ШЛЯХ ВАГРАНТА

Ніколи ще, потрапивши до туману, Вагрант не опинявся одразу в іншому осередку. Цьому завжди передувало ходіння між дивними мороками. Але тепер, впавши у шторм, що розігрався, він за мить опинився у невеличкій кімнатці, поряд з залізними дверима. У вухах ще дзвеніло відлуння, а перед очима стрибали різнокольорові зайці, яких він нахапався пролітаючи повз численні блискавки.

Вагрант поглянув на живу мапу, що оселилась на його лівому зап'ястку. Червона крапка вказувала на те, що він опинився саме там де треба - на межі відомих осередків існування, коло самісінької дірки у серці світу. Вагаючись лише мить він торкнувся двері, яка легко прочинилась, випускаючи свого невільного бранця у широкий коридор геть заставлений книжковими шафами. Книжки були всюди, далі коридор роздвоювався перехрестям, від якого тягнулись нові та нові шляхи. Лабіринт, зрозумів Вагрант. Звичайно куди йти, та що саме шукати у цьому дивному місці - він не знав.

Тихий металевий лязкіт не дав Вагрантові насолодитись видовищем неймовірної кількості книжок. До цього часу у світі осередків життя йому не траплялась жодна, але чоловік чітко розумів що це саме вони. Лязкіт наростав, до нього додавалось шипіння. Щось стрімко виринуло з-за ближньої полиці. На Вагранта дивилась велика, майже з людину розміром, змія із товстенним сегментованим тілом, що зблискувало полірованим металом. За мить до неї додалась ще одна, більша. Потім іще й іще. Змії повзли проходами, спускались з книжкових полиць, їх ставало все більше та більше. Злі очі, що світились жовтим, неприродним світлом, були нібито, виготовлені з штучного каміння.

Коли змії, тихо погойдуючись та дзижчачи моторами заповнили весь простір, до Вагранта виповзла найбільша із них, з великими смарагдовими очима.

— Не знаю як ти пройшов наших пришелепкуватих сусідів-вояків, але у Башті Безмежної Бібліотеки чужинцям не місце! Ніхто не доторкнеться до останніх знань, про світ, що загинув! Я Сентін, правителька осередку знань, й моє слово тут закон!

Змії, з шипінням та лязкотом, немовби тільки чекали на команду сунули на Вагранта, а той, рефлекторно, не розуміючи що робить виставив вперед праву руку. Подарунок Жовтого птаха, сила, що тепер жила десь під шкірою, ховаючись за налитими криваво-червоним світлом шрамами, миттєво відреагувала на атаку. Але цього разу все вийшло не так, як з Дефендером. З руки Вагранта вистрілили врізнобіч тонкі короткі промені червоного світла. Промінчики вдарили точнісінько у точку між очима кожної зі змій, і за мить всі вони скам'яніли, не рухаючись, з розкритими хижими пащеками, та завмерлими поглядами скляних, штучних очей. Якийсь час нічого не відбувалось. Вагрант зачудовано розглядав механічних істот, що за мить роздерли б його на шмаття, а потім в центрі лоба кожної змії відкрилось маленьке віконце. У ближніх Вагрант помітив такі ж самі пластикові прямокутнички, зі світлинами людських облич, схожі на картку, яку свого часу отримав і сам. Голос Жовтого Птаха промовив чітко та владно.

— Носій частини моєї сили має право пройти далі! Він останній, хто носить помаранчеву форму мешканця Першого осередку. Без нього наш світ приречений. Шторми сильнішають! Дуже скоро настане час, коли прийде таке збурення туману, що життя у тій формі, в якій воно збереглось, зникне назавжди. Допоможіть йому пройти фінальну ідентифікацію!

Промені згасли, так само швидко як і з'явились. Тихо зачинились маленькі віконця, ховаючи істині обличчя чудернацьких мешканців цього місця. Шарудіння та звуки моторів знов заповнили простір. Механічні змії зникали одна за одною. Шарудячи розповзались вони безкінечним, повним старих книжкових шаф простором.

Смарагдові очі старшої з народу Сентінел дивились на Вагранта зі сумішшю суму та здивування.

— Вибір Птаха незвичайний настільки ж, наскільки божевільний він сам. Хоча, хто б міг подумати, що лишився хоч хтось, із дотепер замкненого та спорожнілого, першого з осередків життя. — Змія ще раз окинула чоловіка зеленими очима, зашипіла та повільно поповзла вперед, минаючи численні книжкові полиці.

Вагранту нічого не лишалось, як вертіти головою навсібіч, та рушити слідом. Їх оточував безмежний лабіринт з книжкових шаф та полиць, через декілька хвилин перебування у якому, будь-хто втратив би орієнтири та безнадійно заблукав на віки. Але Сентін рухалась впевнено, швидко звертаючи у несподіваних місцях, чим чітко вказувала на те, хто справжній господар цього місця. Доки Вагрант швидко йшов, з незосередженим поглядом, все було добре. Як тільки він намагався розгледіти котрусь із книжок більш детально, голова паморочилась, а в очах темнішало.

— Це місце, не зовсім те, чим здається на перший погляд. Тому не намагайся вгледіти більше, ніж воно хоче тобі показати.

У голосі Сентін почулась веселість, і Вагранту стало цікаво, як саме всміхаються змії-вбивці, що мешкають у мінливому просторі бібліотеки.

— Коли сюди дотягнулись лінії Драфтів, їх сприйняття зобразило нашу бульбашку, доверху наповнену інформацією, у вигляді бібліотеки. Осередку життя це сподобалось, тому він намагається так виглядати. До речі, ми вже прийшли, й у нас є одна справжня книга.

Вагрант зупинився коло непримітного закутка, де ніби ховався старенький дерев'яний стіл, на якому лежала товста книжка у зеленій шкіряній палітурці. Поверх старої фарбованої шкіри була акуратно наклеєна смуга білого паперу.

ДЕПАРТАМЕНТ СУПРОВОДЖЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНИХ СИСТЕМ.

ЗВІТ ПРО ПОЧАТКОВІ УМОВИ ТА ПІДГОТОВКУ ДО ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРИМЕНТУ З ПРОТОТИПОМ НОМЕР ТРИ.

КНИГА ПЕРША.

Вагрант прочитав напис, видрукований чорною фарбою, та поглянув на Сентін.

— Знущаєшся, металевий ти черв'як? Це що взагалі таке?

На правій руці спалахнули, готові до бою, червоні шрами, але змія, дійсно посміхнувшись, зблиснула зеленим смарагдом очей.

— Знущаюсь? Хотілось би, друже, але ні. Хоча, давай, притисни руку, тільки праву! Ти ж прагнув відповідей на свої питання! Це єдина річ, яка лишилась нам від Першого Осередку. Вона повинна тебе пізнати.

На руці, над якою познущався Птах, вмить заболіли всі порізи. Вагрант поглянув на свою правицю. Шрами, більш спокійно пульсуючи, продовжували світились червоним. Чоловік підніс руку до книги. Біль посилювався, а в кишені, сама собою, затанцювала, ніби вириваючись назовні, подарована Птахом картка. Мить Вагрант вагався, а потім рука, ніби сама, доторкнулась до холодної фарбованої шкіри. Лінії гарячого червоного світла охопили зелену поверхню.

І прийшла темрява.

З темряви з'явилось світло.

Зі світла народилось знання.