Він/Вона одна…

Кажуть: субота — не робота.

Для Борі ж — ще гірша за п’ятницю: замість спати треба було вставати а ще «жити».

Будильник горлав на всю квартиру. Валєра, що встиг вилизав кожну пляшку з-під пива, розпластався під диваном і в такт дзвону дриґав лапками. Зараза тим часом устигла накрити «сімейний сніданок» — перетягла дітлахам через усю кімнату найсмачніший сухарик. А Боря, піднявши голову з подушки, лише незадоволено замичав.

І те мичання було не від бодуна: для здорового мужика кілька банок пива — радше норма, ніж передоз. Сон крала зовсім інша отрута — Вона.

Так, та сама переписка. Та сама анкета, яку він розглядав пів ночі.

Його незначна «трійка», мов цінник, наліплений на чужий профіль, не йшла з голови: фото, опис, навіть ім’я.

Боря загорлав у подушку.

Зараза, що саме волокла ще один сухарик, перелякано зупинилася, злобно глянула на нього й тихо сплюнула.

— Китайська стидоба… — видихнув він, підіймаючись.

Будильник він заглушив кулаком, але тиша тривала недовго — уже телефонував Марк, друг і колега по роботі.

— Дай Боже в хату! — пролунав у динаміку голос.

— І вам не хворіти, — відповів Боря, ледь посміхнувшись.

— Як там голова, не болить?

— Яка… — протягнув він.

— О! То ніч була весела! — захоплено верещав Марк. — То що, підчепив кралю?

— Ага… — Боря згадав переписку. — Підчепив так, що аж усю ніч не спав.

— То я що, невчасно? Ти ще в неї?

— В нього!.. — Боря сплюнув, витримав паузу. — Марк, давай уже, чого хотів.

У слухавці залунав сміх.

— Ти ж не забув, що сьогодні корпоратив?

— Не забув.

— Ну й добре. Тоді з тебе тисяча, скинеш на карту. Я місце вже забронював.

— Добре, — неохоче відповів Боря.

Думка крутилася сама собою: «Корпоратив робочий, оплачують робочі. І тут наї*али».

— Тоді до зустрічі! Відірвемося сьогодні!

Розмова обірвалася. Боря видихнув. Іти йому не хотілося: колектив наче й нормальний, але такий, що за спиною поливатиме щільніше, ніж поливальна машина асфальт.

Він відкрив учорашню переписку, перегорнув її туди-сюди. Роздратування лише зростало. Те, що вчора здавалося кумедним, сьогодні виглядало відверто абсурдним.

— Баран, — буркнув він.

Уперше за довгий час діалог з жінкою ішов не про роботу, не про будні, а про головне — пошук того самого свого «рожевого фламінго».

— Хоч і трійка… Але!

Він завис, почухав пузо, втупився в переписку й довго тримав палець на кнопці. Стерти чи лишити? Чорт із нею… delete. Переписка розчинилася разом із її профілем.

— Не варто зациклюватися на тому, що не вийшло, — гордо заявив він сам собі.

Зараза фиркнула й шмигнула під плінтус. Туди ж поповз і Валєра — відчув настрій господаря.

Доля тихо хмикнула й перекреслила сторінку сценарію.

*****

Почалося систематичне прибирання квартири в стилі «пора щось міняти».

На середині запал здувся: пліснява у ванній чіплялася за життя, жир на плиті чекав нового «Місмтера З мускулами», а сміття ще не набрало потрібної ваги для винесення.

Зробивши «логічне заключення», Боря гордо завершив «генеральне прибирання». Для нього це була епоха, для квартири — подих віника.

Та в його очах трикімнатні хороми сяяли, мов після новенького «євроремонту».

У кутку Валєра з Заразою тихенько реготали, а Боря продовжував «по-чоловічому» наводити марафет.

Пральна машина матюгалась, але все ще крутилась, праска встигла двічі припекти пальці, та «великодні джинси» й сорочка вижили. І це вже здавалося перемогою.

Нарешті настала тиша. Годинник показував 11:00, а голод уже жорстко нагадував про себе бурчанням учорашніх дріжджів.

Виходу не було: чоловік сказав — чоловік зробив. Холодильник порожній, довелося шурувати до найближчого супермаркету.

І ось на столі вже лежав «здоровий сніданок»: запарена мівінка та омлет за маминим рецептом. Омлет виглядав так, ніби його били не яйця, а саме життя.

