Д. В.

і забути тебе, як уривок вірша, що наснився,

непогашений фільтр, п'яні юні літа, старе фото,

і нічого, нічогó, нічого, нічого, нічого.

лише раптом твій сміх демонічний і схожий на відчай,

лише раптом волосся і трошечки схожа постава

невідомої дівчини змусить мене ввійти в мару,

й доторкнутися так, як торкалась твоєї руки,

і згадаю маршрутку, і навушники навпіл, і пісня,

щось про те, що не всім на планеті вистачить місця...

а можливо — під'їзд / січень / лютий / ларьки для несплячих,

ночі віршів, вино і сплетіння із слів, волосся,

я не знаю, не знаю, як тобі після всього спалося.

і чи спиш в небутті, чи приходиш у сни не до мене,

пам'ятаєш, сказала? — "антрацит — це стобіса красиво".

— ти би там не змогла, — та й я не змогла... несміливо.

твоє довге волосся, твої рими й ножі по зап’ястю,

смс о півночі, сигарети та фото на пам'ять,

навіть допис в ВК вже не ранить, не ранить, не ранить.

забувається все. навіть ти. і лиш біль — нескінченний.

25.08.2025