ТЕЛЕФОН ДОВІРИ

. ОСЬ І ЧОМУ Я

ВТРУТИЛАСЬ?

– Де я? – Простогнала, приходячи до тями. Над моїм знекровленим, блідим обличчям схилився спотворений чолов'яга.

– Ми знайомі? Звичайно, знайомі! Заочно. Я впізнав твій голос. Гарний, дзвінкий, юний. А які смачні твої спогади. Ти така солоденька, як літня ягідка. А які барвисті твої думки – просичав страшний чоловік, облизуючи тонким, довгим зміїним язиком мої щоки. Було боляче. Я відчувала спустошення і тугу:

– Що ти зробив з Миколою і Ніною? Скажи де вони?

– Та яка тобі різниця? Вони у потойбіччі. Там де і ти будеш скоро. Їх надовго не вистачило. А ось ти – інша справа. Жива, тепла!

Він підвівся. Від його потворної постаті майнуло могильним холодом. Вийшов і зачинив двері у кімнату. Він явно перестарався, необачно, ледь не висмоктавши усі мої життєві сили. Я опинилась на межі…Він дуже зголоднів за цей час. Вже хотів шукати нову оселю..Довго і так тут затримався, аж раптом з’явилась я. Коло будинку. Така здобич!.

А я тим часом огледілась. Лежала на підлозі, на м'якому килимі біля ліжка. Далі шафа, стіл, телевізор на тумбі. Вікно наглухо зашторене. Я спробувала піднятись. Паморочилась голова. Відчувалась страшенна слабкість. З третього разу мені це врешті вдалося....Почула шарудіння за стіною. Припала до неї вухом. Стогін, плач, благання, людський шепіт. Гіркота, туга, відчай оповили раптом. І сльози рясним потоком покотились з моїх очей. Думки важкі, як дощові хмари, пронеслися випереджаючи одна одну в голові: “Як же мені вирватись? Що робити?” Туга, біль, безнадія , розпач, страх. Примарна надія згасала, як і моя свідомість Але зібравшись і тримаючись за стіну рукою я повільно пішла до виходу. Потемніло в очах. Потім сіла на підлогу. Було відчуття, що я провалюються у сіру невідомість у густий, тягучий туман. Повернення не буде….

– Доню, пам'ятай, що після дощу розквітає веселка. А після сліз сяє сонце у душі! – я почула тихий, ніжний голос, як шелестіння вітру і такий рідний, – тільки так ти здолаєш монстра і темряву. І врятуєш ще двох людей. Він живиться страхом, висмоктує радість, щасливі, щемливі спогади, позитивні емоції. Його звуть Споминач. Приходить час од часу до людей, зводячи з розуму, штовхаючи у смертельні обійми хвороби..Та ти не здавайся! Чуєш? Люди необачно самі його впускають у свою оселю.

Я міцно заплющила очі уявляючи, забуте обличчя батька:

– Тату, дякую! Тату я люблю тебе!

– Я теж люблю тебе доню. А тепер повертайся. Відкрий очі! Ти зрозумієш, як потрібно вчинити. Тримайся, рідна! Без паніки.

Я розплющила важкі повіки і покликала:

– Споминач! Агов, ти нажерся, тварюко? Я все пам’ятаю. Чуєш. Свого батька. Кожну рису татового обличчя. Його усмішку, родиму пляму на щоці. А ще бабусю пам'ятаю дуже добре і її лагідні руки. Зморшкуваті і вузлуваті пальці, що пестили моє волосся!...Ніна, чуєш мене! Повертайся! Ми говорили по телефону. Я Олеся.

Мій голос ставав дедалі гучнішим і впевненим, чистим. Він линув допоки Ніна худа і змарніла не з’явилась поряд. Вона немов вийшла, відділившись од стіни кімнати. Ми міцно схопились за руки:

– Тихо! Заткни пельку! А ти пішла геть! – розсверепів Споминач,побачивши Ніну.

– Не слухай його, не бійся! – сказала я самими губами, – Згадай Миколу. Напруж пам'ять. Йому тоді нас не здолати. Його темінь, що огортає цю оселю, повернеться до нього. Споминач, тікай хутко. Прикинь, я знаю твоє справжнє ім’я! Що ти казав? Федір-рятівник? Гасив пожежу? Брехня!

Тепер запанікував спотворений чоловік. Його почало лихоманити.

Тим часом я намалювала перед своїм уявним поглядом веселку. Колір зелений– щастя. Голубий– літнє небо…Я усміхалась, бачачи як зливається з стіною тепер монстр, як він перетворюється на чорний дим, як він лютує, покидаючи кімнату і але ще міцно тримаючись кігтями за стіну:

– Ти хотів висмоктати мою радість? Дитячі, щасливі спогади? Вганяв у відчай, депресію? І тобі це майже вдалося! Ба, та ти заледве мене не вбив! Тепер іди геть! Я тебе нечисть, не боюся - сказала я Голос був впертий, злий, впевненний

– Іди геть, Споминач!– тихо повторила за мною Ніна.

Врешті мені здалося, що все скінчилось. Я увімкнула світло. І ми обійнялись з Ніною.

Раптом почули важкий, глухий стогін і кашель:

– Микола?

Ми кинулись до змарнілого чоловіка, що лежав на підлозі у коридорі. Насилу підняли:

– Хто ви? Де я? Чому я нічого не пам’ятаю?

–Мене звуть Олеся! А пам’ять повернеться, як і здоров’я. Вже повертаються…

– Ніна?

– Так. А це Олеся! Наша рятівниця..

Микола піднявся на ноги. Спочатку він пригорнув до серця сестру. А потім– мене. І наші міцні обійми не розмикались якийсь час...Щоки чоловіка ставали розовішими, він усміхався. І можливо ми ще повністю не здолали монстра і він не зник остаточно. Бо Споминач – сильна потвора. Та все ще попереду. Ми на правильному шляху.

Або, затримавшись в палких обіймах, ми розпочинали уже зовсім іншу історію. Хто зна.