Давай будем мовчати

1

Не кожен сучасний парк великого міста гарний під яскравим сонячним світлом, коли видно засохлі гілляки, сміття, пивні бляшанки та собаче лайно. А ось цей парк, як на мене, був чудовий завжди: і в сонце, і в дощ, восени, взимку, навесні, а особливо влітку. Нині було якраз літо, і я не могла натіши- тися спекою, що падає на плечі при виході з прохолодного салону авто, як невидима шиншилова шуба. Не могла намилуватися яскравою, соковитою зеленню фігурно вистрижених кущів, чітко розкресленими газонами й бездоганно рівними стінами дитячого лабіринту. Він був створений із живих, геометрично точно висаджених кущів, і мені хотілося стрибати й ганяти по ньому — як той скажений кролик з годинником у кіно про Алісу — співати, підтанцьовувати. Така я була рада того року всьому — просто геть усьому на світі!

Мені подобалося моє місто, мої канікули, мій хлопець і я сама, яка танула під розпеченим сонцем червня. Навіть коли від спеки покривалася потом, як після забороненого, шаленого сексу, і коли прямо по жолобку хребта стікала в глибокий виріз сукні солона крапелька — це теж мені подобалося. Так, наш новий парк у самому серці міста був дуже гарний. Гарним був і той, хто сидів навпроти мене. І цінник у новому ф'южн-кафе теж був «гарний», що й казати. Я навіть окуляри долу нахилила, щоб придивитися. Алекс, навпаки, підняв до самого лоба й відвернувся, криво посміхаючись. Але ж я не стала нічого брати, крім мигдалево-гіркого подвійного еспресо для нього та келиха молодого вина з мінералкою собі — чому він незадоволений?

- Вино таки трохи зелене, — зауважила я, повільно провертаючи келих за тонку ніжку та придивляючись на сонячне світло до його кольору. — Але, гадаю, це через дерева, а не через правильну витримку, — вказала я поглядом на густі крони кленів і лип над нами, ледь приховані смужкою жовтого полотняного тенту. — Та й винних «ніжок» щось не видно. Підробка, чого вже там… Звідки тут справжнє верде.

- Зате твої очі дійсно зелені, — відповів мені Алекс із нескінченною любов'ю та ніжністю (я не могла помилятися чи перебільшувати). — Зеленіше не буває. Без усякої витримки. І ніжки в тебе те, що треба. Нащо ти обрала це кафе, якщо тут самі підробки? Могли і в «Кулінах» кави випити.

- Бо це нове кафе, — знизала я плечима. — Я всю весну повз нього ходила до універу, дивилася, як його будують, що тут роблять. Навіть з будівельниками познайомилася, бо в них завжди музика гарна така грала, знаєш, і вони зовсім не лаялися, а розмовляли з моїм Ральфом, не просили забрати й намордника вдягти, як ті ненормальні на Дзеркальному струмені… Тепер, звісно, коли кафе відкрили, я мусила зайти зацінити його. Зрозуміло ж. І знаєш що, любий мій?

- Що? — зітхнув любий не надто натхненно. Кава тут коштувала втричі дорожче, ніж у «Кулінах». Я не подумала про це, дурепа нетактовна.

- Кафе мало вийти добрим. Ми ж сюди стільки позитиву принесли. А тут нудно, дорого, ще й в очі брешуть… Замість верде якесь шардоне одеського розливу.

- Ну, вони ж не чекали, що до них найвибагливіший у місті ресторанний критик зайде на кавку, — хмикнув Алекс. — А то б зганяли в Le Silpo за імпортним ексклюзивом. Не засмучуйся. Можливо, вони їжею беруть, морозиво в них добре чи сервіс…

- Знущаєшся? Попільничку три роки несли й не поміняли жодного разу.

