– А ще підтримати, щось порадити, що я і зробила! Скажи будь- ласка ще своє прізвище…

–Тетяна Віталіївна, я стосовно вашої учениці…

Я проконтролювала ситуацію з булінгом у 8-В класі. Адже і сама ще пам’ятала своє дитинство. Тому наважилась і втрутитись. Тим більше це не заборонено. Ну принаймні тоді було. Зараз вже норми поведінки до абонентів змінились. Повна анонімність… А тоді були підключені і завуч по виховній роботі, навіть міліціонер, що працював з важкими підлітками. Він і роз’яснив усім причетним про можливе покарання.

Потім ще була жінка, яка потерпала від чоловіка. Він напивався і бив її. Знущався над сином. Виганяв їх з дому.. Трішки було боляче спостерігати. І це траплялось один раз на два місяці, чи на чотири місяці. Такий собі алкоголік, що поводив себе нормально, допоки не зірветься. На мої несміливі рекомендації піти геть, вона зазвичай відповідала приблизно так: “А як же малий без батька?” , або “А якщо мій чоловік нап’ється і додому не дійде взимку? Він замерзне, помре. А я буду винна!" або “ А якщо він переживаючи стрес через втрату сім’ї, повіситься? Щось собі заподіє? Як мені з таким тягарем потім жити?”..Або” Ідеальних людей не буває! “ або "А буває і гірше. Він непоганий, поки не бухає!" Продовжувала вона виправдовувати, наводячи приклади з життя, де жилося ще важче, але жінки терпіли. Терпіли заради майна, щоб дітям дісталась скажімо квартира, будинок. А ще” Кому він крім мене потрібний? Та мені так соромно, що в мене такий чоловік! Скажуть я винна, бо в нормальної жінки і т.д.." Чи ще таке: “А раптом він зміниться?”. Вона була співзалежна, і це я вже зрозуміла, закінчивши навчання. Згодом. І їй потрібна була така ж психологічна підтримка і навіть лікування, як і алкоголіку.