Електронні книги / #страждання (53)

Етилові випари рейсами вен

У шлунку й печінці збирають війська.

Пронизливий крик між нейронів зове

Проблему втопити у нових ковтках.

Одутле обличчя, кінцівки тремтять,

До склянки припали синюшні вуста.

Закопаний в нутрощі кволий суддя

Давно не тримав у руках молотка.

Політ самоосуду канув на дно

Вогненного моря чарчин коньяку.

Горить на вершині фантазії трон,

Король зачинився в самотності куб.

Міцні барикади порожніх фляшок,

Розпилені краплі етилових військ

Чергують щодня, щоб ніхто не зайшов

До замку життя із померлих надій.

Суспільні кати гільйотиною слів

Зітнули бажання з опущених пліч.

Раніше виходив, до інших тяжів,

Рятунку шукав і забутись волів.

Вердикт: алкоголік — душа його тлін... —

Рекли бідоласі присяжні-святі.

Карати вже пізно. Боги на землі,

Ховайте в кишені отруйні ножі.

Лежить на долівці, розп'ятий хрестом

Своїх і чужих гострозубих гріхів.

Судити не вам. Допоміг йому хтось,

Коли порятунку між смертних хотів?

(Травень 2024 р.)

Нестерпно залишатись друзями,

Коли пульсує іскра золота.

Але зізнання стане друзками,

Розбившись об твої німі вуста.

Мовчання, кажуть — злиток золота,

Та я словами срібла вдовольнюсь.

Але минулим серце колоте,

Боїться втратить усмішку твою.

Відверті бесіди під зорями,

Підтримку, сплетену міцним вузлом,

Довіру, чарами прозорими,

Яка крихкіша за найтонше скло.

Щодня ґвалтує шалом бестія:

Не муч, не муч, не муч мене! Прошу!

Лишаю натяки в поезії —

Для тебе це словесний абажур.

Думки пливуть безмовно стелею,

Укотре дружба створює межу.

Я спрагло йду, немов пустелею:

Не муч... Почуй! Не муч мене! Прошу...

Січень 2026 р.

Застигнемо у тиші. Світ чудовий.

Зустрінусь із страхами, що вже є.

Буденність, відчай, я безсилий.

Апатія до всього, наче не живий.

Прокинуся із думкою пустою:

А що сьогодні? Тиша в тишині.

Зберусь шматочками з постелі,

Знов почну блукати в дні.

Без посмішки я вийду на повітря,

Сонце в очі світить. Я живий?

Та наче відчуваю своє тіло —

Це тіло справді без душі.

Одягну посмішку фальшиву.

Почнеться відлік часовий,

Коли вже, решті-решт, я згину,

Бо ця реальність — не мій дім.

Тут холодно і брудно всюди,

Немає відчуття «це я».

В такій реальності я довго не пробуду,

Бо зрадив я самий себе.

Такого точно не дозволю,

Нехай і був я неправий.

За те обрав я залишитись,

Відчув цю біль, яку завдав я їй.

Так хочеться прокинутися вдома,

Де сміх дітей, де радість у житті.

Де вранці я прокинуся без втоми,

Зроблю сніданок і скажу: «Привіт».

Без відчаю, без болю та страждання,

Та з вірою в життя своє.

Де тепло, рідно, там, де починалось

Нове життя, яке я опустив.

Прошу себе, щоб не здавався,

Молю я Всесвіт, щоб додав ще сил.

Та відчуваю, що вже не зберуся —

Заплющу очі. Більше не проснусь.

І, можливо, лиш тоді я посміхнуся,

Бо вже і тіло буде мертве, не живе.

11.07.2017

Нехай і так,

Ну хто тобі така я?

Знайома випадкова

Та й усе...

Нехай іде і більше не вертає

Він як морозиво,

В гарячому глясе.

Ну хто мені ти?

І горло звели сльози,

А очі море,

А уста німі,

Ну, що робив ти на моїй дорозі,

У ті далекі та холодні вихідні?

Нехай і так,

Тобі ніхто я – згідна,

А, що кому до того, що

пече?

Вона зів'яла, хоч навіть і не квітла

Й болить бо хочеться іще.

Ти не зважай, тебе хай не торкає,

Моя історія, що зовсім не твоя.

Може колись мене впізнаєш

У світлі неяркого ліхтаря?

