Давай будем мовчати

4

Мене розбудило дивне відчуття. Ще не розвиднілося, в кімнаті було темно. Алекс спав у своєму вовняному меланжевому светрі, і від нього йшов жар, як від грубки. Я простягла руку, щоб відсунути його від себе, а натомість мої пальці стиснули пухнасту, трохи колючу, щільну й теплу вовну светра.

Торкатися його було приємно, і замість того, щоб відсунути Алекса й перевернутися, я стиснула долонею його руку. Він не ворухнувся, але я відчула, що вже не спить. І раптом згадала літо й розпечений пісок на пляжі в аквапарку.

Ці кілька хвилин на межі минулої ночі й ще не народженого дня були ніби з іншого світу, де я — не я, і мої бажання не ті, що зазвичай. У них не було жодного сенсу й каверзи.

Це були поривання, що йшли з глибин мого серця, мого тіла, яке хотіло до Алекса.

І хоча ще не знала, що потрібно робити, що означає цей дедалі палкіший жар, і тремтіння, і напруження в ногах до судоми, я до нього притулилася сильніше. Мені хотілося ще більше відчувати його тіло, хотілося торкнутися шкіри, а одяг заважав.

Мені здавалося дуже природним, коли він повернув мене на бік і поклав собі на плече, а іншою рукою впевнено, сміливо й водночас неквапливо, ніжно повів по моїй нозі під ковдрою вгору, під сорочку. Алекс не спав, але не дивився на мене. Не намагався поцілувати, як і я його. Вдихаючи запах його светра, слухала стукіт серця та своє тіло, як воно насолоджується кожним дотиком, пестощами, яких, виявляється, я так чекала.

Алекс продовжував гладити мене по стегнах, по спині, по плечах і потилиці, пестити волосся, тоді зняв бретельки. Я не зауважила навіть, як мої груди, голі, нічим не прикриті, опинилися навпроти його обличчя. Йому достатньо було просто трохи підняти мене, бо він уже тоді був під два метри на зріст, а я ще не доросла до своїх ста сімдесяти сантиметрів. У передсвітанкових сутінках так легко було вдавати, що нічого не відбувається, принаймні не в цій реальності.

Алекс, можливо, робив це теж не зі мною і не тут, а десь у своїй невиразній фантазії в перші години старого Нового року. Це було так приємно, коли сильні теплі руки гладять спину та керують твоїм тілом, нервами й відчуттями, а гарячі губи так ніжно й наполегливо блукають по грудях, пробують на смак камінчики сосків, краплину поту в улоговині між шиєю та плечем. Його рука опустилася між моїх стегон, пальці легко й без вагань відсунули краєчок трусиків. Він так само мовчав, а я умлівала від бажання. Кому ще дозволяти це, якщо не Алексу? Він свій. Він дорослий. Він усе знає та вміє. І в нього є, звісно ж, права.

Мій нестримний стогін першого оргазму, від якого я ма- ло не знепритомніла, він приглушив поцілунком. Притулився своїм ротом до моїх розтулених губ, лоскотнув їх язиком. Потім, коли я затихла, обережно витяг руку, підтягнув мене за сідниці до себе, притиснув і поцілував ще раз у плече.

- Пробач, — прошепотів він у моє волосся. — Якщо дуже переживатимеш, мені доведеться з тобою одружитися. Але насправді з тобою все гаразд, як і було, тож не хвилюйся.

- Я нікому не скажу, — цілком серйозно пообіцяла я, вважаючи з усією щирістю абсолютної незайманки (хоч мала бурхливий оргазм кілька секунд тому), що так і потрібно поводитися. Мені й на думку не спадало, як почувається він, що націлувався з моїми грудьми, надихався всім моїм тілом. Він тоді, напевно, був готовий розірватися від напруження й ледве стримувався. Я навіть не знала, як допомогти. Навіть не думала, що треба допомогти. Розправила нічну сорочку, потяглася, сіла на ліжку.

- Потрібно знайти цукор до кави, і десь на кухні лишилася піца. Ти будеш?

- Ні, — похитав головою Алекс. — Я не їм піци.

