Він/Вона одна…

Кажуть, субота важка. Та не для Олі — їй забобони до лампочки. Стьопа вже муміфікував першу муху, а вона все ще спала, відмахуючись ногами від Васьки. У голові ж уперто крутився вчорашній чат, і з кожним разом усе більше здавалося, що там щось таки пішло не так.

Будильник різонув по недосипу. З FM ревіло «Кохай мою любов». Оля, загорнувшись у ковдру, вдарила подушкою по радіо й тільки зітхнула: задовбала ця любов.

Сонце підхопило естафету й нахабно пробивалося крізь повіки, крадучи сон. Оля пустила ноги в танок — і так відшмагала кота, що той, злякано вереснувши, звалився з дивана й шмигнув під нього й затих, буркнувши — божевільна баба.

Вона теж сховалася від уїдливих променів під ковдрою. Але ненадовго. Простір миттєво наповнив перегар — і одразу згадався дідовий рондель із вічним багажником бражки.

Підвелася. Потягнулася. Завмерла.

— Телефон! — кинулася до нього, почала гортати сповіщення.

— Пусто, — кинула в тишу й одразу відкрила тіндер. Цокнула язиком для драми.

— Сикло, — майнула думка, коли переписку так і не знайшла.

І тут же констатувала: Субота — то субота — байдуже. Факт один: жоден лошарик не зніме її, як free butterfly.

Вася зашипів і дременув, коли вона, кривлячись, гепнулася на підлогу — ногу звело, наче сама доля влаштувала підсрачник.

Вона підвелася, глянула в дзеркало — й воно одразу запітніло.

— Бухнула, бо треба, — сказала собі у віддзеркалення. І вперше це прозвучало не як жарт, а як виправдання.

*****

Сніданок прийшов без запрошення. Кіт гриз закам’янілий корм, дробно тарабанячи лапою по мисці. Павук терпляче чекав, поки муха остаточно перестане дригатися. А пані цього маленького королівства схилилася над столом і задумалася: коли королева прагне свята, то сир із легкою пліснявою та дві пляшечки вина стають вечерею богині. А що буде вранці — то вже інше питання.

Як і передбачалося, у холодильнику пусто. Та так пусто, що навіть миша не витримала й з’їхала до сусідів.

— Хочу мужика… — прошипіла вона й прикусила язика.

Кіт фиркнув. Вона кинула на нього косий погляд. Той, викрутившись, замуркотів так, ніби з насолодою ковтав корм, навіть не пережовуючи.

— Шука, — протягнула вона котові й дістала банку тогорічної тушонки.

Коли той простягнув морду, вона відрізала:

— Ага. Ще чого. Жри свій корм.

Вона ковтнула ложку — жирно, прісно, мов її самотність. Кинувши тарілку, прошепотіла знову — чи то щасливо, чи то безнадійно:

— Хочу мужика.

І десь у тому бажанні звучала не стільки потреба в їжі, скільки проста мрія: щоб замість порожнього холодильника з його ехом і запахом самотності чекала вечеря — навіть якщо підгоріла, зі смаком вугілля й гіркоти, але приготована кимось у фартуху; щоб суботні вечори були не буханням наодинці під акомпанемент дзвону пляшок, а теплими розмовами «про щось і ні про що»; щоб після вина не тягнуло в тіндер-шоу, де всі з однаковими посмішками-копіпастами, а просто — до нього, з ким можна заснути в затишку, наче у власному морзі, але з відчуттям тепла.

*****

Обізвався мобільник. Вася втягнув шию, павучок стиснув лапки. А Оля скривилася так, ніби з темряви вигулькнув Джокер.

Посмішка, проте, все ж лягла на її обличчя — бо замість жахів грала «Червона рута». І сьогодні вона звучала як справжній похоронний марш для суботи.

— Піздець… субота відгуляла, — видала Оля й підняла слухавку.

— Да, мамулька…

— Ти що, ще спиш?! Дівко, скільки можна! — загримів динамік так, ніби з того боку сиділа вся хорова капела апокаліпсису. — Ти на годинник дивилася?!