Зітхнувши й відкусивши шматок, він мимоволі згадав домашню кухню, рідний дім і батьків: мамині пиріжки, татів сміх, родинні обіди — гамірні, тісні, але затишні. Тато реготав так гучно, що його сміх затикав навіть мамині «виховні промови» з ременем у руках — ніби це був театр для двох глядачів.

А ще він пам’ятав, як той самий тато з фотоапаратом напоготові мало не впав від сміху, коли сестра вліпила на нього рожеве платтячко й наклала макіяж. Найдивніше, що навіть він тоді сміявся крізь зуби, хоч і прикидався жертвою катування.

Спогад урвався різко, як і їхнє життя, коли він ще навчався в університеті. Старша сестра продала батьківський дім і допомогла купити цю квартиру, витягла його з фінансової безодні, але разом із тим у нього забрали тепло дому, відчуття безпеки.

Він часто ловив себе на суперечливому відчутті: вдячність мала би жити в ньому завжди, і справді жила — у глибині, там, де він бачив, скільки сил сестра поклала, щоб його витягнути. Але вдячність сиділа глибоко, як кістка в горлі — заважає, але без неї ти вже не ти. І поруч завжди виринала інша пам’ять: не рятівниця, а домашня тиранша, що ще з дитинства не давала спокою й тепер наче подвоїла свою владу над ним.

І все ж, попри всі докори, попри злість, він добре знав: без неї він би не втримався. Це відчуття, хоч і ховалося за шаром образ, завжди залишалося з ним — тихе та уперте.

Він ще трохи посидів у тиші, вдивляючись у тарілку, немов намагаючись відшукати залишки дитячого тепла, перш ніж реальність підсунула свій рахунок де Валєра вже прицінювався до омлету.

*****

Десь тоді, здається, все й почало мінятися.

Перша студентська любов хитнулася, мов Пізанська вежа, й урочисто завалилася зі словами:

— Мені потрібен той, хто буде мене забезпечувати.

Далі була Настя. Познайомили друзі, казали: «Нормальна дівчина». Як з’ясувалося, нормальна вона була лише в мультизадачності: встигала зустрічатися з кількома хлопцями одночасно. Фінал — весілля з тим, від кого залетіла.

От і вся любов. Ні доброти, ні щирості, ні навіть банального розуміння «взаємопідтримка». Усе це навіть близько не стояло поруч із тими цінностями, що їх насправді шукала душа. Їм потрібне було лише одне: гроші. Ну, в крайньому випадку — краса.

— А ти хто, Борис? Трійка без бабла.

Він видихнув так тяжко, що навіть Валєрі, котрий бавився шматком мила, стало шкода господаря.

Кажуть, думки матеріалізуються. Але не всі. І точно не ті.

Він уже збирався закурити, щоб відігнати думки… і саме тоді дзенькнуло СМС.

Сестра 11:44

Шнурок, не забув? Нагадую: чекаю в дві в магазині. Запізнишся — прибʼю!

Сестра 11:45

Поняв?!

Сестра 12:01

Не бачу відповіді!!!

Братик 12:16

Поняв.

Він досі дивувався: як із таким характером вона взагалі встигла і заміж вискочити, і трьох народити, і ще й умудритися заборгувати півмільйона. Хоча… із боргами все логічно: кредит. З дитинства одне й те саме: її бажання — у її руках.

Сестра 12:18

Отож бо! Як штик! Цілую…

— Дурне… — хмикнув він і почав збиратися. Бо все одно пертися через усе місто доведеться.

Взувшись і вдягнувшись, він завмер перед дзеркалом: біла сорочка, джинси, кеди, зверху піджак. Виглядав досить пристойно: сестра не верещатиме, сусіди вирішать — живе. Сам Боря бачив у дзеркалі того ж планктона, тільки в піджаку.

*****

Магазин-солодка лавочка розташувався на одній із популярних вулиць. Для сестри він став і домом, і роботою. На вітрині красувалася наклейка: троє усміхнених дітей і вона, його тиранша, посередині. Наче реклама ідеальної родини. Єдине, що забули домалювати — кредитного інспектора збоку.

Боря пирснув. І саме тоді — чиясь рука на плечі, теплий жіночий шепіт на вухо:

— Красавчик! Як і обіцяла, тримай цьом! — і розцілувала його в щоку.

— Здуріла! — Боря вирвався.

— Чого фиркаєш? Не сподобалось фото чи назва? «Солодка лавочка» звучить досить непогано для кондитерської, — затараторила Оксана.

