Давай будем мовчати

3

Я добре пам'ятаю ту ніч. То був старий Новий рік. Морозний. Сніжний. Мені виповнилося п’ятнадцять. Мами вже не було з нами, Олеся ще не з'явилась, а тато отримував свої неймовірні підвищення одне за одним. Ми тоді тільки купили свій перший джип дикого помаранчевого кольору, який вибрала я, і перебралися до нової квартири в елітному районі на дев’ятнадцятому поверсі.

Батькові дуже хотілося зустріти Новий рік у цій квартирі — величезній, із широким балконом через усі кімнати. Її щойно відремонтували, сміття прибрали й підлогу вимили, але меблі доставити з Італії ще не встигли. По напівпорожніх кімнатах розходилася гулка луна. Коли вечорами вертався тато з друзями, відлуння їхніх веселих гучних голосів, дивних пісень із незрозумілими текстами — не пам'ятаю жодної, крім пісні про міліціонера з величезним розміром чогось там (серця?) — наповнювало холодні кімнати. Тато був у самому центрі свого чадного алкогольного торнадо, що закрутило його ще в середині грудня.

Вони пили віскі, закушували ковбасою та моїми надламаними снікерсами, мілками, що валялися по всіх кімнатах. Потім курили марихуану на балконі. А я лежала на своєму широченному ліжку у формі мушлі та все бачила через вікно (бо штор і жалюзі ще не було), з темної кімнати спостерігаючи, що відбувалося на освітленому балконі. Іноді вони були з дівчатами, завжди такими впізнаваними: довге, аж до талії, волосся, наведені котячі стрілки й червоні губи Мерилін Монро, мереживні гумки панчіх, цокіт шпильок, гомін вкрадливих голосків, стійкі солодкі парфуми, наче їм усім видають їх перед зміною разом із презервативами.

Накурившись марихуани, тато та його компаньйони забували про суху ковбасу і з'їдали мій супчик із зеленим горошком і курячим філе, що варила двічі на тиждень хатня робітниця. А мені доводилося їсти на обід холодну піцу, яку вони дозамовляли о третій ночі з шампанським і пивом. Завжди посиденьки закінчувалися трьома піцами із шампанським і пляшками Beck's. А потім вони спали покотом на надувних, але так і не надутих матрацах прямо на підлозі в майбутній вітальні.

Так ось. Після Нового року тато не просихав. Не так, як завжди, а набагато гірше. Надто довго вживав геть усе. Віскі давно змінився простецькою горілкою. У новому році він жодного дня не їздив на роботу й ходив увесь час у футболках підозріло однакового кольору. Коли за вікном було ще темно, я чула метушню за стінкою, злив унітазу. Потім грюкали двері. Я вже знала, що це він, дочекавшись відкриття магазинчика в підвалі за два квартали від нас, мчав за опохмілкою. Звечора завжди щось лишалося, але замало. Він випивав усе одним махом серед ночі замість води, бо його мучила жагуча алкогольна спрага. Потім викурював кілька цигарок. Іноді його вивертало від них, але він чекав, поки подіє алкоголь, і йшов по добавку. Тільки заради цього й чекав. Без алкоголю ноги його вже не слухалися.

Повернувшись, він випивав на кухні відразу склянку чогось міцного. Потім наставало прояснення, і він починав різати нам бутерброди, іноді робив омлет і заварював чай чи каву. В мене були канікули в школі, але він плутав дні, пори року, губився в просторі й іноді підіймав мене о шостій ранку, щоб я йшла на уроки.

Слухняно, щоб відчепився, я одягалася та йшла на свіже повітря. А він за цей час розвивав бурхливу діяльність: телефонував своїм друзям і подругам, слухав музику, рухав нечисленні меблі, замовляв якісь незрозумілі речі. Іноді брав таксі та їхав до магазину, а повертався з обігрівачами, бо весь час мерз у квартирі без меблів. Привозив дивні статуетки, якось притяг три орхідеї в горщиках і заявив, що це були улюблені квіти мами. В ті новорічні свята я отримала купу косметики, парфумів та одягу, які нібито сподобалися б моїй мамі. На Різдво приїхала бабуся з пиріжками й кутею. Подивилася на гору пляшок у кутку кухні. Взагалі-то вони були скрізь. Куди не глянь — усюди тара з-під алкоголю.