- Ну то ходімо, кицю? — його голос зачаровував, такий низький, справжній чоловічий, хрипкуватий. А ще в нього густі рівні брови, але одна вища за другу і з двома білими смужками посередині. Він їх не голить, як ті безглузді хіп-хоп-старс на ютубі. Це шрами від швів після реальної бійки. А коли Алекс чимось спантеличений, свариться або готується сказати їдку, насмішкувату гидоту, шрам підіймається вгору — тільки один. Бо коли накладали шви, невдало поєднали м’язи. — Ти ж знаєш, у мене ще чергування.

- Що, серйозно чергування?! Та ні, — похитала я головою і звабливо всміхнулася йому понад келихом, затріпотіла віями, сексуально прикусила нижню губу.

Алекс усміхнувся у відповідь, примружився, як кіт.

- Що значить «ні», кохана? Що ти вже вигадала?

- Ні, я не пущу тебе! — похитала я головою, намотуючи на палець пурпурове пасмо. То був мій колір цього року, що б там Алекс не муркотів. — У нас же світській захід запла- новано, і ми так давно не бачилися… Нікуди ти не поїдеш, любий… До того ж у мене сюрприз для тебе. Навіть два.

Алекс нічого не відповів, лише скоса глянув. Не любив він сюрпризів від мене, особливо коли отримував їх щотижня. Але ж мені, навпаки, так подобалося вигадувати для нього милі символічні подарунки! Хіба я винна, що тато — прокурор і з дванадцяти років маю золоту картку Visa? А ще татусь — саме той, хто премії на райвідділ виписує за розкриті зґвалтування та вбивства, набагато менші, ніж мої кишенькові грошики. Тому я і намагалася це якось врівноважити, адже головне в природі — це баланс. Але мій серйозний коханий так не вважав.

- Чи не в б’юті-салоні, де я тебе щойно з мачухою спіймав, сюрприз готуєш? — замисленого поцікавився Алекс. — Що ви там робили вдвох? Їй уже колоти нікуди, силікон скоро з рота полізе…

- Та ні, ми голитися та по панчохи їздили, — неохоче відповіла я. — Нічого не кололи. Батько їй грошей не дав.

- Голитися? — із сумнівом підняв свою нерівну брову Алекс. — У сенсі, на депіляцію?

- Та ні! Яка депіляція, в неї ж фото, ще два роки ні волосини не виросте, — смикнула я плечем. — У мене теж, до речі. Я казала. І показувала. Тобі сподобалося.

- Справді? Ну добре, коли так. Мені все одно, я нічого в тому не тямлю, що депіляція, що фото… — почав дратуватися Алекс. Усі ці сучасні б’юті-процедури він страшенно не любив. Не тому, що дорого, звісно, а тому, що… Неприродно начебто. Та я собі нічого й не змінювала. Саме заради нього. — Так що ви там робили? Колися, поки до дільниці не викликав офіційно.

- Та не напружуйся ти так. Ізі, ізі. Олеся лише собі скроню поголила, як давно вже мріяла, — пояснила я примирливо.

- Та вона ж тільки перед Великоднем волосся наростила, папік твій мало інфаркт не схопив, як рахунок із салону побачив! — не стримався Алекс. — А тепер голити голову — чого б це? Вона що, по етапу зібралася?

- Та ні, ну Алексе, який ти душний! — не стрималася і я. — В інтернеті видивилась, а папік тому й грошей не дав, що вже на нарощення дофіга витратили, ось я і пішла…

- Щоб платити за неї? — нарешті зрозумів мій милий. — Ну це як завжди. Благодійність там, де ти! А панчохи тут до чого? Немає у вас панчіх? Чи розпродаж?

- О, скільки запитань! — закотила я очі. — Може, і розпродаж. Хочу тобі танець відвертий подарувати в панчохах, заздалегідь купую, а ти…

- Правда? Відвертий танець? — очі Алекса зацікавлено заблищали, погляд пробігся по моїх грудях під тонкою сукнею. Без білизни.