- А що ж тоді їси, коли в холодильнику порожньо? — здивувалася я. — Піца чи суші з «Мафії», три хвильки — і на місці (якщо велосипед з Glovo по дорозі в канаву не змиє).

- Я не товаришую з «Мафією», — всміхнувся Алекс. — Я ж мент. А тому тільки хот-доги. З кіоску на розі.

- Це ж гидота… — не стрималася я.

- Сама ти гидота! Час до школи, інакше будеш дурніша за мене, і я з тобою не одружуся. А твій папік тоді не візьме мене до свого відділу на роботу, і я стану-таки прислужувати великим мафіозі, а ти змушена будеш за такі гріхи… — пророкував він.

- Дурень! — я кинула йому на голову ковдру й пішла у ванну. Мені було спокійно, навіть весело. Я тоді не знала, що це називається ендорфінами, і подарував мені їх Алекс. А вже по обіді я безсовісно зрадила його… Уперше, але не востаннє.

Кого тоді бачив у мені Алекс? Маленьку, невинну й водно- час розбещену багатством та авторитетом тата-алкоголіка гарну дівчинку. Власне, сироту, зарано покинуту спочатку матусею, а потім і батьком. Треба було допомогти, і він щиро захотів це зробити, відчуваючи морально-соціальну відповідальність, що виховувалась у ньому роками. А я бачила тоді тільки свою владу досить темпераментної жінки, що вже прокидалася й зухвало вела оком, плечем, стегном. І хотіла цю незнайому владу випробовувати, розвивати, поширювати. Мені було потрібне самоствердження. І що я зробила? Це досі один з найганебніших моїх спогадів. А втім, пізніше, коли все було чудово в моєму житті, я інколи хотіла, аби було ще краще, і відривалася так, що потім пів року не могла відійти. Як наркоман після дози додає в райдужному солодкому дурмані ще й ще, і прокидається врешті в реанімації від передозу. А можна ж одного дня й не прокинутися…

У новому році в ліцеї щось змінилося. Мій клас прийшов іншим після канікул. До цього я сприймала своїх нових однокласників як чужинців. Здавалося, вони будуть мене використовувати. Принаймні так стверджував тато, який, багатіючи з кожним днем, вимагав, щоб я нікому не купувала нічого в їдальні за свій кошт, не давала нікому телефонувати з мобільного й не позичала грошей.

Насправді ж у новому ліцеї навчалися діти батьків навіть крутіших за мого тата. Їх не цікавили мої бутерброди з фінською салямі та Nokia з кольоровою камерою. В них були ікра та «самсунги». Однокласники спочатку придивлялися до моїх шмоток, прислухалися до моїх розмов і не приймали до своєї родини. А після Нового року я зрозуміла, що більше не хочу заглядати їм у рот і цуратися на перервах. Я хотіла бути своєю тут, хотіла уваги й багато друзів, як у старій школі, тому розповіла, що ми тільки-но перебралися на нову квартиру, в мене там повно горілки, піци, а тата немає і не буде допізна. Після уроків усі поїхали до мене — чоловік десять хлопців і дівчат, збираючись по-дорослому погудіти.

Коли приїхав Алекс, було ще не пізно, але вже темно. Він, серйозно піклуючись про мій добробут, віз домашній холодець у судочках, банку солянки, пиріжки з яблуками та капустою, вінегрет, апельсини. Зібрав у великий пакет усе, що знайшов у себе вдома, адже солдат дитини не скривдить. І ось він довго, дуже довго дзвонить у вхідні двері. У під'їзд, відкрити який можна лише електронним ключем, він увійшов за своєю навчальною ксивою, яку показав охоронцеві на вході, а у квартиру просто так увійти без ключа не міг, тому й дзвонив (бо ж робив сюрприз і заздалегідь не телефонував).

