Фантазматрон

Рапорт №7. Локація: Внутрішній коридор станції. Сектор А–3.

Запис активовано о 04:32 за Тритон-локальним часом.

Я пройшов уже кількадесят метрів всередину, але почало виникати враження, що мій рух — ілюзія. Підлога скрипить під ногами, хоча це не може бути — тут усе з титано-кераміки. Тріщини на стінах, що мали б бути лише наслідком старіння, згортаються у спіралі, які наче намагаються не допустити мене далі. Я кілька разів обертався, аби впевнитися, що не повертаю назад тією ж траєкторією. Проте форми... змінилися.

У секторі А–3, згідно зі схемами, мав бути лабораторний відсік. Але я натомість потрапив до холу — сферичної зали, стіни якої складені з матеріалу, що нагадує… як би це краще висловити… фрагментований, мозаїчний глянець сновидінь. Світло, яке не відбивається, а ніби згасає в кутках зору. Тут немає ані звуку вентиляції, ані звичного пульсу енерголіній. Лише дивна присутність — не те щоб когось, а самого простору.

Мені здалося, що я впізнаю структуру колони ліворуч — вона дуже схожа на ту, яку бачив у школі під час екскурсії на Земному Музеї Архітектурного БіоМоделювання. Проте не може бути: ця конструкція — всього лише недовершений контур, наче зліплений з інтенцій, а не з матеріалу. Я простягнув руку — пальці пройшли крізь неї з легким опором, як крізь гель, насичений думкою.

Чи може форма існувати без матерії?

І якщо так — чи не є вона ближчою до реальності, ніж ми самі?

Вперше від початку місії я зловив себе на тому, що не просто досліджую — я відчуваю. Те, що зазвичай ми називаємо “інтуїцією” чи “шостим чуттям”, тут перетворилось на повноцінний сенсорний канал. У кутку зали з’явилась арка — я не чув, як вона виростає, не бачив процесу. Вона просто виникла, майже сором’язливо, ніби не хотіла привертати уваги. А за нею — коридор, що згинається неможливими кутами. Я не перебільшую: він утворює петлю Мебіуса, яка не може існувати в евклідовому просторі. І все ж — вона тут. І вона кличе.

Я не виключаю: частина мого мозку вже інфікована. Але не вірусом. Ідеєю.

Можливо станція не була збудована. Вона згадана.

Але ким?

І чому я впізнаю форми, які бачу вперше?

Наступний коридор приводить мене у зону, де форми стають ще примарнішими. Усе довкола виглядає так, ніби хтось уявляє ці стіни в режимі реального часу — і забуває деталі.

Від уривку до уривку простір втрачає функцію,

а форми — намір.

Усе ще наче всередині, але чого саме — неясно.

Запис №27-А. Неофіційний. (для себе)

Не певен, чи це доповідь, чи сповідь. І чи різниця між ними існує за межами мовних актів.

Станція... якби вона ще була. Якби мала межі, структурну опору, логіку кімнат і коридорів — я би сказав: вона змінюється. Але те, що я нині бачу, не змінюється. Воно роз'ятрюється.

Останній відсік, який ще тримався архітектурно — блок Епістемічного Спостереження, — щез буквально під час мого перебування в ньому. Стеля почала дихати. Не метафорично. Вона здіймалась і опускалась, як груди сплячого гіганта, якого я не міг знайти поглядом, але відчував внутрішньо — так, ніби перебував у шлунку, а не в приміщенні.

Я спробував вийти. Вийшов. Але не туди.

Коридор — той, що мав вести до лабораторного сектору — розділився на три. Фізично — один. Але моє тіло входило в інший, ніж очікував розум. Я пішов ліворуч. Ступив — і опинився у правому. Рух не співпадав із траєкторією. Можливо, і не з тілом. Я почав сумніватися, чи воно ще є. Дотик до стіни не дав нічого. Стіна не мала текстури. Її матеріальність — умовна.

В одній з секцій я знайшов двері. На них не було маркувань, лише напис, що змусив мене похитнутися: "Вхід усередину того, що думаєш, що тут є."

Я заплющив очі.

Відкрив — і стояв уже не перед дверима, а на мосту. Міст без перил, що вів над нічим. Унизу — туман. Угорі — дзеркальна площина. Я подивився в неї і побачив... не себе.

Я бачив приміщення, з якого щойно вийшов.

Але там був я.

Ще один я що стояв у кутку і щось писав на панелі.

Це — або запис мого минулого, або чиясь уява про мене.

Я кричав. Та звуку не було. Лише тиша, яка відгукувалась пульсацією в очницях.

Чи може архітектура бути не для тіла, а для свідомості?

І чи може вона бути хибною, якщо її проектує не архітектор, а спогад?

Я продовжив рух. Кожен крок — вибір. Але вибір між чим і чим? Справжнім і уявленим? Але якщо уявлене матеріалізується, чи не зникає різниця?

Усі стіни стали напівпрозорими, як шкіра крізь яку світить лампа. Я бачив кімнати, що накладались одна на одну. Кілька версій однієї й тієї ж лабораторії — як кадри на плівці, які раптом показали одночасно. У кожній — я. Різний. У різних позах. Деякі — лежать. Один — сміється. Один — спить. Один — горить.

Моя пам’ять не фіксує, щоб я робив щось із цього. Але якщо Фантазматрон розшаровує й уяву, і самість, чи не стає кожна версія мене — окремим просторовим вузлом?

Я не знаю, де я.

Я не знаю, хто я з усіх цих.

А головне — чи той, хто це пише, справжній?

Чи просто — той, хто пише найголосніше?