Фантазматрон

Я не одразу зрозумів, що дивлюсь на них.

Із закапелка тунелю, там де вентиляційні люки прогнили до стану металевого брухту, щось вийшло. Або, точніше, вийшло декілька чогось. У темряві, серед перемішаних запахів озону, мертвих дротів і феромонів, які пахли спогадом про страх, вони не вирізнялися як істоти. Спершу — лише як рух, як зміна в конфігурації простору.

Потім почали виявлятися форми.

Істоти були водночас людськими і повною протилежністю людськості. Наче хтось узяв карикатури з фольклору, фобій і фрустрацій, подав їх через криву лінзу і наповнив їх тривимірним м’ясом. Одна з істот мала обличчя немовляти, що зростало із загрудини. Інша — обернути навпаки голову, яка постійно змінювала риси, як під час сну з лихоманкою. У третьої було шість ніг — і жодної, що торкалася підлоги.

Вони не нападали. Вони — існували. І цього було більше ніж достатньо.

[Фрагмент аудіозапису. Переклад з аварійного самописця №12, секція B:]

“…вони… вивертають логіку… рухаються, наче їм не потрібно знати, де вони знаходяться. Я один з них — вже. Вони не були створені, їх не вигадували. Вони… були до вигадки. Ми — просто відлуння, а вони — вміст.”

Я зробив крок назад. І ще один. Але станція, здається, адаптувалась.

Вони почали розмножуватись — не фізично, а концептуально: одне відгалужувалось у друге, наче страх, що кристалізується в сні. Одна істота перетікала в іншу, залишаючи після себе уламок своєї шкіри, який перетворювався на нову істоту. Це був морфогенний каскад. Матеріалізація архетипів без роздільної здатності: змішування колективного підсвідомого без фільтра Я.

Я відійшов — чи, точніше, намагався. Але в якийсь момент помітив, що попереду в коридорі — я.

Я, у повному екіпіруванні, з характерною ходою — тією, якої не помічаєш за собою, але яку пізнаєш миттєво, інстинктивно.

Він ішов на мене, неспішно. Мої жести — віддзеркалені, але з відставанням, як у неточній імітації.

Я зупинився.

Він зупинився.

— Ти не я, — сказав я йому. Голос прозвучав глухо, ніби не в повітрі, а в рідині, що відділяє думку від слова.

— Це ти не ти, — відповів він. Його губи не ворушилися.

[Фрагмент запису з Рапорту інспектора А-27, недатований:]

“Я не зміг переконати себе в тому, що він — вигадка. Бо ж я сам — хіба не вигадка для когось?”

“Людина думає, що контролює думку, доки думка не отримує власну плоть.”

Коли я прокинувся від трансу, то побачив — він досі стояв там.

Не монстр, не тварина, навіть не галюцинація у звичному сенсі. Це було щось, що не мало права бути визначеним. Його форма змінювалась щосекунди, якби секунди ще мали тут силу. Він стояв між аркою технічного шлюзу і димом реакторної шахти, але просторово не належав ані до першого, ані до другого.

І найгірше — я відчув, що він чекає. Не на мене. На те, чим я міг би його уявити.

У мене здригнулась шкіра. Як у свідомості, так і у фізичній моделі мого тіла — щось у мені було впевнене, що ми з ним знайомі. Не з життя. З до-рефлексивної епохи. З епохи, коли я боявся темряви у шафі, хоч вона була відкрита. Його структура мала в собі щось... дитяче. Але не миле — а архаїчно-залякуюче.

“Архетип — це не образ. Це попередня згода на образ, зашита в еволюцію.”

Сигналізатори безпеки не працювали. Жоден сенсор не фіксував об’єкта. Але він стояв. І дихав. Його шкіра — якщо це була шкіра — мала ледь помітну зернистість, мовби її склали з кольорових снів кількох особистостей.

Я намагався не думати. Не формулювати.

Бо знав — Фантазматрон дослухається.

Раніше ми вважали, що головна небезпека — це свідомі бажання. Мрії, ідеали, фрустрації. Але тепер стало ясно: істинні генерації — не наші. Вони зарезервовані. Архетипічні. Глибше за глибини.

Що відбувається, коли техніка матеріалізує не твій задум, а задум твого біологічного коду?

Я розвернувся повільно, щоби не дати ні образу, ні своїм рефлексам приводу для дій. Але він уже змінився. Тепер — це була моя мати, в білому халаті, з очима, наповненими оловом. Я точно знав, що це вона — хоча ніколи не бачив її такою.

— Не варто думати, — промовила вона голосом з хрипом, який я пам’ятав із дитячих температур. — Тут думки обертаються назад.

Запис до щоденника:

Клас прояву — 3Р (підсвідомо-рефлексивний), естетична категорія: контрабуття.

Об’єкт не фіксується сенсорами, але проектується на фронтальні зони кори у вигляді резонансної форми з особистісною інтерпретацією.

Висновок: Фантазматрон під’єднується до глибинної структурної пам’яті.

Наслідки: повна втрата межі між символом і тілом.

Мене вразила не форма. І навіть не її зміна. А розуміння, що він не атакує. Він чекає, поки я надам йому роль. Неймовірно пасивний процес — здавалося, ця істота не прийшла, щоб лякати. Вона просто є, і буде такою, якою я її дозволю собі бачити.

Виходить, найглибший жах — не в чудовиську.

А в тому, що ми самі є режисерами для його гриму.

Я заплющив очі. І зосередився на повній відмові від інтерпретації. На порожнечі. На тиші. Тиші без змісту, без минулого, без себе.

Коли я відкрив очі — він зник.

Лишилась тільки невелика, кругла пляма конденсату на стіні — як слід присутності, що не залишає сенсу, тільки факт.

Уже у своїй каюті, я налаштував новий режим сну — повне пригнічення REM-активності. Ніяких снів. Жодних уявлень.

Перед вимиканням світла я тихо промовив:

— Якщо ти чуєш, я не думаю.

Я не думаю. Я не думаю. Я...