монолог.

Я милувався сам з собою,

З неперевершеною, легкою

Кривдою моїх бажань,

Де відчайдушно бігла лань.

Бігла лань то в душу мертву,

Відчувала й силу вперту,

Але, взиваючи свободу,

Вона втрачала свою вроду.

Втрачав впевненість і я

Поміж роду старого буття.

Того всього, що зберегла сім'я

Моя, не люблячи каяття.

І мені не хочеться

І ніколи не хотілось

Бути чимось, бути кимось,

Щоб так власно боготворили

І несправжнього любили.

Може...сумніви то злі,

Всі мрії тільки уві сні?

Може маю право, гасло,

Щоб скаржитися так рясно...

Самому. Без втіхи і родини.

Ніхто не прийде на помини!

Тужить...Рухається в мені,

Точно! Буду жити в килимі

Чужих роздум і думок,

Враховуючи кожний крок.

І ніхто вже не дістане

І ніколи не впізнає,

Що хижаком повинно бути

Перетворилось ланню в люті..

Я народився казна-ким –

Не гордістю всіх створінь.

Було лячно, було важко

Підбирати отруту пляшку

Від сімейних піруетів

Та родичів рід третіх.

Мені не зручно, а мушу

Не розкривати свою душу,

Бути вдячним та щасливим,

Посміхатися цим милим..

Покидькам, що стереотипи

Не дають мені вмити

В калюжі чудної весни.

Давай же, Боже, охрести!

І байдуже, що не дитя твоє,

Тільки...здійсни бажання моє..

Кожну ніч починає снитися

Лань, що любить любитися

З собою, з власною

Природою, баластною нагодою.

Заріж...Ні, краще відпусти!

Дай дозвіл донести,

Що не хижак, зубів не маю

І крові ніколи не бажаю.

Відпусти, дай вдихнути,

Я не прийму тої отрути,

Що дала мені сім'я,

Бо це ж...твоє ім'я!

Я не знаю...

І страждаю.

Надію безперервно ховаю,

Але мрію саджаю

В саду своїх сновидінь,

Де ланню бути не лінь.