- Ні, неправда. Нема там ніякого розпродажу, панчохи Олеся нататуювала на собі, — мстиво відповіла я і пояснила: — Ну, мереживо від панчіх. Як у стриптизерок. Ще й пояса для панчіх хотіла, але я відмовила, бо вона ж тоді зовсім ані митися, ані спати лежачи не зможе — ні на боці, ні на спині… Я її врятувала насамперед — не просто заплатила. А то б вона остаточно себе спотворила.

- Ну то на скроні прайса собі б набила, чого там! — реготнув Алекс. — І так тепер усе ясно про її минуле з першого погляду. От бакса б там і набила, щоб без сумнівів уже… Чи нулика: розуму нема, даю задарма!

- Любий, ну що ти, вона ж майже татова дружина! Про неї таке казати не можна, а от їй натомість усе можна! — примирливо зауважила я. І не втрималася, торкнулася його долоні на столі, такої смаглявої і міцної, яка так ніжно вміла пестити та обіймати — тільки мене!

- Ти типу теж майже моя дружина, але тобі такого не можна, — видав Алекс і відсьорбнув рештки еспресо з крихітної чашечки. А потім обхопив мою руку своєю долонею, підніс до обличчя й легенько поцілував кінчики пальців, ледве торкнувшись неголеним підборіддям. Я мало під стіл не сповзла, так скучила за ним і захотіла одразу.

- Якщо я майже твоя дружина, ти не можеш мене покинути одну ввечері. І забороняти робити тобі подарунки теж не можеш, — промуркотіла я і посунулась до нього ближче разом із плетеним стільцем. Залишиться зі мною сьогодні. Не встоїть. Нехай і не намагається.

- Стривай! — миттєво звівся Алекс, пронизливо подивившись на мене. — Ти тільки за тим їздила? Нізащо не повірю! З якого такого свята ще тебе туди носило? Що на цей раз вигадала, що за подарунки? І скільки коштує?

- Та нічого, — загадково всміхнулася я. Насправді я розгубилася і вже не знала, продовжувати чи ні. Настрій у мого коханого був сьогодні, очевидячки, не в той бік, куди треба. Я на старті, він на праці, мені співати й танцювати, йому чергування та допити… І зараз, як на допиті. Але я знала, як із цим упоратися. Не встоїть усе одно. — Стільки запитань, боже ж мій… Татусь так не цікавиться, як ти, мовчки шофера відряджає — і все. З одним проханням: на столі не роздягатися, свою склянку без нагляду не лишати…

- …І не поцілити собі в ногу, а ворогу точняк у голову, якщо доведеться стріляти, — закінчив мій жарт зовсім не жартівливо Алекс. — Аби без свідків і каліцтва. Так. Тут я його цілком підтримую, але все ж таки я не твій татусь.

- Та, звісно ж, ні. Той завжди дарунки без балачок бере, не пручається, як деякі тут… принципові, — не втрималась я.

- Принципи — це святе. Татуювання я робити не буду, — мʼяко, але твердо відповів Алекс, дивлячись кудись убік (лише не на мене, скільки я не гладила його долоню на столі). — Навіть заради тебе. Ти ж у курсі, наколки з очевидних причин якраз проти моїх принципів… І машину на ремонт не поставлю. Назбираю до Нового року сам на нову. Ми вже про це розмовляли.

Ну, так. Алекс і його недосяжні й непохитні, як верхівка Монблану, високі принципи.

- А тато каже, що кожен принцип на пів ставки працює, як не крути. А можна й узагалі у відпустку відправити. Головне — тур знайти відповідний. І прайс. Принципи — це діло таке… А втім, з татуюванням ти вгадав!

- Не бу-ду, — по складах сказав Алекс.

- Ну любий! Ну подивися, я фотнула! Гарний же мотивчик, з глибоким сенсом вийде і пасуватиме тобі! І не такий великий, зовсім небагато коштує…

- Який такий глибокий сенс у компасі й зірках?! — спитав Алекс тим самим знудженим голосом, не гучним і абсолютно рівним, яким часто розмовляв з підозрюваними. — І чому це мені пасуватиме?

