У них було дві хвилини

Мілана сиділа за столом і пила йогурт "Агуня", насолоджуючись його молочно-полуничним смаком з нотками ванілі. Згадувала вчорашню ніч із Кирилом і сама до себе посміхалася. Зазвучала мелодія пісні Левицького "Ірка". Мілана, розніжена приємними спогадами скоса подивилася на телефон, повільно потяглася до трубки і натисла кнопку.

– Ти бачила!? - закричала в мікрофон подруга Іра, навіть не привітавшись. І не давши щось відповісти продовжувала кричати

– Кирило!!! Кирило загинув !!! ... Тільки що .... В Телеграмі на студентському каналі... Написали...

Іра зупинялася тільки щоб передихнути

– Машина збила!!!

Подруга іще щось кричала, але Мілана натисла відбій, намагаючись відгородитися від страшного болю, що скрутив живіт. Дівчина не змогла зупинити спазми й виблювала просто біля столу. Живіт відпустило. Мілана поглянула навкруг і не впізнала чашку з недопитим йогуртом, стіл, стіни... Все почорніло, начебто вкрилося пліснявою. Відчула запах смерті й тліну. Думка що треба на свіже повітря здалася рятівною. Швидко відкрила вікно, залізла на підвіконня і вийшла надвір… з восьмого поверху...

За дві хвилини до цього біля ліфта на першому поверсі гуртожитку хлопець говорив з Оксаною, сусідкою Мілани.

- …так, ці недожурналісти все переплутали. Одну букву переставили у прізвищі...

– Слава Богу, Мілані вже розповів?

– Якраз іду

– Не буду вам заважати – лукаво посміхаючись Оксана пішла на вихід.

Кирило ліфтом піднявся на восьмий поверх, пройшов коридором до дверей кімнати, відкрив двері і позвав:

– Міланко! Міланко!?

На все це в нього пішло дві хвилини, не більше. Але іноді дві хвилини – це занадто великий термін.