І раптом тобі стану кимось,

А раптом ти не випадковий гість,

Я тихо так і лагідно подивлюсь

І погляд твій тим самим відповість,

А може й не випадково на дорозі,

Зійшлись і перетнулись навесні,

Так, що без мене будеш ти не в змозі,

Верстати милі. Проживати дні,

Ніхто його не знає те майбутнє,

Нема кому сказати, що було,

Чому та зустріч стала незабутня,

А спогади мов фотографії під склом???

Борися, янголе! Крокуй

У цій зловісній тиші!

Давай, бери, кричи, малюй,

Пиши життєві вірші.

Не замовкай, мій любий друг,

Не помирай душею!

У світі темрява навкруг,

А ти світись зорею!

Лети до тих, хто серцем згас

І будь же поруч з ними!

Хай сяють очі знову враз

Усмішками ясними.

Борися, янголе! Співай,

Твори за дивом диво!

І світ людський не покидай,

Ця місія важлива.

(лютий 2023 р).

- Скорись! Впади! Не піднімайся.

Зламайся врешті решт! Це я кажу,

твій біль, твоє життя. Чудовисько

що із середини підточує.

Із болі вже немає вороття.

Се мойри витівки безчесні,

на уродини начертані.

Я поведу терновими шляхами

до успіху. Не маєш вибору.

- Твої слова пісок сипучий.

Не хочу чути! Пущу за вітром.

В любові вірній знайду утіху.

- Палка душа вогнем горітиме.

Удвічі боляче. Скорись, прими

із гідністю дари від долі.

Молись, страждання менш в покорі.

У боротьбі один лиш переможець.

Не хочеш?! То держись, поборемось!

ти навіть не уявляєш

очі твої у моїх очах,

слово твоє на моїх вустах,...

руки твої на моїх плечах

а серце моє з твоїм б'ється в такт

-

Коли світ ламається від перевтоми —

Світ завмирає, шириться вірус

Перша людина утратила віру

У те що вогонь може бути і вдома

Боги теж наївні і мислять нечітко

У Прометея помилка єдина

Але покарання чекали й людину

Орел прилітає до нас по печінку

Цигарки недопалок що залишили

Після розради приносить пожежу

І кожна цигарка нагадує першу

Гарно підходить для ролі наживи

Сонце це помилка в кілька літер

У двозначному слові химера

Від сонця палає так само Венера

Як без сонця холоне Юпітер

Я згусток, пожежа, іскра і химера

Ти немов Беллерофонт і Пегас

Допоки я остаточно не згас

В пекучих обіймах ти знову померла

-

-

Я твій апендикс, мозоль, бородавка і від падіння рана

Поєднав усе це в собі, немов би метис

Я зруйнував усе, що ти будувала старанно

Я Адольф Віссаріонович Пілат! Приємно познайомитись.

-

Не хочу бути я тобою,

Чую знову з вуст твоїх я це,

Не хочу бачить, що з тобою,

Чому не любиш ти себе?

Ти ж знаєш, кажеш се лише від болю,

Що тягне усмішку з твого лиця.

Я знаю, ти не думаєш, що я була лихою,

Адже я лиш відображенням була.

Не дай же іншим бачить не себе,

А їх думки про тебе,

Бо лише побачиш душу страдника,

А не себе.

28/29.04.2023

Чомусь так склалося.

Чому так сталося?

Що на землі «ростуть» хрести,

А не зростають діти,

Поломані мости,

Зруйновані міста –

В них вже не пахнуть квіти,

У них птахи вже не співають

...І тільки смерть косою пожинає –

Ті залишки життя, що ще жевріють,

По при усе плекаючи надію...

Чомусь так склалося,

Століттями людей вбивалося,

Під маскою «добродіїв-братів»,

А скільки сиріт, скільки плаче вдів?

Скільки батьків осиротілих?

Без сенсу, квітами обсаджують могили...

А скільки доль таки не склалося?

Не жили, не любили, не навчалися...

Бо хтось прийшов ґумовим кірзаком

І розтоптав майбутнє гнилим послідом,

Душив десятиліттями совком

І на житті робив смертельні досліди.

Знедолений народ, земля скривавлена,

Живе і виживає попри все,

Кимось постійно осміяна й знеславлена,

Та не безплідна – щовесни цвіте.