Алекс уже збирався йти, розуміючи, що я можу бути де завгодно — у бабусі, на чирлідингу, на тенісі, в подруги або з татом. Тепер він більше не охороняв мене, а тому не знав мого графіка. Проклинаючи свій ідіотський романтизм і клятвено пообіцявши собі, що це вперше й востаннє, вирішив: відтепер знатиме про кожен мій крок. І саме в цю мить двері відчинилися. На порозі стояла наша найгрудастіша дівчина в класі — Леля, геть п'яна, обкурена залишками татової марихуани, з новорічним дощиком на шиї та пляшкою пива в руці. Їй було так добре, що вона насилу стояла. Разом з нею на сходовий майданчик викотилися клуби диму та музичні біти такої потужності, що Алекса із сумками відхитнуло назад. Він одразу зрозумів, що відбувається, і миттєво почав діяти.

Лелька, що хихотіла, як ідіотка, була відсунута вбік, пляш- ка перейшла до Алекса й відразу була спустошена до дна, сумки з їжею акуратно поставлені в коридорі біля дверей. Він глянув на кухню. Мене там не було. Там хлопці допивали горілку та грали в настільний теніс мандаринами, вишику- вавши замість сітки посеред столу коробки піци й порожні бляшанки з-під пива. У хмарі диму хтось курив траву. Алекс рішуче розігнав жовті клуби марихуани, відібрав косяк, добив його двома затяжками й викинув за балкон. А потім змахнув своєю розкритою ксивою, дістав пістолет (пневматичний, але хто там розбирався!) і гаркнув так, що за мить у квартирі нікого не було.

Крім мене й мого однокласника Мишка, з яким ми валялися напівголі на тому самому ліжку-мушлі, де ще кілька годин тому мене довів до солодкого, пронизливого оргазму Алекс. Коли він горою з'явився на порозі, Мишко відразу все зрозумів. Точніше, нічого він не второпав, вирішив, що це мій тато, чи брат, чи ще хтось головний у домі, отож час зливатися. Так він і зробив, а я залишилася сидіти на краю ліжка — з ліфчика випиналися груди, по обличчю розмазана косметика, п'яна й тому нахабна.

Алекс мовчки розглядав мене, а я безсовісно дивилася йому просто у вічі. Я не стала виправдовуватися, хоча прочитала в його погляді все про себе, свою поведінку та вчинок. Треба було вибачитися. Ну, хоч заплакати, та я не могла. Напевно, дико дратувала його тоді. Алекс взагалі не вмів стримувати себе й навіть не намагався, бо завжди мав рацію, вірив у те, що робить, і щоразу перемагав — достоту, як у казках, де добрі та справедливі долають усіх покидьків і тварюк.

- Ти, бля, охрініла?! — крізь зуби процідив він так чітко й люто, що я здригнулася та поволі почала усвідомлювати весь жах ситуації. — Ти кого сюди привела?!

- Це однокласники... — жалісно пискнула я, та він перебив мене тим же категоричним, але вже гучнішим голосом:

- Це уї... малолітні! Кончені, гнилі шмаркачі. З такими тепер дружиш? З ними ти в бабусі пиріжки ліпити вчилася?!

Я засоромлено мовчала, геть забувши, навіщо притягла додому цю братву й дозволяла витворяти будь-що. Все здавалося страшенно тупим.

- Я думав, ти нормальна! — майже кричав Алекс, нахиляючись до мене нижче й нижче. — Я тебе чого вчив? Ти росла в мене на очах! Ми всі тебе берегли, захищали, а ти що? Ти тут учора... Ні, сьогодні! Сьогодні, сука грьобана, тут сиділа й соплі розмазувала, сльози лила...

- Я не лила сліз! — заперечила обурено і спробувала встати, але він штовхнув мене з такою силою, що я впала на зім'яте ліжко.

- Закрий рота! — тепер уже закричав він по-справжньому. — І краще тримай його закритим весь час! Я завжди вважав тебе розумною, а ти... Як остання шмара! Що ти тут влаштувала? Забула, чия донька? Навіщо охорона внизу? Навіщо сек'юриті, шофер, броньована машина, сейфи? Ти хоч раз ворушила своїми курячими мізками, думала, чому це так, а не по-іншому?

Я лежала на ліжку, ковтаючи невиплакані сльози та схлипуючи. Ніколи на мене так не кричали, не сварилися, навіть п'яний тато в найгіршому настрої.