- Тому що компас — це ти, а зірка — це я. І навіть у непроглядній темряві посеред бурі та хвиль ти завжди знайдеш шлях до мене! — переможно видала я. — Я тобі його вкажу своїм сяйвом.

Алекс уважно дивився на мене і слухав, а потім запитав:

- Що ви там пили, в тому салоні? Абсент знову?

- Алексе!

- Я вже двадцять шість років Алекс. Компасу не треба шлях указувати, кицю. Компас його сам і вказує. Орієнтовно на Полярну зірку, на північ.

- Ну ось, твій компас завжди на мою зірку і вказуватиме! Алекс зареготав і мало не скинув зі столика чашку кави. Я обурено підвелася.

- Все. Я їду додому.

- Ану стояти! — по-професійному голосно й чітко рикнув він, так що з кафе нарешті виглянула офіціантка із чистою попільничкою. І він показав їй двома пальцями — рахунок, будь ласка. — Куди це ти після абсенту за кермо зібралася? Сидіти й не дихати, поки я не відпущу! — наказав він мені.

- Та в тебе ж чергування, — пихато нагадала я.

- А в тебе вечірній захід. Чи вже не цікаво?

- А тобі? Не цікаво, що за другий сюрприз?

Йому було байдуже, я бачила. Тобто Алекс побоювався вже тих сюрпризів і мене ображати не хотів, а я його, тому примирливо й лагідно сама розповіла:

- Я записалася на курси, любий. І це мій другий сюрприз.

- Невже? Але ж зараз у всіх канікули почалися. Чи ні? — зауважив Алекс, усе ще не сприймаючи серйозно мою новину. Він злився за тату, було помітно. Образився, бо насправді річ не в тату, а в грошенятах. Ще й рахунок як принесуть! Вищий за Монблан, безперечно. Я платитиму.

- Так. Канікули. Ще кави? — про всяк випадок запропонувала я. Краще б алкогольне щось, звісно, щоб подобрішав і не так пручався, але каву він теж любить, міцну й гарячу.

Люди дивувалися, але ми пили каву завжди, причому однакову: майже без цукру, без молока, в будь-яку погоду та час доби. Хоча іноді ввечері він вживав ще пиво чи горілку. А я пила з ним за компанію тільки те, що він, і якщо хотіла. Але я хотіла завжди те саме. Набір і кількість спиртного залежали від результатів Алексової роботи. Точніше, від його настрою після роботи, який миттєво передавався й мені. На жаль, Алекс віддзеркалював мій настрій не так само, як я його. В цей момент, наприклад, зовсім ні.

- Не хочу я кави, по очі вже стоїть ця кава, передоз, — відрізав він тим самим тихим, сухим і швидким тоном, яким розмовляв зі свідками на допиті. — Що за курси, моя люба?..

- Приватні курси, — я не могла відірвати очей від дзеркального струменя водоспаду в глибині головної алеї. Коли темніло, в парку вмикали музику з підсвічуванням каскадного каналу, і ця водяна стіна ставала космічно чудовою. Але зараз нагадувала просто ідеально гладеньку аквамаринову плиту, що розбивається внизу в хмару перлинного пилу. — Ти не спитаєш, які? — перша почала я нетерпляче. Та сюр- приз уже і так був зіпсований.

- Ні, — твердо відповів Алекс. — Яка різниця, що знову відволікатиме тебе від мене, адже річ лише в цьому. В тебе є час на все що завгодно, навіть звозити мачуху поголитися, окрім як поїхати до мене, приготувати вечерю і чекати. А я ж сумую.

І тут Алекс зовсім несподівано всміхнувся дуже хижо й пожадливо та під столом посунув свою ногу до мого стегна, ледь прикритого тонкими складками льону. Брова з двома шрамами сіпнулася вгору, і мені негайно захотілося притулитися губами спочатку до неї, а потім до його губ, таких яскравих і привабливих в оправі брутальної щетини на широких вилицях. Сперечатися далі я вже й забула, підсунулась до Алекса ще ближче, вже майже на коліна. Він нагадував мені найкрасивіших акторів з усіх турецьких серіалів одразу своєю дикою, якоюсь циганською зовнішністю.