— Да, мам, я вже встала… ага, пам’ятаю…

— Ні, не треба…

— Сама!

— Ну звичайно, за годину буду!

— Та сказала ж! — Оля монотонно відрубала кожне мамине зауваження, пораду й вимогу. Потік слів лився нескінченно — наче це не турбота, а експрес-курси виживання в полоні.

— Все, мам, не відволікай. Я збираюся й виходжу. До зустрічі.

— І дивись мені, щоби цього разу як нормальна дівчи…

Оля не витримала й поклала слухавку, ніби відключала тривогу цивільної оборони.

— За що… — протягнула вона, втупившись у стелю. — Що я таке зробила, щоб мене так ганяли по суботах? — хоча ганяли її не лише по суботах, та зараз було не до того.

Телефон знову завив — так, ніби йому теж боліло жити в цій сім’ї.

— Та що за… Ти ж обіцяв, що вона мене залишить у спокої! Як так?! — зірвалася Оля.

— Нічого зробити не можу, ти ж знаєш, яка вона вперта.

— Як баран?

— Як баран, доню. Тільки їй про це не кажи, — батько посміхнувся у слухавку.

— І хто цього разу? — іронічно запитала вона. Почувши відповідь, сухо кинула: — Зрозуміла.

— Все, кладу слухавку, вона повертається.

— Цілую, — встигла прошепотіти Оля.

*****

І почалося. Під «тиху» мелодію Rammstein у кутку на павутині аж Стьопку теліпало — шоу «зроби з жаби принцесу». Тонка павутина косметики, шар тонального — і ось уже старість кивнула з дзеркала.

Біла блуза поверх червоного ліфчика й чорна спідниця, яка більше скидалася на широкий ремінь, ледве прикриваючи срамоту.

— Красота, — констатувала вона, накинувши пальто. У відповідь відображення лише покрутило пальцем біля скроні.

Двері зачинилися. Кіт полегшено видихнув і поспішив на пошуки мухи, що втекла з павутини.

*****

Дві маршрутки, трохи пішки — і ось вона в «елітному» районі. Елітного тут, щоправда, було тільки одне — ціни: за каву дерли дві шкури, за перекус — усі чотири.

На терасі з мармуру сиділа її відьма. Капелюх із полями, чорне мереживо — бракувало тільки мітли.

«От воно! — пирснула Оля. — Ще червоні губи й чорні тіні під очима…»

Варто було подумати — мама повернулася. І Олю так прошило, що вона захлинулася власним сміхом і навіть носом булькнула.

— От кобила! — протягнула мама. — Ти ж казала, що приведеш себе в порядок… — її погляд ковзнув по дочці, мов по товару.

— Нормально я виглядаю. Усього лише легкий макіяж, — Оля зітхнула й подумки буркнула: «І що ти до мене причепилася?»

— Бачу… такий, як у тітки Ніни на похоронах, — зітхнула мама.

— Мода така, — відрізала вона й ледь усміхнулася в думках: «Мама й мода — різні світи».

— Скидай плащ. Хоч вдяглася не як жебрачка, — мама підганяла.

— Ма! Ну серйозно, я що маленька? — Оля спробувала посміхнутися.

— Щоб перед ним так не кривилася. Не маленька, — різко кинула мама.

— Знову ти починаєш, — губи Олі стиснулися.

— Я просто бажаю тобі щастя! — в голосі мами прозвучала гіркота.

— Щастя? Це щоб подруги обісралися від заздрощів? — різко кинула Оля.

— Думаєш, мені легко, коли твої сестри вже дітей ростять, а ти… — мама обірвалася.

— Я не хочу заміж по розрахунку! — голос доньки зірвався. — Не хочу жити з тим, кого не кохаю! — подумки додала: «Я не племінна кобила, господи. Хочу свого, хай навіть пузатого, але справжнього».