Алекс стояв наді мною, важко дихаючи. Напевно, йому кортіло мене відлупцювати, але стримався. Смикнув мене за руку, змусив сісти.

- Значить так, моя гарнюня, — вже спокійно й розважливо сказав він. — Підраховуємо втрати й усуваємо наслідки. Перше. Ти. Що з тобою?

- Труси на місці, як бачиш… — промимрила я.

- Ну хоч це, дякую за конкретику! А я, кретин, тебе всього кілька годин тому... — його погляд красномовно ковзнув по моїх грудях, тремтячими руками я натягла вище ліфчик і стала поправляти спідницю. — Гаразд. Проїхали. Ти ціла. Зараз підеш у душ і приведеш себе до ладу. Зрозуміло?

- Так.

- Але перед цим. Що ти вживала?

- Горілку, — чітко відповіла я. — Пиво. Шампанське було ще.

- Чудово! Коктейль «Манхеттен», бля! Курила? Сіль? Інша наркота? Що є вдома?

- Нічого…

- Це ти так вважаєш. Я сам подивлюся. Далі. Хто був, пам'ятаєш усіх? За іменами!

- Навіщо????

- Щоб перевірити, що пропало, кретинко.

- Алексе!

- Я Алекс, бля, двадцять років. Підводься! Усе обстежимо. І швидко, поки немає папіка твого. Роби, що кажу. Ми на завданні, зрозуміла? Тільки тепер це справжнє завдання, а не гра в командос чи «Кримінальне чтиво». Вперед! Де що лежало, згадуй.

Дивно, як швидко я протверезіла. Ми чітко та злагоджено, метр за метром, обшукували кожну кімнату. Добре, що в нас майже не було меблів і речей. І ось тоді я вперше побачила Алекса в справі, вперше зрозуміла, який він, на що здатен, як живе і чим дихає, коли не поряд зі мною, і хто ховається за його оксамитовими карими очима й ніжними руками.

Повертаючи на місце нечисленні стільці та столи, ялинку й горщики з орхідеями, побіжно Алекс кидав у велику коробку сміття, недоїдки та порожні пляшки. Втрати були такі: три пляшки горілки, п'ять шампанського, багато пива, плюс мафіни, шоколадки, піца. Ще я недорахувалась електрочайника. Небезпечно нахилилася надламана ялинка, на шкіряному кріслі-крапельці чітко виднілися сліди від недопалків. Тріснули дві плитки — гранітні! — серед вітальні. І, звісно, не було ніде грошей, які тато залишив для посівальників. Із сейфа зникла марихуана.

- В сейфі більше нічого не було? — запитав Алекс і виштовхнув ногою повний наслідків злочину ящик у передпокій.

- Не було. Батько не ходив на роботу з ще з того року.

Він не працював удома й нічого не приносив.

- Це добре. Замки змінювати не доведеться, гадаю. Все- таки вони шмаркачі… Хоча не можна недооцінювати. А сейф тут усе одно такий собі. Скажу при нагоді, щоб змінив. Знайду спосіб.

- Алексе!

Він завмер, глянув на мою долоню на своєму плечі так, ніби там прилаштувалася гадюка.

- Що?

- Ти хочеш йому все розповісти?

- Я не дебіл і не гівно, — виразно промовив він, дивлячись мені прямо в очі. — Але запам'ятай: я не люблю брехати. Це недобре. Якщо по-чесноку — це мій провал. Твій тато довірив мені тебе багато років тому. Я підвів. Не встежив.

- Але ж ти не міг! — заперечила я. — Не знав! І потім, ти… Ну, хто ти… Я…

- Що? — посміхнувся Алекс. — Я ніхто, і ти мене не послухала б? Послухала, якби я був поряд і пояснив, як треба. І ми обидва це знаємо. Я не розпитую, чому тобі захотілося влаштувати все це. Отже, так було потрібно. Я проґавив щось, і тому... Ти вирішила, що так можна зробити, і це нор- мально. Це твій вибір. Я допоможу тобі уникнути проблем. І це мій вибір. Через тебе збрешу й піду на злочин. І ти теж. Потім ми все забудемо, і ніхто не буде винним, жодних образ, але запам'ятай: це не правило. Так не має бути. І мені дуже не подобається так чинити!