- Сьогодні я тебе ледь перехопив десь між салоном краси та фітнес-клубом, — вів далі він, — ти ж по місту стрибаєш, як сайгак по Арарату. А як розпочнеш курси, ми будемо бачитися ще рідше. Тобто зовсім не зустрічатимемося.

- Але ж я чекаю на тебе завжди! — заперечила я. — Ти постійно на першій лінії.

- Можливо, це й так, але твій день розписаний, мій ненормований. Ось дивися. Вранці ти бігаєш зі своїм Брикассаром…

- Собаку звуть Ральф, — застережливо нагадала я. — Не Брикассар.

- Так. Не Брикассар, — підхопив мій коханий. — І в нього родовід і три медалі. Я в курсі. І якщо він нагидить посеред парку, то це за честь. На тому місці виросте клумба петуній: така це шляхетна тварина. Пів центнера шляхетності, без нашийника та бліх.

- Ні, він Ральф Хорн! Як художник із «Одинадцяти хвилин», я сто разів казала, але ж ти так і не прочитав! І в нього жодної блохи!

- Я не зміг продовжувати читати з тої сторінки, де дівчинка у дванадцять років жорстоко розчарувалася в нерозділеному коханні до однокласника, але швидко втішилася, відкривши три способи мастурбації, вибач, — усміхнувся Алекс, помішуючи залишки кави в чашці тим же рухом, яким і я нещодавно вино в келиху. Ми часто несвідомо повторювали одне за одним слова та жести. — Я лише старий солдат і не знаюся на словах кохання. Та й читати мені ніколи, тут на тебе час знайти б. А тепер ще й ці курси…

- Але ж я і пішла, бо мені нудно на канікулах, — заперечила я. — Ти ж де завгодно, але не зі мною.

- Та ти не дуже й нудьгуєш, — відповів одразу Алекс. — Дивись. Удень у тебе пари в універі чи бібліотека. Потім тюнінг машини, тюнінг нігтів, тирамісу з подружками, фітнес на м’ячі.

- Я вже перейшла на bodybalance, любий! — виправила, не стримавши посмішки. Так я і жила насправді, але заради нього могла все це скасувати без жодних вагань.

- У вихідні ти допомагаєш своїй мачусі вирощувати авокадо на балконі... — продовжував Алекс, нахабно дивлячись мені в очі й ніби не помічаючи моєї долоні, що настирливо повзла вище й вище по його стегну.

- В оранжереї, — поправила я, з насолодою відчуваючи напругу його мʼязів під моїми пальцями.

Раптом він у відповідь опустив руку під стіл і стиснув моє стегно так неочікувано і брутально, що я мало не скрикнула.

- На балконі не той... ммм...

- Що, солодка моя?

- Мікроклімат. Ось. Це стрес для авокадо. Вони не проростають. А що там увечері в мене, нагадай?

- Увечері ти розчленовуєш душу своєму таткові. Якщо він удома. Або тому, хто потрапить під твої інструменти. А тепер ще й курси.

- Як ти це робиш?! — здивувалася я, вмить забувши про його пальці, що впевнено та владно просувалися по моїх стегнах, куди їм хотілося. Раніше я думала, що закохані вгадують думки одне одного хіба що в сопливо-ванільних романах. Але ж у нас так і було! Алекс завжди знав і розумів, про що я, з півслова. Міг написати вночі в телеграм, щоб заспокоїти мене після кошмару, коли я ще навіть не прокинулася. Я ніколи не могла його обдурити.

- Що, кицю? Я можу багато чого робити, повір. Або просто дозволь показати.

- Ти вгадуєш мої думки! До того, як я сказала! — я закохалася в нього ще більше прямо на цьому місці. — Як ти це робиш? Ти стежиш за мною цілодобово, як вампір Едвард Каллен, зізнавайся? Бо ще ніхто не знає, на які курси я ходитиму!