Вона заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом спливла їхня «сімейна математика». Батько настругав трьох дівчат. Дві сестри — вже віддані з маминої легкої руки, фактично битою по коліну. А вона лишилася — остання, єдина мадам із котиком, яка відмовилася й утекла з того дурдому. Синів у родині так і не народилося, і мама вхопилася за дочок, мов за лотерейні квитки: віддасть — і, може, колись через чоловіків дочекається тих самих «достойних спадкоємців», яких марно жадала від батька.

— Я лише прагну, щоб у тебе була надійна партія, — мама затремтіла.

— А я прагну, щоб у мене було життя, а не контракт, — тихо сказала Оля.

Мати опустила очі. — Ми домовлялися, доню: якщо я знайду достойного кандидата, ти йдеш на побачення.

— Домовлялися, — холодно підтвердила Оля.

Пояснення, роз’яснення й уся та вода… Не те що лилася у вуха — вона заливала їх по вінця. Сім’я, статус, порода, заслуги, медалі. Та що там — навіть довжина й товщина «головного аргументу» пролунала. «Дякую, не треба, — Оля ледь не пирснула, — я не та, що міряє рулеткою»

— Все зрозуміла? — мама втомлено кинула.

— Та зрозуміла я… — Оля знизала плечима, думаючи: «Все одно зроблю по-своєму».

Мама провела по ній поглядом і буркнула:

— Я ж хочу добра… тільки щоразу виходить криво. — Вона згадала, як свого часу й у самої все починалося з домовленості.

Взяла телефон, набрала чоловіка й гаркнула:

— Скільки ще тебе чекати, га?

*****

Пан Іван — так звали нового кандидата, який вирішив, що для першого побачення зустрітися за чашкою кави й конструктивно провести пів годинки у тридцять шість років — то не фонтан. А тому потрібно показати, що пух змінився пір’ям, і забронював столик у «Версалі». І то не просто столик, а окрему кабінку. Оля посміхнулась, згадавши, як тато брав її з собою в ресторанчики на зустрічі ще у 90-х.

— Явно все з маминого чек-листа, — констатувала вона. — Те, що всі говорять, ніби я її копія, ще не доводить того, що й смаки в нас однакові! Але кому це доведеш…

Юля зупинилася біля кондитерського магазину, де за вітриною її вітала свіжа випічка. Ковтнувши слину від нахлинувшого бажання залізти під одіяльце з пляшкою напівсухого та тим різнокольоровим печивом, що тулилося на краю вітрини, вона покусала губу й зависла, складаючи план помсти кавалеру, який зірвав її вихідний.

Набравши повні легені повітря, вона нарешті рушила до зупинки, бо пертися до того «Версалю» було далеченько а витрачати кровно зароблені на таксі не хотілося. І саме тоді за спиною, з відчинених дверей кондитерської, донісся жіночий сміх, а слідом чоловічий голос:

— На! Бери пиріг і теребонькай, дурепо!

Вона не озирнулася, лише схвально кивнула головою з думкою, що в гузно весь цей романтик — ані серед білого дня, ані в білий день, — та залізла в забиту маршрутку.

*****

Нарешті вдихнула весь той сморід, яким була заповнена маршрутка. На зупинці Оля приводила себе до ладу. Бабці в салоні плювали їй у спину, а дехто шипів: «проститутка»; діди натомість терлися, мов медведі в цирку.

— Ой… — протянула вона, — сама винна. Душно стало, розстібнула плащ… і відразу — як мішень посеред цирку.

Окраїна зустріла її так, ніби хтось спеціально зібрав усіх місцевих дегенератів у єдиному котлі: бари з гучняком, де фальшиво співали «зірки караоке»; тераси з пузатими мужиками, що махали келихами, мов не миті медведі в цирку; альтанки, де закохані лізли одне на одного так, ніби це передача Animal Planet на всю красу. Повітря було настільки густе від шашлику, диму й дешевих парфумів, що хотілося різати його ножем і продавати по шматках на сувеніри. Озеро тхнуло так, ніби в нього злили всі суботні гріхи.