Я запам'ятала. Запам'ятала, як гадала, на все життя. Але ж життів може бути багато різних. Як і людей у кожному з нас. І одна з багатьох усередині мене не вивчила й не запам'ятала того уроку. Якби ми тоді знали, скільки ще доведеться брехати й що приховувати одне від одного! Але тоді все, що сталося, здавалося серйозним і вирішальним. Йому було боляче, я відчувала це, знала, що винна, і від цього мені було ще гірше.

- Отже, ти не розповіси. Вдамо, що нічого не було, — підсумувала я. — А трава? Він не помітить, що тут хтось був і з'їв усю піцу. Але це…

- Я знайду, де взяти, — впевнено сказав Алекс. — Поверну на місце.

- Він кинеться по неї, перш ніж привезеш.

- Я знаю. Скажу, що прибрав подалі від тебе та від нього самого. Разом зі спиртним. Щоб він тут не сконав від передозу. Сам скажу, затямила? Якщо не проговоришся, все буде добре. Ти зрозуміла мене?

- Так.

- Іро, — він повернув мене до себе і вперше за цей вечір подивився просто в очі. — Це також означає, що ти більше такого не повториш. Вдруге я не виручатиму.

- Я розумію, — серйозно відповіла я. — Не повторю. Обіцяю.

Він похмуро дивився на мене, наче щось обмірковував. А я ні про що не думала. Навіть тоді була такою розпещеною та егоїстичною, що сприйняла його вчинок і бажання прикрити мене як щось очевидне — а як же інакше? Куди він міг подітися? І тому, коли було так нудно й огидно після випитого алкоголю та близькості якогось чужого хлопця, мені як ніколи хотілося, щоб мене втішили, приголубили, наче маленьку дівчинку, котра забила колінце. Я потяглася до Алекса, підсвідомо розуміючи, що це моя опора, моя близька та рідна людина. А він вдав, що не помітив, обійшов мене й відчинив двері у ванну.

- Вперед! Відмийся гарненько. І подумай наступного разу, кого кличеш додому й навіщо.

- Тільки тебе! — запевнила я.

- Подивимось. Я на роботі. Ти в школі.

- І що тепер буде?

Він смикнув роздратовано плечем, брова зі шрамом поповзла вгору.

- Тобі п’ятнадцять діб карантину з виправними роботами. Марихуану поверну. А гроші…

- Він може й не помітити, що їх нема. І не згадати, що давав, — іронічно хмикнула я. — Ти ж його знаєш…

- Так. А тебе, виявляється, ні. В тебе активоване вугілля є? Випий штук п'ять одразу. Це адсорбент. Поглинає все погане. Я пішла у ванну. Веселість минула. Мені було, щоправда, не дуже добре після всіх свят і пригод, але значно полегшало: Алекс не пішов і не покинув. Та ж і як міг? Навіть не уявляла життя без нього.

Поки активоване вугілля поглинало все погане, а я хлюпалася, змиваючи із себе весь наліт останньої доби, Алекс поставив у холодильник їжу, яку привіз, і пішов. Мабуть, більше не хотів спілкуватися зі мною зараз чи навіть дивитися на мене. А може, просто втомився цього старого Нового року. Я витерлася, знайшла в одній із картонних коробок фен і висушила волосся. Потім зібрала на завтра книжки та зошити, приготувала одяг. Було вже пізно, коли я влаштувалася біля вікна з тарілкою пиріжків і апельсинами. Тато досі не повернувся.

Я не могла розгледіти нічого, що діялося за вікном: усередині горіло яскраве світло, а на вулиці було зовсім темно. І я втупилася у своє розмите відбиття, дожовуючи пиріжок з капустою і ліниво думаючи про те, про се: коли прийде тато і чи прийде, що завтра буде на уроці хімії, якої я не любила, не знала і якої завжди боялася. Міркувала, де зараз мама і що вона думала б про мене сьогодні. А ще — якою я буду влітку, що буде влітку, що взагалі буде...