Тиша, в якій я зник

Застигнемо у тиші. Світ чудовий.

Зустрінусь із страхами, що вже є.

Буденність, відчай, я безсилий.

Апатія до всього, наче не живий.

Прокинуся із думкою пустою:

А що сьогодні? Тиша в тишині.

Зберусь шматочками з постелі,

Знов почну блукати в дні.

Без посмішки я вийду на повітря,

Сонце в очі світить. Я живий?

Та наче відчуваю своє тіло —

Це тіло справді без душі.

Одягну посмішку фальшиву.

Почнеться відлік часовий,

Коли вже, решті-решт, я згину,

Бо ця реальність — не мій дім.

Тут холодно і брудно всюди,

Немає відчуття «це я».

В такій реальності я довго не пробуду,

Бо зрадив я самий себе.

Такого точно не дозволю,

Нехай і був я неправий.

За те обрав я залишитись,

Відчув цю біль, яку завдав я їй.

Так хочеться прокинутися вдома,

Де сміх дітей, де радість у житті.

Де вранці я прокинуся без втоми,

Зроблю сніданок і скажу: «Привіт».

Без відчаю, без болю та страждання,

Та з вірою в життя своє.

Де тепло, рідно, там, де починалось

Нове життя, яке я опустив.

Прошу себе, щоб не здавався,

Молю я Всесвіт, щоб додав ще сил.

Та відчуваю, що вже не зберуся —

Заплющу очі. Більше не проснусь.

І, можливо, лиш тоді я посміхнуся,

Бо вже і тіло буде мертве, не живе.