- Я б цього хотів: стежити за тобою цілодобово, — мрійливо примружив очі Алекс. — Але робочі будні, ти бачиш, забирають увесь час.

- Чому ми весь час ховаємось і прощаємось? Чому я не можу приїхати до тебе на всю ніч? Чи ти до мене? Назавжди?

- Бо в мене живе Марішка, — знизав він плечима. — Це ж очевидно! Який приклад ми подамо дев’ятирічній дівчинці? Вона ж досі в казки Діснея вірить. Вважає, що ти Русалонька, тільки хвіст удень скидаєш і ховаєш, вдаючи, що ти як усі...

Проблема була в тому, що він жив з Марішкою лише у двох кімнатах із суміщеним санвузлом, мені ніде було пар- кувати свою «ауді» в його захаращеному тісному дворику між багатоповерхівками, і, якщо чесно, я не хотіла перебиратися в спальний район, у неймовірну далечінь від своїх улюблених парків, кафе, універу та салонів у нашому майже європейському центрі міста. До того ж він усе одно цілими днями пропадав на своїх чергуваннях, а жити в мене — з татом і його коханкою — не хотів.

- Це казка Андерсена, — виправила я. — Не Діснея. Це різні речі докорінно. Як убивство й шантаж. І я, звісно, не придурююсь…

- А я ні чорта не розбираюся у ваших казках, — знизав плечима Алекс, який насправді знав і розумів усі ці причини, а тому ніколи особливо й не наполягав — просто іноді виривалося питання-мрія з глибини душі. — І знаю, що ти не придурюєшся ніколи, тож облишмо це. Я багато працюю. Ти багато розважаєшся та навчаєшся. Треба поважати життя одне одного й цінувати те, що є. Поки якось так.

- А коли буде не так? — пирхнула я. — Який ти часом… Але ж добре! Натомість ти вгадав тему моїх курсів! — переможно оголосила я. — І за це тобі бонус

- Сподіваюся, це все ж таки відвертий танець із панчохами та віялами? — знову поповзла вгору вигнута брова.

- Ні. В мене немає віял. Та й панчохи в Лесі.

- Можна і без них, — посміхнувся Алекс.

- Припини! Але я обіцяю майстер-клас безкоштовно, коли закінчу курси. Знаєш, що це? Ти будеш у шоці! Ми майже колеги тепер! — мені кортіло розповісти йому, яку нову розвагу знайшла і що саме збиралася робити. А він навмисно мучив мене, знущався з мого нетерпіння.

- Не знаю, — з награною байдужістю зітхнув Алекс. — Кажи вже.

- Ти справді хочеш дізнатися?

- Жити без цього не зможу. Все одно доведеться тебе возити двічі на тиждень туди й відвозити потім додому. Я ж так розумію, це буде ввечері.

- Так! — радісно підтвердила я. — Саме так. І, напевно, ми будемо перетинатися.

- Ти що, на курси фальшивомонетників ідеш? Чи освоюєш замішування «гвинта» в домашніх умовах? Майстром чого станеш після своїх курсів?

Через свою роботу Алекс звик мати справу здебільшого з кримінальними особами. Лише десята частина з них не була засуджена й не сиділа — це були його колеги, такі ж, як і він, чесні та старанні опери.

- Не відгадаєш! Я буду косметологинею! — оголосила я, не маючи сили більше стримуватися. — Але не простою, ні і ні!

- Ти — точно ні! — погодився Алекс. — У тебе не буває нічого простого. Будеш найталановитішою. Але навіщо це, вибач за запитання? Тобі не здається, що ти непослідовна? Нащо дівчині, косметичка якої вимагає оплати окремого місця в салоні літака, курси про те, як малювати стрілки та фар- бувати губи...