Поля все засіваються, усе колосяться,

Люди крізь сльози навчилися співати,

Наспівами сумними, стоголосими,

Горе не може народ цей подолати.

У очі дивишся, а в них свобода,

Воля записана глибоко в ДНК,

Біда омиється в джерельних водах,

Замайорить непереможний прапор в натомлених руках.

Міста і села неодмінно відбудуються,

І сонце радісно промінь проллє,

Будівлі падають, дух не зруйнується!

І з запалом оцим – надія є!

Cristine@

28.06.09

Хотів тобі я сказати:

- Не кохана моя, не кохай!

Я не зможу тобі того дати,

Ти образи в душі не тримай.

Не кохана моя, не з тобою,

Нам іти дорогою удвох

І не слухати хвилі прибою,

Й не потрібно лишніх тривог,

Не кохана моя, не для тебе

Я зірву в полі квітів п'янких,

Не з тобою дивитимусь в небо,

Споглядати далекі зірки.

Не кохана! Пробач, що жорстоко,

Що у серці твоєму кінжал,

Ти чарівна, струнка, синьоока,

Та не моя, не твій я на жаль,

Я хотів ще багато сказати,

Та не скажу, не зможу - прости,

Краще було б тебе не знати,

Ніж дивитись як мучишся ти,

Як душа твоя плаче тихенько,

А в очах сумна пустота,

Ти пробач, що мовчить серденько,

Я не винен, що ти не та!

5.02.19

Голубка летіла,

Розправила крила,

Ще вчора ридала,

Сьогодні спочила.

Літала, шукала,

Милого чекала,

Невтомно надіялась,

В мрії плекала.

Не знала сердешна,

Що готує прийдешнє,

Поранена буде любов та безмежна...

Розправила крила,

Забула, простила,

Він в даль полетів,

Вона відпустила.

Любов заховала,

В серденьку приспала,

Відкинула все на що сподівалась...

Лиш очі сумні,

Та хто розгадає,

Вільна голубка,

Високо літає.

Ніхто й не подумає,

Ніхто й не спитає -

Голубка як перше,

Безмежно кохає!..

Cristine@

Бузковопрозорі, з відтінком заходу сонця

Нависли наді мною, як купол залізний,

Стіни лінощів, щей без віконця!

Що заставляють жити день цей циклічний

Та знову без тебе...

Буду вкотре цю клітку душевних злодіянь

Колупати. І, як об стіну горохом,

Полетять снаряди марних сподівань

В надії, щоб пристанище оте не стало мені гробом.

Може, хоч тріщінку десь вона тай дасть?..

До останніх мозолів, на змучених руках,

До перших капель крові на розбитих кулаках,

Поки піт не потече з чола по щоках,

Доказуючи що я не знаю страх

Доберусь до волі...

І тут раптово вскочить рима,

І тоді мене вже не втима,

І менталку накриє натхненності димом,

І з психлікарні до мене в двері грима,

Та я їм не відчиню, бо нарешті мій тріумф настав...

І знову я хочу втекти від усіх проблем,

І забути усе як страшний сон,

І спалити всі мости синім вогнем,

І до біса людей що зневажали мене в унісон.

І не можу взяти і все покинути,

І вкотре попадаю страху в полон,

І по новому себе морально душити,

І хочу кричати щосили, та нікому не чути...

І хочу лиш очі твої побачити,

І хочу в обіймах твоїх потонути,

І хочу ще раз тебе втішити,

І хочу з тобою все разом забути.

Ви вбили мене, мої любі,

А може то це я вбиваю вас?

Але я просто залишалась поряд,

Залишалась з вами до кінця,

Ви ненавидите мене?

Це я ненавиджу себе.

Бо я і злодій, і страшне,

Бо я у всьому винна.

Можливо ви і праві,

Я вбиваю вас,

Я вбиваю всіх,

Я вбиваю себе.

Я нічого не чую, нічого не...

У натовпі хворих людей,

Похилилась голова, не видно очей...

Дуже голосно, сум днів і ночей,

У натовпі...хворих...В думках?

Думках, що зникають у строках,

Думках, що виростають у страх.

Сьогодні моя любов – самота

Моя любов безхатько, сирота.

Кимось люто гнана,

А мною любо бажана.

