ТЕЛЕФОН ДОВІРИ

7. ЗДОЛАТИ МОНСТРА

Я знала, що він мене чекає і що двері у квартиру 29 не зачинені:

– Святослав?

Я невпевнено зайшла у квартиру. Надіялась що серед білого дня Споминач, як демонічна істота десь ховається. Але квартира зустріла мене гнітючою порожнечею. Минулого разу я чула шепіт, притулившись до холодної стіни. Ні. Нічого.

В моїй великій сумці заспокійливо булькотіло. Трьох літрова, пластмасова каністра освяченої води. Я міцно стиснула натільний хрестик. Я поклала на самотню тумбочку книгу Біблію. Так, я підготувалась. Я була власне дуже серйозно налаштована на боротьбу. Та й не могла ж я привести в чужу квартиру священника! Зітхнула. І вже хотіла пройти на кухню, аж раптом почула стогін. Я схопила сумку з каністрою:

– Святослав, де ти? Слава! – Мій голос зрадливо тремтів.

Я відчиняла всі двері у коридорі, шукаючи. Ось кладова, ванна кімната. Врешті по центру двері кухні. На підлозі лежав Слава без свідомості. Я кинула на підлогу свою заспокійливу ношу і схилилась над ним, шукаючи пульс. Так він не мертвий, ледь чутно б’ється сердце, ледь помітне дихання:

–Хто тут до нас завітав у гості? – моторошний голос за спиною примусив здригнутись всім тілом. І за мить я вже спостерігала, як Споминач щось весело наспівуючи, виливав мою Свячену воду в кухонну раковину. Я схопила його холодну і слизьку руку..Просто не сподівалась вдень побачити цю потвору. І мені конче потрібно було здолати свій страх, приборкати важко калатаюче серце.

І я з неймовірною силою затримала його руку, зберігаючи ще зовсім трішки води на дні каністри. Рвучко вихопила і вилила на Федіра. Він завищав, як порося і відпрянув від мене. Я зібравши всю свою силу відпихнула його з дверей кухні:

–Йой, а ти пам’ятаєш свого татечка, солоденька? – його голос був тонкий, єхидний, писклявий, – що він тобі сказав?

Голос погрубшав, став моторошним відлунням у стінах порожньої квартири.

–Так, тата пам’ятаю. А тебе, Споминач не боюся.

–І що ж ти будеш робити? Ти одна! Ти самотня, моя пташечка! Ти у клітці!

Я бачила, як він підвівся. Чорна ,потворна постать у сірому, дірявому рубищі з новими червоними опіками від Святої води. Наближався:

–Тобі не вдасться на цей раз. Почнеш хворіти. Сили покинуть. Навіть якщо виберешся. Я чую, як калатає твоє серце.

Раптом його постать розчинилась безпомічною тінню і осипалась на стареньким лінолеум, немов пісок, пронизана яскравим сонячним світлом і крізь неї пройшли люди у відчинені двері квартири. Це був фельдшер швидкої допомоги і медична сестра. Жінка відкрила зашторене вікно, впустивши ще більше сонця у кухонне вікно квартири:

–Доброго дня! Що з ним? – вони заклопотано нахилилась над Святославом. Викликала я їх ще не ввійшовши у квартиру, бо знала Слава десь тут, всередині. А ще минулий раз мій мобільний телефон у квартирі Миколи чомусь не працював, не ловив, тож я перестраховалась. А як він, Споминач Федір боїться людей здорових, енергійних, що не вірять у існування потойбічного. Я знала його страх. О, як я його відчувала! Тільки слабшими міг керувати цей монстр, тільки тими що ненавидять ближнього, що заздрять, що несамовито прагнуть помсти, і ті що уже колись ледь не стали жертвами потворної істоти і він знає їх слабкість, їх потаємні думки, їх побоювання..А ще ті що пройшли поріг тимчасової його оселі, ступаючи у невідомість, як це зробив Слава:

–Він живий. Пульс слабкий! Це сердечна недостатність! В хворого є алергія на які препарати ви не знаєте? Забираємо! Ви з нами?

–Так!

Перед виходом з квартири я старанно залила той пісок що лишився від монстра залишками свяченої води і сказала наостанок:

–Прощавай, Споминач!

Адже я знала, що виходячи вдень цей потворний чолов’яга ой як ризикує. Годують його людські страхи нічні. А дене, сонячне світло може й убити. А ще моє тверде переконання, що сонце його уб’є, як і стороні, здорові, енергетично сильні і йому не відомі люди, на яких він не чекає.

Наш мозок це ще недостатньо досліджений інструмент, який працює не на всю свою потужність. Але сьогодні мій мозок був зброєю. І Федір- Споминач провалився у безодню де йому і місце, завдяки моєму твердому переконанню, що нечисть вдень не з’являється. Можливо минулий раз я це зрозуміла, а можливо і просто придумала. Але мені потрібно було врятувати Славу за будь-яку ціну. І зробити це сьогодні.

У лікарні Святослав отямився:

–Як тобі це вдалося? – було його перше запитання, коли він знайшов мою долоню і стиснув її ще не так міцно, як хотів би, бо був слабким і під дією ліків, але:

–О, Слава в мене є вже досвід! Повір!

Не зайве і сказати наостанок, що Святослав все ніяк не міг мені зізнатись, як я йому подобаюсь. І що він такий же відлюдькуватий і небагатослівний як і я. І що ми врешті знайшли один одного, хоча зрозуміли це не одразу. Особисто я , коли ледь не втратила Славу.

Після його виписки з лікарні він врешті наважився і дістав з глибини кишені своїх джинсів коробочку з обручкою, яку так давно носив з його слів, що вона йому геть не заважала, не муляла. Звик одним словом і потім довгий час, ну чогось в кишені не вистачало! Ось така історія.

Ми тепер родина. Через якийсь час народився синок Рома.

І я зробила певні висновки. Життя людини надто крихке і надто коротке. Не варто витрачати його на ненависть і інший негатив. Головне не плекати заздрість, злість, образи у душі. Бо це може призвести до небезпечних хвороб, або до появи демонічної сутності, яка буде неначе паразит висмоктувати життєві сили. Просто і щиро радіти моментам проведеним разом. Так можна і зцілитися, і це працює. Головне вірити! Адже світло в душі це і є щастя. А ще це яскраве сонце для нічних потвор!

Кінець