Бабуся забрала мене до себе на кілька днів. А на старий Новий рік я повернулася, бо треба було чотирнадцятого йти до школи. Привіз мене Андрій — татів перший водій. Сам тато веселитися вже не міг. Він сидів у безкаркасному кріслі-крапельці посеред вітальні й тремтів, мов побитий собака, курив цигарку за цигаркою, не потрапляючи попелом у банку з-під копчених мідій. Вигляд у нього був ще той, це розуміла навіть я. Біля нього стояла батарея пластикових пляшок з пивом і сидром, і він великими ковтками відпивав із кожної.

Мене такі картини вже давно не лякали й не бентежили. Я знала, що зараз він почне слухати про свого міліціонера, потім плакати, потім курити гашиш, жлуктячи між затяжками віскі, потім сміятися, поки його не вирубить десь на півслові чи півкроці. Тому я спокійно пішла до себе, зібрала на зав- тра новенький шкіряний рюкзак D&G із металізованої шкіри, заповнила модною гелевою ручкою щоденник із «Грою престолів» на обкладинці, приготувала для занять спортивну форму, кросівки. Я все ще ходила на чирлідинг.

Я чула, як тато, точно за сценарієм, поставив свої ментівські пісні. Потім почав комусь телефонувати. Потім кричати. Нарешті знайшов когось, хто погодився їхати з ним щедрувати й посівати. Він довго збирався, поливався одеколоном, чистив зуби та продовжував пити пиво й сидр. Насамкінець замовив піцу (мені на сніданок), три пляшки горілки та десять пива (нам на ранок, якщо прийдуть посівати), дві пачки «Парламенту», п'ятнадцять мафінів із шоколадом (якщо прийдуть увечері діти щедрувати, їм же потрібні солодощі!). Перед виходом влив у себе пів пляшки горілки, допив пиво. Залишив на столі, заставленому коробками з недоїдками, стос купюр — знову ж таки, щоб дати щедрувальникам (адже в нас новий будинок, це потрібно, маємо всіх пускати, мама завжди була готова!). У купюрах менше сотні не було.

Він пішов, а я лягла спати. Бабуся телефонувала дізнатися, як справи. Вона вважала, що це на краще: тато, напевно, поїде по всіх знайомих, десь там і заночує, а повернеться завтра надвечір. Якщо мені страшно, вона може приїхати. Я теж гадала, що буде, як вона каже, а тому відмовилась: доки вона доїде, я вже засну. До того ж діяв подвійний святковий тариф на таксі, навіщо витрачатися. Вона не надто наполягала, ми побажали одна одній доброї ночі й попрощалися, але сталося дещо зовсім недобре.

Я прокинулася серед ночі: хтось безперервно дзвонив у двері. Годинник на телефоні показував за чверть другу. Як була, у старій трикотажній сорочці з рожевим єдинорогом на грудях, босоніж я попленталася до передпокою. Ще в коридорі почула голос тата за дверима, інакше б не відчинила, а одразу зателефонувала черговому до дільниці. За обов'язком таткової служби в мене були потрібні номери на всі випадки життя. Тоді з їхньою допомогою ще можна було щось вирішити. З татом хтось був. І вони вдвох, судячи із шуму та метушні, не могли знайти ключі. Звичайна річ.

— Ірко! Ірочко, мишеня, відкривай папці! — галасував він і штовхав двері, здається, всім тілом. Водночас щось дзвеніло й шелестіло. — Іро! Тато посіватиме!

Я відкрила всі три наворочені замки наших супернадійних дверей. Хоча що було в цій квартирі захищати, окрім орхідей у горщиках? Вбудований у стіну сейф був відкритий, у ньому лежали тільки татові цигарки з марихуаною... Тоді ще він нічого важливого в домашньому сейфі не зберігав. Навіть не глянувши, хто з ним, я розвернулася й пішла на кухню. Хотілося пити. Тато в запої зазвичай завжди запасався холодною мінералкою, тому я ввімкнула світло й відкрила холодильник. На полицях не було нічого, крім супу, обрізків копченої ковбаси й половини батона. Тоді я згадала, що в нас є сифон та електрочайник. Пити воду з-під крана не хотіла. І ось, коли обернулася до дверей у пошуках бака з водою, побачила його!