— Ну, рай на землі, — скривилася вона, — тільки з ароматом перегару й трьох сортів тютюну.

Щойно двері зачинилися за її спиною, світ змінився: гамір окраїни лишився десь там, а тут — блиск кришталю, дзеркала в золочених рамах і підлога, начищена так, що можна було побачити всі свої гріхи під іншим кутом. У повітрі вже не смерділо шашликом — пахло дорогими духами, ваніллю з кондитерської й грошима, які тут витрачалися швидше, ніж тануло морозиво на дитячому сонці.

— Версаль, курва, місцевого розливу, — пирснула вона подумки, хоча й не долюблювала весь цей пафос, але все ж підтягнула спину й пройшлася, наче їй тут і належало бути.

Офіціант уз’явився так тихо, ніби виріс із паркету, і, привітавшись уточнивши деталі, провів її до кабінки.

*****

За спиною двері зачинилися, і вона на мить застигла. Не те щоб принц, але порівняно з тією єдиною світлиною, яку дістала мама, у живу він виглядав значно краще: принаймні охайний, не перекошений, ніби щойно бився за місце в маршрутці. Костюм сидів рівно, зачіска не кричала «я у мами кавалер», а запах лосьйону бодай переконував, що він знає, де у ванній стоїть мило.

— Ну, принаймні не печерний троль, — підсумувала вона.

Та варто було присісти за столик — і потекло гниле нутро.

Його хамство до персоналу звучало, як скиглення побитого пса. А голодні погляди, що липли до Олі, викликали бажання пояснити: чому собакам надягають намордники.

— Ну да… — іскра надії навіть не встигла спалахнути: втонула під товщею лайна.

Вона зітхнула, відправила мамі повідомлення, що побачення почалося, й поставила таймер на годину. Умова була проста: триматися не менше цього часу.

Коли офіціантка принесла меню, він підморгнув настільки кострубато, що Оля майже фізично відчула, як дівчину знудило.

— Боже, може, то тремор? — пройшла думка.

В очікуванні замовлення довелося слухати його «анекдот» про бухгалтерію — смішний рівно настільки, щоб захотілося втопити калькулятор.

— Бляха, та воно ще й підготувалося! — подумки вдарила себе в чоло.

Надія, що за їжею він замовкне, розбилася одразу. Усмішка тяглася, мов сир без ГМО у дешевій піці, а руки метушилися, наче таракан, що шукає вихід із пастки. Чавкав він настільки «смачно», що виникло бажання піднятися й зарядити тапком, щоб одразу посипалося ще кілька зубів.

Кожне його «ти ж така красива, особлива» звучало так, ніби він не залицяється, а читає інструкцію до резинової ляльки. І від того її нудило ще сильніше.

Він нахилився ближче — так, що подих із запахом салямі й цибулі торкнувся щоки.

— Романтика, бля… Запах щастя — шаурма, — подумала вона й пошкодувала, що так вітряно одяглася, розраховуючи на чергового ботаніка. А тут виявилося — це, що й назвати важко, хоч плач.

— Що тут сказати? Я жінок розумію, — видавив він із пафосом, наче щойно отримав Нобелівку. Вигляд же мав — чисто вовк із мультика, що пускає слину на червоний колір, який просвічував крізь блузку.

Він говорив без зупину: про машину, роботу, те, як «бачить себе через п’ять років». Руки ж все тягнулися торкатися її то тут, то там. Вона стиснула виделку й подумки підбадьорила себе: ким би він не був, якщо встромить — максимум умовний за рецидив, а там, дивись, і мама відстане.

Та задзвонив телефон. Вона підняла слухавку: коротке «так, привіт, зараз буду». Під приводом термінової допомоги подрузі зірвалася й чкурнула за двері швидше, ніж мишка в нору. Кавалеру шансів не лишила.

Видихнула. Ще одне побачення — фіаско. Лише підтвердження, що її половинку або забули доробити, або шукати доведеться десь серед циган.