Та не можу й торкнути,

Бо знову в думках і не сам,

Бо знову натовп шум і гам.

Сьогодні я не в собі,

Ніби зло, що на самому дні,

Ну або вийшов із себе,

Ніби в прикрощів небо.

Через людей, заважають

«Хто я такий? Не знаю...»

Сьогдні я сам собі музикант,

Сам собі друг, брат,

Філософ чи Кант.

Сьогодні я сам собі сон,

Бадьорість чи коматоз,

Сьогодні я сам собі музика,

Слово, рима чи ремарка...

Та хто я все таки такий?

В розумі чи безумний,

Поет чи той хто пише,

Новатор чи кліше,

Мрійник чи бездарний,

Хворий чи майже здоровий?

Не знаю...

Ті люди щось роблять, а ти‽

Знову закрита в собі...

Думки про минуле життя

Себе повернути у світ не дають..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Ненавиджу знову себе..

І все ще питаю сама у себе..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Розбита душа..загублені сни..

Ті дні, як пустиня засипаних слів..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Лиш мрію щасливе життя я знайти..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Шукаю себе в обличчях інших людей..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Сиджу у цій темній пітьмі..

І питаюся знову себе..

Ті люди щось роблять, а ти‽

Лиш мрію себе я знайти..

Ті люди мінять щось у житті, а ти‽

Забута у пам'яті вічних, стражданних років...

23.11.2024

-

Коли світ ламається від перевтоми —

Світ завмирає, шириться вірус

Здається людина утратила віру

У те що вогонь може бути і вдома

Боги теж наївні і мислять нечітко

У Прометея помилка єдина

Але покарання чекали й людину

Орел прилітає до нас по печінку

Цигарки недопалок що залишили

Після розради приносить пожежу

І кожна цигарка нагадує першу

Гарно підходить для ролі наживи

Сонце це помилка в кілька літер

У двозначному слові химера

Від сонця палає так само Венера

Як без сонця холоне Юпітер

Я згусток, пожежа, іскра і химера

Ти немов Беллерофонт і Пегас

Допоки я остаточно не згас

В пекучих обіймах ти знову померла

-

-

Ти потворний, — сказала вона

Я тебе кохаю, — не зумів відповісти

Опісля ще довго тяжіла вина

З грудної клітки забрала війна

Те що втратили атеїсти?

Тобою вигнаний на подвір'я

Я по життю як непрохані гості

Вільна від церкви у мене неділя

Від того втрачена віра, надія?

Відповідь втратив в імлисті і млості

Вісімнадцять — рік з(а)вершень?

Самотність лишилась сама

Відчуваю себе як шершень

За королеву я перший

Та добила мене зима.

-

Дні перекреслені чорними смугами

Їхня циклічність вимальовується в петлю

Як припинити страждати, якщо я це люблю?

Мої таргани ніколи здоровий глузд не слухали

Сенсу немає, слово позначає лише слово

Скільки б глибин за життя не облазив

Я слухав усі заспокійливі фрази

Але те що нас не вбиває робить це поступово

Кожен рік наповнений тим самим

Ось очарування, і розчарування згодом

Вона йде, не встиг моргнути оком

А серветки дві: зі спермою й сльозами

Кожна ніч як профанне кліше:

Демони з шафи чіпляються в горло

Але я з тарганами покірно, негордо

Сильніше душити попрошу лише

-

18-20-25. 06.2022

Я плачу діти мої плачу,

Я разом з вами плачу і ридаю,

У небі чорний ворон кряче,

З одним за одним з вами я прощаюсь.

Болять мені і ваші рани,

Хоч я сама розшарпана, побита,

Цей жах закінчиться – боліть не перестане,

Занадто вас за мене вбито.

Діти мої то люди волі,

Ідуть на смерть скоріше як в полон,

Йдемо до перемоги ми поволі,

Та впевнено ідемо на пролом.

Ще довго не роздягну траур,

Ще буду лікувати збиті рани

І завжди пам’ятатиму відвагу,

З якою ви мене обороняли!

Дорогоцінна людська воля,

Кров’ю заплачена, слізьми рясно обмита,

Зіткана з горя, ран і болю –

Краще на смерть аніж в неволі жити.