- Це так, — перебила я його, поки ми не почали наново давню й безперервну, жорстоку у своїй безглуздості та непримиренності сварку з приводу витрачання коштів і часу на косметику. Є такі жлоби, наприклад, які нізащо не дадуть тобі просто так грошей на новий мейк. Ще й, підлабузню- ючись, примовлятимуть: «Ти ж у мене і без того красуня від природи! Нащо тобі те лайно на морді?». Алекс був не з таких, але деякі жіночі вчинки вважав нераціональними. Я знала чудово, як іноді його дратує чергова помада за двадцять євро або скраб для тіла з вулканічною магмою, що коштує поло- вину його офіційної зарплати... Дратує не тому, що він не міг собі дозволити дарувати мені таке (хоча це також). А тому що він не розумів, як можна спочатку це за стільки купити, потім так довго наносити, а потім з'їсти за пів секунди разом із морозивом чи змити під душем. Поміркувати вголос хвилин так сорок п'ять про зіпсованість сучасних дівчат б'юті-брендами та рекламою в тіктоці було його улюбленою справою в спеку й під каву — щоб точно вибісити всіх навколо, хто міг слухати. Тому я і перебивала, хоча зазвичай цього не роблю.

- Ти маєш рацію, фарбуватися я вмію завдяки інтернету й Олесі, але ці курси справді особливі. Вони не для пересічних людей. І такі не отримаєш у простому салоні. Це більше ніж ексклюзив.

- Ти мене лякаєш, бебі, — повільно мовив Алекс. — Куди мені доведеться возити тебе на ці курси? У Мілан? Скільки в бак заливати?

- Казеного вистачить, не репетуй! І гляди під стіл не сповзи! — попередила я. — Це недалеко! І ти нізащо не вгадаєш!

- Лише в якомусь Парижі! — хмикнув він. — Багато відлистала?

- Та ні! Чого ти! — похитала головою, дуже задоволена тим, скільки туману напустила. — Олесине тату більше коштувало. Здається.

Я ще трохи промовчала. Алекс дивився в далечінь, тяжко зітхаючи, розкручуючи по столу порожню чашку. Кава скінчилася надто швидко. І тоді я переможно видала:

- Мої нові курси в морзі! І я вчитимуся гримувати мерців! Круть, скажи?

Алекс похлинувся й мало не сповз із плетеного стільця на цегляну доріжку (попереджала ж!), а я з насолодою дивилася, який ефект справили на нього мої слова.

- І навіщо мені майстер-клас після цих твоїх курсів, дозволь дізнатися? — спитав він, одним ковтком допивши каву.

- Ну, це просто так сказала, — знизала я плечима й відпила ковток вина. Воно було гидотне, бо вже нагрілося, а офіціанток з льодом годі було дочекатися на вулиці в таку спеку. Вони сиділи в залі під кондиціонером. А втім, лід зіпсував би ще більше це й без того далеко не вишукане вино. Так завжди: що безсоромніша ціна, то відстійніший товар. Навіть у найкращих закладах. — Але ж я навчуся робити це добре. Краще за всіх. Ти ж знаєш: я хвалько. І мені заманеться показати все, що вмію. Тобі першому.

- Я оцінив, не сумнівайся. Все ж таки дуже дивний вибір, — хмикнув Алекс. — Навіть для тебе. Навчання влітку, ще й із трупами. Вони ж мовчать, не лайкають тебе. І музики там нема, як у клубах.

- Ну то і я не лише по клубах ходжу, — відрізала я. — Час і серйозними справами займатися.

- То ти тепер стала серйозною? — підняв догори брову Алекс. — Он як!

- А ти став ханжею? Що тебе бентежить? Хіба сам не маєш справи з трупами щодня? — нагадала я так буденно, ніби ми говорили про апельсини в супермаркеті.

- Та ні, до чого тут. Радше я реаліст, — м'яко відповів Алекс і поглянув мені у вічі. — Ти знаєш, що це отрута? — зайшов він з іншого боку. — Розумієш, що там можуть бути й діти?

Ось про це я не подумала. Алекс був природженим слідчим. Він мав рідкісне вміння відразу ж помічати, схоплювати речі й факти, які я виявляла аж через кілька століть, а потім за лічені хвилини вибудовувати безпомилкові причинно-наслідкові графіки та схеми. Я ж видавалася дурепою проти нього, хоча взагалі-то вчилася добре в школі.