Алекс стояв на порозі, одягнений з вулиці, явно напідпитку, але саме в тому стані, коли людина весела, товариська й цікава. Річ у тім, що з початком навчального року ми стали мало бачитися. Мене перевели до модного ліцею, і домашнього бодигарда замінив водій. А Алекса накрила інтенсивна навчальна програма. Суботні дискотеки до другої ночі закінчилися, потім я їздила на змагання з тенісу. І якось так вийшло, що відразу після спалаху нашої пристрасті ми розлучилися й зустрічалися лише на людях буквально кілька разів.

Скажу чесно, що в цей період я мала одноденний, але бурхливий і відвертий романчик із сином якогось татового колеги на весіллі, куди нас запросили. З тим хлопчиком ми трохи не почпокалися в коморі, але чогось нам не вистачило (може, потай випитої горілки?), і до головного так і не дійшло. Але ми обмінялися телефонами й деколи переписувалися. Він був із Донецька.

Тепер, одночасно впізнавши й не впізнавши Алекса, такого дорослого, чужого, який пахне незнайомим одеколоном, морозом і спиртним з тютюном, я дивилася на нього дещо іншими очима. А він із солодкою усмішкою витріщався на мої ноги.

- З Новим роком, господине! — прогорланив Алекс і помахав мені. — З новим щастям! Як улаштувалися на новому місці?

- Чудово... — без ентузіазму відповіла я і абсолютно нетактовно позіхнула. Було холодно, хотілося спати. Я не знала, як поводитися з ним, продовжувати нашу дружбу, наше кохання чи що це було? Не могла визначитися і тому злилася на нього, а більше на саму себе через цю дитячу збентеженість і неготовність. А він дивився на мої голі ноги, нікуди не йшов. І наче якось негарно було кинути його одного, адже не чужий, зараз свято, і тата він допоміг додому принести.

- Бачу, все чудово, — Алекс обвів красномовним поглядом кухню, де була тільки нерозпакована пральна машинка, холодильник під стелю, величезний стіл у центрі й три табурети на високих ніжках, як у барі. А, ще була індукційна піч і цей десятилітровий сифон із водою. — Як твій папік? Гуляє? А ти як сама, Іро?

- Як бачиш, — знизала я плечима. — А ти такий тверезий, дивлюся… Ні разу й не гуляв…

- Ми порося кололи в селі, — пояснив Алекс. — Поляну накрили, як на весіллі. Звісно, пили, бо гості, танці, свято... Тож пригощати мене нічим не треба, господине, я з-за столу! А потім дід відправив мене відвезти додому твого татуся, щоб він нікуди більше не поліз по пригоди, — пояснив Алекс.

- Ти сів за кермо? — здивувалася я, на мить образившись на його натяк, що в них стіл, ялинка і свято, а в мене одні недоїдки й порожні пляшки. — Ти його віз? Але ж ти п'яний!

- Я? Я ні, не п'яний, — впевнено заперечив він. — І потім, я кого везу — полковника міліції! На Новий рік! Про що ти, дитинко?

- Я тобі не дитинка! — відрізала я, вкрай засоромившись такого невтішного становища. Вперше в житті мені було соромно перед ним (чого б це?). — Відійди, шафа. Мені спати час, завтра до школи.

Все з тією ж усмішкою Алекс відсторонився, явно намагаючись зробити так, щоб я притулилася до нього, виходячи з кухні.

- Якась ти не новорічна сьогодні, Іро! — зауважив він. — Чого ти? Ми ж давно не бачились! А зараз свята. Розкажи, де пропадала, чим займалася. Ти погарнішала.

- Тобто прищики пройшли? Дякую, — нахабно відповіла я. — У бабусі була. Пиріжки ліпити вчилася. Мандаринки їла. Тато виграв мені медаль з тенісу в Дніпрі. Ще є запитання?

Він не встиг відповісти. З кімнати в коридор випав тато. Він намагався роздягнутися й лягти спати, але заплутався у светрі. І тепер той був перекручений на шиї, один рукав заліз у напіврозстебнуті джинси, залиті чимось бурим. Навіть не хотілося думати чим.