Вона, як завжди, енергійна й яскрава, навіть у похмурий день. І головне — ніхто ще жодного разу не повірив, що вони рідні: вона — висока, спортивна, світловолоса, з упевненим поглядом; він — нижчий, кремезніший, з темним чубом і вічною кривою усмішкою. Дві протилежності, що випадково носили одне прізвище.

— Гей, командо, гайда до роботи! — вигукнула вона, пафосно здійнявши руку вгору.

Боря глянув на неї, як на прокажену. Справжнє аніме: пафосна репліка, вітер шарпає волосся. І стидоба.

Кондитерська тільки-но відкрилася, тому кожен клієнт був на вагу золота. Наймати працівників не дозволяв бюджет, тож працювали сімейним підрядом. Неділю вирішили зробити вихідним, і весь тягар святкової метушні ліг на суботу. Саме тоді випав перший серйозний тест.

Оксана сяяла від радості й останні кілька днів завалювала його повідомленнями: ще одне замовлення, ще один клієнт, ще одна надія.

Боря стояв за касою. Чоловік Оксани, як шеф-кухар, командував кухнею, а сама вона металася залом, мов бджілка: від клієнтів до вітрини, від вітрини назад до печі. За роботою справжнісінька мафія — солодкої вати.

— Все така невгамовна… — відзначив він подумки. Як би важко не було, посмішка не сходила з її обличчя. У ці миті вона ставала копією мами. І тоді він майже забував, що то вовк в овечій шкірі.

Вони зустрілися поглядами. До каси вже вишикувалася черга. Оксана на мить зупинилася, усміхнулася йому, повільно підняла великий палець угору. Та щойно він спробував усміхнутися у відповідь, вона перевернула долоню й різко провела пальцем по горлу. Її губи беззвучно вимовили: прибʼю, якщо відволікатимешся.

Боря кивнув. У цьому бізнесі він був не партнер, а заручник. І знав: похвала тут коштує дорожче за будь-який еклер. Та все ж менше за його здоров’я.

*****

Нарешті все стихло.

— Чим зміг — поміг, — прошепотів Боря, стоячи у ванні перед дзеркалом.

Поправив зачіску, дістав із кишені маленьку баночку парфумів, пшикнув — і вийшов. На годиннику було 17:40. Корпоратив о 18:00. Час на дорогу ще залишався, але запізнюватися не хотілося — гієни з офісу тільки й чекали слушної миті вкусити.

Двері рипнули, і в магазин увійшла знайомо-отруйна усмішка. Це була Настя — краща подруга його сестри ще зі школи. Як тільки сестра досі водилася з цією гадюкою? Чи то дружба, чи то мазохізм.

— О! Шмаркля теж прийшов на допомогу, — пролунав знайомий голос.

«З’явилась нечисть», — подумки відреагував Боря.

— Вже пішов, — сухо кинув він.

— І куди це ти? Невже дівчина з’явилася? — Настя театрально сплеснула в долоні. — І в нашого Шмарклі любов розцвіла!

— Ах ти… — прошипів він крізь зуби, але не встиг відповісти: сестра, наче навмисне, підіграла Насті.

— Ось, тримай, відсвяткуєте з солоденьким, — підморгнула вона й простягнула коробку з чізкейком.

— Не треба…

— Це ж за допомогу!

— Не потрібно. Та й не додому я…

— Ого, таки правда когось знайшов! — вигукнула Настя. — Як же наш хлопчик виріс! — і нахабно додала: — Тепер не будеш по ночах теребонькати!

Боря різко вихопив коробку й відрубав:

— На! Бери пиріг і теребонькай, дурепо!

Дівчата вибухнули сміхом. Обличчя Борі спалахнуло, як тоді, коли вчителька знаходила шпаргалку. Серце стиснулося — знову ті самі дві змовиці, що колись перетворювали його життя на цирк. Вони сміялися, а він знову відчув себе тим самим пацаном, у якого забирають останню гідність — мов гроші за рогом.

*****

Маршрутка стогнала, бабки лаялися, діти плакали — але Боря все ж дістaвся до місця призначення. Окраїна міста зустрічала гамором: кілька популярних барів і кафешок, тераси — відчинені й зачинені, альтанки на березі озера. У повітрі змішувалися запах шашлику, тютюнового диму й парфумів. Гул стояв знатний: ще не стемніло, а здавалося, ніби тут зібрався весь місцевий бомонд, готовий знову нажертися до самого токсикозу.