Про те, що діти теж помирають, я якось не поміркувала. Людина взагалі, згідно з моїми спостереженнями й татовими прокурорськими звітами, здебільшого недалека та груба свиня, жадібна до корита, повного їжі та видовищ, особливо, які сама і влаштовує. Тільки якщо потім не доведеться від- повідати за всі ці неподобства.

- Так, але... Але я можу надіти рукавички, є дезінфектор, — бовкнула я перше, що спало на думку. — І потім… Хтось же має це робити. А я звикну й робитиму краще за всіх…

Раптом  спека  перетворилася  на  арктичний  мороз, а фарби літа зблякли, наче на них упав сірий іній. Я знову не розібралася ще, в чому річ, а він уже все зрозумів за моїми кількома плутаними фразами.

Алекс накрив своєю рукою мою, стиснув її та змусив мене подивитися на нього. Тепер його голос звучав ще м'якше та розважливіше.

- Іро, я все розумію, але там уже нема твоєї мами. Ти не знайдеш її в жодному морзі. А навіть якщо колись, що все одно дорівнює нулю, проведуть ексгумацію, то тебе на процедуру не допустять. Нема потреби звикати до моргу та трупів. Це все вже давно й назавжди позаду. Ніхто більше не помре. Не буде впізнання. Не буде поховання. Цього разу лише хепіенд. Повір мені. І вибач…

Ось так він проти волі нагадав мені, як багато років тому я билася в істериці в руках лікаря й тата, вимагаючи, щоб мене пустили на впізнання мами або хоча б дали попрощатися з нею. Але коли побачила закриту труну — відкривати її заборонили, — знепритомніла та пролежала майже в комі вісімнадцять годин. Мамин похорон я пропустила. А потім поклялася на її могилі знайти того, через кого вона покинула нас. І помститися, звісно. Це було в дитинстві. Я подорослішала. І вже все розуміла. Майже все. Принаймні те, що мститися маю передусім татові. Але все-таки… Все-таки я серцем відчувала: там щось є. Щось темне й важке, що дихає мені в спину кожної ночі, чекає і кличе. Кличе гіпнотичним голосом диявола з несамовито блискучими очима.

- Знаю, — ледь чутно відповіла я, повернувшись у реальність. Тільки зараз усвідомила, що насправді для того й за- писалася на курси — щоб здолати страх, з яким не змогла впоратися тоді, щоб стати сильнішою, хоробрішою, незворушною, щоб зуміти дійти до кінця й розгадати таємницю смерті мами. Чи вбивства. Чи… Втечі? — Все це знаю, Алексе, але ці курси дійсно цікаві й стануть у пригоді, якщо мого татка передчасно виженуть із прокурорського крісла на пенсію, — іронічно посміхнулася я. — Кажуть, гримерки в морзі добре заробляють.

- Можливо. Але облиш, твого тата ніхто не викине з його крісла. Хіба що мер, але ж вони товариші. І все ж ти не звикла до такого. Ти ж така чутлива й тонкосльоза, кицю, ще й охайна занадто… А там понівечені трупи, кров, кінцівки відірвані…

Я зачаровано дивилася на нього — такий він солоденький, такий дбайливий, мій рідний. Він усміхався у відповідь, мацав моє колінце під столом.

Якби Алекс знав, як він помилявся! Нічого не залишилося позаду, ніщо не минуло, не було жодного «назавжди». Все тільки починалося. Я ще мала побачити, засвоїти, прийняти і зробити звичкою набагато жахливіші й небезпечніші речі, ніж ці безвинні курси. Але ж сама не знала теж! Не могла й припустити, що станеться з нами вже завтра. Тому стрімко мчала назустріч своєму кінцю на червоній «ауді», впевнено натискаючи ліловим човником на шпильці педаль газу й гучніше вмикаючи старий хіт: «Давай виключим світло і будем мовчати…».