Дзвінка, звісно, не було — лише кастомна мелодія таймера. Та після такого, замість додому, вона завернула в сусідній бар — перевернути чарочку за чергового маминого кандидата. Затягнула пояс плаща й упевнено рушила вперед.

*****

Що й треба було довести — повний ігнор. Уже більше години вона сиділа за барною стійкою: кілька порожніх пляшок поруч, склянка віскаря — і жодного залицяльника. Її відображення в лакованій поверхні дивилося на неї з легкою насмішкою.

— Ну, не красуня, але й не жаба… — підморгнула сама собі. В глибині знала: якби не її родинний статус, усе склалося б інакше. Кутики губ потяглися вгору. — Грець із тими кугутами.

Вона спорожнила склянку залпом, хруснула льодом між зубами й піднялася з місця.

*****

Свіже повітря, хоч і смерділо, все ж було куди приємніше. Вона дійшла до зупинки, всілася й притулила голову до холодної металевої опори.

Вона сиділа, поки холодний метал не в’ївся в спину. Дочекатися транспорту? Ха! Місто давно відмахнулося від неї: «сама викручуйся». Вона підхопилася, похитуючись, але вперто тримаючись на ногах. Крок — ще один. Ноги запліталися, та йти все одно було легше, ніж лишатися самій на зупинці, де навіть тиша здавалася осудливою. Здавалося, сама ніч підштовхує вперед, у темряву, де знову чатувала самотність. А так хотілося, щоб хоч раз хтось підбіг, пригорнув і тихо спитав: «Як справи?»

Каблуки ритмічно відбивали кроки, але ритм раз по раз ламався — алкоголь і втома брали своє.

Місто стихло, й кожен звук луною нагнітав тривогу. Вона прискорила ходу — хотілося скоріше вибратися бодай на трохи освітленішу вулицю. І саме тоді з темряви виринули кілька чоловічих постатей. Сміх — надто гучний для цієї тиші.

Вона вже збиралася звернути убік, як раптом упізнала голос. Усе тіло стиснулося, наче в неї з хребта вирвали кістку й залишили порожнечу. Серце вдарило раз, другий — і застигло, зависнувши десь у горлі.

— Та не може бути…

Крок ближче — і сумнівів не лишилося. Попереду, у компанії трьох підпитих дружків, ішов той самий кавалер. Усмішка — крива, хижа, як у голодного пса біля смітника.

— О, яка зустріч! — простягнув він, і друзі зареготали так голосно, що темрява здавалася ще густішою. — А я думав, ти до подруги подалася… Чого сама, га?

Її пальці судомно стиснули ремінець сумки.

— Подайся, — відрубала вона, намагаючись пройти повз.

Та вони розсунулися півколом, перегородивши шлях.

— Я й не вірив, що ти, кинувши мене, зависатимеш у сусідньому барі, — він сплюнув і тихо прошипів: — Шалава…

Кавалер зробив крок уперед, нахилив голову так, ніби говорив інтимно. Від перегару морозом обдало шкіру.

— Ну ти ж не серйозно… Давай, приєднуйся. Хлопці не кусаються.

Нутро стислося від огиди й страху, але ноги вперто не відступили.

Набравши повні груди повітря, вона кинула якомога впевнено:

— Чухани! Ану в тінь зайшли!

Він засміявся:

— Думаєш, можеш так зі мною говорити через свої сімейні зв’язки? Ха! Я тоже…

І саме в цю мить поруч різко, наче вирізаний із темряви, став він. Чужий силует між нею та ними. Мовчазний, з напругою в плечах. Троє відразу відсахнулися. Лише кавалер стояв, зухвало кривлячись.

Боря машинально озирнувся. У тьмяному світлі в голові спалахнуло: вона.

І у відповідь — здивоване: він…

Світ застиг за їхніми спинами. Доля, ніби розгублена, зімкнула лікті, бо й сама відчула, що переборщила. А Купідон, аби не дістати за компанію, обережно відійшов убік.