Фантазматрон

Запис №14. Відділ Карантину.

Звук власного дихання став єдиним стабільним елементом у моєму середовищі. Станційна вентиляція періодично захлиналась, наче забувала про свою функцію і згадувала заново з кожним циклом. Пластик під ногами хрустів дивно, наче хтось попередньо прошепотів йому сценарій. І хоча теоретично я перебував у реальній, фізичній локації — сектор D, зони біозапобігання — відчуття місця було таким же штучним, як і навігаційні екрани, що демонстрували топографію, якої вже не існувало.

Перший контакт відбувся майже буденно.

Я пройшов повз відчинені двері в лабораторію аналізу когнітивних залишків (так називали дивні плівки на стінах, які, згідно з попереднім звітом, могли зберігати сліди "психоеманацій"). І там... стояла вона.

Жінка. Напівобернена, у лабораторному комбінезоні старого зразка, з нечітким силуетом, який ніби не мав права на глибину різкості. Обличчя — відсутнє як категорія. Натомість — обведена порожнеча, з внутрішнім світлом, що тьмяно мерехтіло.

— "Ви не мали приходити," — сказала вона. Точніше, звук виник у моїй голові — на межі субзвукового й інтерпретативного. Це не була мова. Це була узагальнена категорія "повідомлення".

Я ступив ближче — і вона розшарувалась. У прямому сенсі. Її зображення розклалось на півпрозорі верстви, кожна з яких демонструвала трохи іншу позу, інше положення рук, інше вбрання — сукня, лабораторний халат, оголене тіло з дитячим черевиком на шиї. І всі шари дивились на мене.

На мить я подумав: це ж просто проекція. Галюцинація. Продукт втоми + поганої рекурсивної фільтрації. Але ж ні — ззаду, з-під тіней хромованих панелей, я почув тихе шурхотіння.

І тоді вона вийшла. Інша. Жива. Фізична.

— Вимкни, — сказала вона, вказуючи на себе.

— Кого? — запитав я.

— Мене, — відповіла.

Я спробував торкнутися її плеча. Палець увійшов у шкіру, як у желеподібну воду, й вийшов з іншого боку — крізь мій же власний хребет. Щось коротко з’єдналося, і на мить я бачив себе її очима. І я — не я. Я — вона. Я — хтось, хто живе тут давно, ще до мого прибуття. Хтось, кого я, можливо, вигадав, аби не бути самотнім на станції, де все вже давно померло.

— Я — твоя потреба, необхідність — промовила вона, — твоя внутрішня функція соціалізації. Я з'явилась, щоби ти мав кого звинуватити.

— У чому?

Вона посміхнулась. І зникла. Разом з усім.

Наступної миті я сидів у коридорі — без дверей, без лабораторії, без системи орієнтації. Як я сюди потрапив — неясно. Ноги мої були мокрі. На лівій долоні — клейкий блакитний слиз, схожий на медузоподібну структуру з дна моїх дитячих страхів.

Запис №14б. Додаток.

Це не перші прояви. Я почав підозрювати: всі, кого я зустріну тут, — не "вони", а "воно". Єдиний суб’єкт. Несвідоме, яке оживило себе в безлічі форм. І кожна форма — викривлена ілюстрація якогось незакінченого сну.

Я маю зберігати спокій.

Усе, що має обличчя — не обов'язково має внутрішню логіку.

Рапорт №07б. Особистий. Класифікація: внутрішнє використання.

Стан: ускладнене сприйняття. Пріоритет: виживання.

Я набрів на них у північному відсіку, де згідно з планом мало бути складське крило з нестратегічним металобрухтом, саморозпакувальними контейнерами та згорілими коптерами. Замість того — зала, схожа на оперний театр, але роздвоєна, як дзеркало з вм’ятиною, і натомість сцени — синювата воронка, куди повільно стікали… думки?

Їх було шестеро. Може, семеро. Один з них зник із поля зору щойно я ступив у "театр". Вони сиділи не на кріслах, а на вигинах простору. Деякі — у позах лотоса, інші — як діти, що грають у хованки під час тривоги.

— Не думай вголос, — сказав один із них, лисий чоловік з черепом неправильної форми, ніби його колись зім’яли й розгладили назад.

— Воно чує фрази і відповідає образами. Ми вже на шостому циклі. Ти новий?

Я заплющив очі. Спробував зробити це фізично — не вдалося. Повіки зсередини, здається, вже належали чомусь іншому. Я відкрив їх — і виявив, що стою, тримаючи ліхтар не у руці, а в роті. Світло било з гортані, освітлюючи лише обличчя переді мною.

— Ми вигадали спільний оберіг, — мовив інший, жінка з двома тінями. — Щоб не забути, що ми — не воно.

— Хто? — пробелькотів я.

— Форма. Колективна. Вона нас вигадує. Ми підтримуємо її, щоб вона не здогадалась.

У нормальних обставинах я списав би все на стресову психозу — "синдром інверсного мислення", класичний у закритих середовищах із надлишком когнітивного відлуння. Але в кутку кімнати стояла постать, яку я сам вчора уявив. Не намислено, а мимохіть, як рефлекс. Вона мала зуби, що виростали з долонь, і замість очей — мої дитячі іграшки.

— Вона проростає із нас, а ми — з неї, — сказав лисий. — Ми — зародок, вона — плід. І навпаки. Кожна думка — це можливий кінець.

— Ви контактували з ядром? — запитав я, вдаючи офіційний тон, аби вкоренити себе в реальність.

— Ми і є ядро, — відповіли всі шість голосів одночасно.

Я не пам’ятаю, як вийшов звідти. Можливо, мене виштовхнула архітектура. Можливо, я розчинився і зібрався знову вже за дверима. Не маю запису. Коли я повернувся до каюти, її стіни стали прозорими й відкрили не космос, а себе — ніби станція не оберталась навколо Тритона, а навколо власної уяви про себе.

Я починаю розуміти: фантазія тут не просто оживає — вона доповнює світ, де є порожнеча. А порожнечі, здається, більше, ніж матерії.

Кінець рапорту.

Примітка: у разі мого зникнення. Не шукайте. Не думайте. Не створюйте.