— Ну що ж, нічого нового — людство продовжує бухати під лічиною чергового свята.

Боря витер мешти об край бордюру, видихнув і попрямував до бару, біля входу якого маячили знайомі пики.

Він ще не встиг переступити поріг, а на нього вже налетіли два запахи: смаженого м’яса й дешевого алкоголю.

Корпоратив стартував, як завжди: десять хвилин тиші, де всі робили вигляд, що «прийшли спілкуватися», а не жерти й бухати за свої гроші.

Після третьої чарки лід розтанув. Склянки гриміли об стіл, тости горлали просто у вухо, соус стікав по скатертині, а начальство, втупившись у телефони, робило вигляд, ніби уважно слухає. Кожен відбивав свої сто грамів внесених грошей: одні жерли до останньої крихти, інші заливалися алкоголем так, ніби завтра кінець світу. І дуже швидко зал опанував хаос — добре знайомий кожному, хто хоч раз бував на «святі корпоративного духу».

Начальство сиділо окремо, з виразом: «ми такі ж, як ви, але не дай Боже підійдете ближче». Біля них крутилися прислужники, сподіваючись, що влучний тост перетвориться на бонус чи підвищення. Решта горлали про свої «подвиги» — хто тащив проєкт, хто рятував компанію, хто мало не зупинив кризу. Що сказати… Кожен лизав як умів. Корпоратив — як порно: усі знають, що це фальш, але грають свої ролі.

*****

Боря сидів осторонь. Чарка залишалася повною, а їжа — ледь торкнута виделкою. Він втупився у вікно, за яким ніч уже впевнено брала місто в свої обійми.

— От і посиділи… — пробурмотів він сам до себе.

Назар, єдиний, хто ще міг скласти йому компанію, пішов раніше, кинувши щось невиразне про поїздку до батьків.

Хотілося підвестися й послати бодай половину присутніх куди подалі, та він лише зиркнув на годинник: 22:49. Спокійно, без прощань, Боря піднявся й вийшов надвір.

Вулиця зустріла його тим самим гулом, що й на початку вечора, — наче місто й не мало наміру стихати. Постоявши хвилину біля входу, він зрозумів: рішення піти з корпоративу було правильним — повертатися все одно не мало сенсу. Маршрутки вже не ходили, тож він рушив пішки, щоб трохи провітритися й водночас з надією: може, трапиться таксі.

Він ішов неквапно, вдихаючи прохолодне повітря. З кожним кроком гул барів танув, і місто огортало мовчання. Раптом тишу розітнули різкі удари каблуків об асфальт.

Боря озирнувся — на іншому боці дороги йшла дівчина. Звичайна: легка весняна куртка, джинси, розпущене волосся, що вибивалося на вітрі й час від часу злипалося від нічної вогкості. Її хода здавалася непевною — кроки то рівні, то ніби злегка хиткі, наче ноги відмовлялися слухатися. Ліхтарне світло ковзало по обличчю, де втома сперечалася з упертістю. Вони йшли паралельно — кожен своїм боком дороги, в одному напрямку.

Десь неподалік загавкав бездомний пес. Боря на мить перевів на нього погляд, і тільки тоді помітив, як трохи попереду дівчини з тіні вирізнилися кілька чоловічих постатей. Гавкіт стих, і тиша, що впала, стала майже гнітючою. У ній різко відбився чужий сміх, грубий і надто гучний для цієї порожньої весняної ночі. Було занадто очевидно, чим усе може скінчитися.

— Один… два… три… чотири… — він ледь чутно рахував, і кожна цифра звучала, як вирок. — Проти одного… — важке «бля» зірвалося саме собою.

Дорога була порожня: ні машини, ні живої душі, хто міг би допомогти.

— Бля… — крізь зуби ще раз процідив він, шкребучи потилицю. — Я ж ніякий не герой…

І в ту ж мить за спиною пролунало:

— Чухани! Ану в тінь зайшли!

Голос був жіночий — різкий, грубий, та водночас зрадливо тремтів. Він остовпів: це була не жертва, а ще одна божевільна, що не знала страху.

Різко розвернувся, пальці самі натиснули «102». Гудок. Відповіді немає. І тоді він побіг — просто туди, де ще тримався її голос.

Судьба затамувала подих. Купідон закрив очі долонями. А Валєра, відчуваючи це, вже потирав лапки — йому будь-який кіпіш на руку. Чим гірше Борі, тим веселіше йому.