Не тратьте сили духу і наснаги,

Вашу невтомну жагу до життя,

Ми за живемо мирно під синьо-жовтим стягом,

Ми є приречені на щасливе майбуття!

Сьогодні з вами я страждаю,

Сьогодні молюся в журбі й печалі.

Нехай Господь нас всіх благословляє!

Миром, добром й квітучим процвітанням!

Cristine@

Голгофа – місце смерті Бога,

Голгофа – народження нас для неба,

Голгофа – місце Воскресіння.

Це гора нашого спасіння...

Іде Ісус обпльований побитий,

Кроваві рани на ногах і голові,

Іде померти, щоб змогли ми жити,

Щоби і ми померши ожили...

Навкруг юрба розгнівана сердита,

Нема любові ні в очах, ні в серці,

Земля слізьми, потом і кров'ю вся залита,

Іде Ісус, іде щоби померти!

Учитель наш, що мудро так навчає,

Дає усім дороговказ в житті,

Цілитель наш, котрий того зціляє,

Хто вірить в його сили неземні.

Той, хто навчав покинутий і зраджений,

Добро творивши чує в спині ніж,

Насмішками й прокльонами проваджений,

Об камні зранившись ступає босоніж.

Одна лиш Матір завмирає, терпить,

А серце тихо кров'ю обливається,

Вона іде за Сином не боячись смерті

І шлях слізьми дрібними застилається.

Віддати сина на роздертя і катування

І бачити ті цвяхи, молотки,

З трудом долаючи біль важку, ридання,

Нас всіх приймає за дітей – катів...

Так Син сказав, таке бажання Бога,

Бажання Боже для неї є закон,

Покірна і мовчазна перемога,,

Ось нагорода за Її любов!...

Де ж учні всі, апостоли де ділись?

Один Іван лиш вірний до кінця.

Як часто ми не можемо на ділі,

Зробити те, що кожен обіцяв?

Один цілує підло і зрадливо,

Інший зрікається відчувши небезпеку,

Решта втікає не діждавшись дива.

Яке ж тут диво? Час подумати про себе!

Учитель вмре з хвилини на хвилину,

Чого чекати ще? Для чого йти за Ним?

А ми надіялись на цю людину,

Що Він таки той переможе Рим!

Ісус розп'ятий весь кров'ю він стікає,

Помер ганебно на Хресті

І всім єством до нас волає:

* Кайтесь!

Провини один одному простіть,

Бо Я помер - приніс я кровну жертву,

Я переміг не тільки Рим, а цілий світ

І тіло розшматоване, роздерте,

За вас, за вас за всіх,

За тих хто зраджує, зрікається, вбиває,

За тих то перелякано тремтить,

За цілий світ Я на Хресті вмираю,

Щоби воскреснувши всіх інших воскресить!

Так небагато вас стоячих під Хрестом,

Матір моя, Марія Магдалина

І декілька жінок лишилося з Христом,

Іван, учень улюблений, із ними.

Немало й тих, що йдуть у прірву

Самі себе засуджують на смерть,

Та наш Господь з рук ворога всіх вирве,

Всіх тих хто каючись прийде,

Прийде до Нього впаде на коліна

І щиро визнає провини Він простить,

Бо ми для Нього кожен є дитина

Й за кожного серденько батьківське щемить.

Якби то всі ту тайну осягнули,

Ох як би звеселилось все творіння,

Земля б від радості ( а не від стогону) здригнулась,

Ми б всі досвідчили святого воскресіння!

Бажаю всім родитися для неба,

У цьому сутність є життєва і мета,

А в Бога місце є для мене і для тебе,

Бо всі ми є наслідники Христа.

Я благатиму тебе безнадійно,

Щоб ти залишився зі мною.

Але ти підеш й навіть не обернешся

Після всього , що між нами було.

Ти забудеш мене ,

А я тихо збиратиму серце своє,

Що так жорстоко ти розбив на шматочки

І в один прекрасний момент ,

Хтось інший захоче мене кохати .

Але я більше не дамся,

Бо серце пам'ятає жорстокії рани,

Й ніколи не захоче новії.

А коли заживуть старії,

Обернеться воно наче бронею,

Яку не зможуть пробити жодні слова.

А ти будеш далі кохати ,

Бо для тебе це всього лиш гра.

А я тихо страждатиму далі

Від того , що не змогла захиститися сама