- Курити! — гаркнув він і, відштовхуючись руками від стін, пішов на балкон через вільну спальню, де поки що (ще з того року, по суті) стояли наші нерозпаковані валізи та коробки з речами.

- А може, не треба, Олексійовичу? — пішов за ним Алекс. — Може, ну його? Досить диміти! Давайте у ванну краще!

І тут мого тата знудило прямо в коридорі. Що я там казала до цього про сором? Ось тут я відчула пекучий сором. У нас розпочався справжній сеанс детоксикації вдома, не гірший, ніж показують у фільмах Тарантіно, лише без уколу адреналіну в серце. Алекс потягнув тата до ванни. Потім ми разом його мили та прибирали коридор. Пізніше укладали тата спати. Поки Алекс його тягнув в самих трусах до надувного матраца, я нарешті знайшла на кухні чайник, закип'ятила воду і зробила нам кави. Хоча для кави на початку четвертої ранку було вже надто пізно. Або ще зарано. Про що й сказав мені Алекс.

- У нас немає нічого, крім кави, — зітхнула я, надто втомлена тепер для сорому, нахабства чи гордості. — І горілки з пивом. Хочеш? Тато лишив посівальникам.

- Серйозно? — хмикнув Алекс, розмішуючи ложечкою невідомо що в чашці — цукру теж не було. — Мені що, посівати тепер?

- Не треба. Набридло прибирати. І крупи ніякої немає.

- Давно він так?

- А коли було не так? — знизала я плечима. — Я іншого не знаю, якщо чесно.

- Гаразд. Забери гроші зі столу. Пропадуть. Тут багато хто вештається, я так розумію.

- Буває…

І тут тато знову вийшов у коридор! І все повторилося. Тільки тепер йому трохи полегшало, і він почав вимагати горілки, стверджуючи, що зовсім протверезів і йому треба чарочку, щоб спокійно заснути. Алекс зрештою не витримав, віддав йому почату пляшку, змусив з'їсти залишки ковбаси та мафін. Потім вони курили разом на балконі, а я пішла до себе. Сиділа скраю ліжка, дивилася на них через вікно й думала, що чоловіки безглузді, нікчемні та найдивніші створіння на світі. В них дві руки, дві ноги, голова, як у жінок, а вони з усім цим роблять так, ніби воно їм заважає, особливо голова. Вже тоді я була не по роках розумна.

Здається, я заснула сидячи. А коли прокинулася, поряд був Алекс. Ні, нічого такого він не робив, просто підсунув мені під голову подушку, дбайливо вкрив пухнастою ковдрою голі ноги.

- Спи, — прошепотів він. — Маєш поспати. Скоро до школи.

- А ти? — крізь сон спитала я. Він важко опустився коло мене на ліжко — напевно, безсонна ніч, повна пригод, теж давалася взнаки.

- А я побуду до ранку. Я звик до чергувань. Раптом він прокинеться, що з ним робитимеш сама? Зранку я відвезу тебе.

- У тебе немає прав, — авторитетно заперечила я, загортаючись зручніше в ковдру. Нова постільна білизна ще жодного разу не була випрана, пахла магазином одягу та клейончастою упаковкою.

- У мене немає прав??? Натомість у мене посвідчення міліції!

- Тобто студента?

- Я все одно захищаю закон. І тебе. Я довірена особа. Сек'юриті.

- Але ти пив... — не вгавала я. — Ти будеш п'яний мент без прав за кермом.

- При моїй статурі п’ять чарок горілки не доза. І не називай мене ментом, бо не повезу тебе вранці до школи, покараю і надаю по дупці…

- Дякую… — сонно пробурмотіла я.

- Нема за що. Ти жила б поки в бабусі, Іро. Ти ж бачиш сама. Так не можна.

- Як? Без поросяти, холодцю та пиріжків?

Я бачила десятий сон, а він просидів зі мною до ранку. Наприкінці ліг біля мене прямо в одязі. Ось так ми вперше і спали разом, у порожній квартирі з байдужим татом за стінкою, з горілкою, пивом, піцою та мафінами на кухонному столі. В залі підморгувала вогниками біла штучна ялинка, яку я прикрасила різноколірними кульками. За вікном блимали перші трамваї. А ми спали в моєму ліжку-мушлі, взявшись за руки, наче маленькі брат і сестра.