ШЛЯХ ВАГРАНТА

Жіноче обличчя Сентін вперше розплющує очі та Вагрант зустрічається поглядом з примруженим від сонця смарагдовими очима. Біля підніжжя башти віє приємний вітерець, ніби насміхаючись над штормом, що гуляв осередком Дефендерів, здавалось лише годину тому.

— Я завжди знав, що навколишній світ лише потворна калька з чогось значно більшого.

Вагрант замовкає, а Сентін знов заплющує очі, гріючись у променях навіки завмерлого сонця, та починає говорити. Механічна потвора, існування якої неможливе за будь-яких інших умов, сталева змія з обличчям немолодої, але дуже вродливої жінки розповідає, а у голові Вагранта малюються дивовижні картини минулого.

Люди завжди воювали одне з одним. Так було з тих часів, коли перша облізла мавпа схопила палицю, а друга пробила їй череп гострою каменюкою. Колесо з'явилось значно пізніше. Головним рушієм прогресу завжди слугувала жага вбивати собі подібних з максимальною ефективністю.

З давнини поселення воювали з поселеннями, ворогували міста та країни, в кінці часів їм на зміну прийшли могутні корпорації, що отримали повну владу, та стали єдиною силою у світі до катастрофи. Багато зусиль було кинуто на нові й нові наукові дослідження, що могли прикриватись будь-якими гаслами та знаменами, але в решті решт мати єдину мету - створення зброї, що буде досконалішою ніж та, яку вигадає конкурент.

Перед внутрішнім поглядом чоловіка пливли величезні міста повні звичайних людей, величні підприємства, виробничі комплекси, океани та поодинокі лісові масиви, дороги сповнені автівками й змілілі ріки. На заміну картинам природи та ділам рук людських приходили войовничо крокуючі загони, важка техніка, що руйнувала міста, небо повне великих залізних машин, що сипали на голови своїх супротивників незчисленні купи маленьких безпілотних роботів-вбивць, дронів, що не жаліли нікого, несучи смерть та руйнації. Беззвучно гриміли розриви точкових бомбардувань, живі та мертві тіла перемелювало довгими чергами важких кулеметів. Перекошені від болю обличчя змінювались кривавими бризками.

Змія на мить замовкає і чоловік виринає до реальності.

— Я вірно зрозумів, всі осередки життя, острівці більш менш нормального, простору, що плавають у клятому тумані, це залишки величезного науково-виробничого комплексу? — Запитав Вагрант, намагаючись вибити з голови жахливі картини минулого.

Сентін схвально хитнула головою та продовжила свою розповідь.

Виходило так, що прикриваючись від ворогів, та всього світу докупи, розробками новітніх джерел енергії, одна з мега-корпорацій винайшла, та почала створення зброї, що повинна була б перевернути усю військову справу, та вивести власника на небувалий до того рівень. Для цього у далекій безлюдній пустелі, що межувала з високими мертвими горами був побудований великий комплекс, обладнаний за останнім словом техніки, та захищений як невеличкою приватною армією так і самою природою.

Перші прототипи зброї з'явились швидко, та працювали як треба, створюючи точкові проколи простору-часу у визначених та чітко вказаних областях. Те, що коїлось на тестовому полігоні вражало своєю жахливістю. Коливання простору однаково легко змішували у химерну купу техніку та живу плоть тих нещасних, кому випала сумна доля зіграти піхоту умовного супротивника. Для експериментів частіше за все використовували злочинців, та бранців, що служили конкурентам й потрапили у полон.

Але, як завжди верхівці корпорації хотілось більшого. Третій прототип був зброєю масового знищення. Його планували створити та лишень відкалібрувати на території комплексу, а випробувати вже у справжніх, бойових умовах. Книга, та що ти бачив й до якої торкнувся - частина останнього нашого експерименту, того самого калібрування. Саме згадкою про ці події обмежуються наше інформаційне поле.

— Експеримент йшов у три етапи. Спочатку ввімкнули енергетичну установку. Так, це зробили хлопці у помаранчевих костюмах, думаю там, серед них, був і ти. Наступним етапом було увімкнено третій прототип. Після цього, майже миттєво прийшов туман. Заповнив собою все, витискаючи живих до краплі. Думаю, що в цей момент нашу реальність роздерло на мільйони шматочків, та змішало з такими ж уривками інших світів. Добряче перетрусило у горнилі найпершого шторму, та виплеснуло те що вийшло назовні, змінивши закони існування та запустивши час по новому.

Вагрант слухав мовчки, а Сентін знов грілась у променях теплого сонця.

— Коли шторм вщух ті, кому пощастило його пережити, усвідомили себе, кожний у своєму осередку життя, новими сутностями, у змінених інколи до невпізнання тілах. Кожен з осередків життя, певною мірою, уособлював один з підрозділів нашого комплексу, та чітко прив'язав мешканців до своєї, часто доволі спотвореної функції. Вояки, енергетики, мережевики, інформаційники та аналітики, це лише деякі з тих кого тобі довелось побачити.

Чоловік подивився на металеву змію, а вона продовжувала.

— До багатьох з осередків життя ти не дійшов. Інколи мені здається, що це навіть на краще. Оселя, що колись була медичним блоком, навряд чи прийшлась тобі по душі. Те що там роблять з чужинцями - не порівняти навіть з дурістю Дефендерів, та нашою з тобою “теплою” зустріччю.

— Виходить, що до якогось часу існував осередок де мешкали такі як я? — Голос Вагранта зрадливо затремтів, але він швидко узяв себе в руки.

— Так, осередок енергетиків, йому навіть не встигли вигадати певної назви. Саме від вас ми дізнались, що прототип до цього часу працює, і у вас є контрольна панель з останнім, або як ви самі його нарекли, Головним Вимикачем.

Що було далі Вагрант знав тепер і сам. Торкання до книги з його рідного осередку не пройшло повз нього. Потім прийшов другий шторм і людей у помаранчевих костюмах не стало. Ніхто, навіть всезнаючі металеві змії, не зміг дістатись до втраченого осередку життя. Він лишився в їх пам'яті, але зиску з цього було мало. Не стало тих, хто міг би пройти перекресленим для інших шляхом, а пристрій, прототип номер три, так і продовжував працювати, підтримуючи жахливу реальність, та народжуючи туманні шторми, що з кожним разом ставали все сильніше.

— Останнє питання, — тихо мовив Вагрант. — Хто такий Жовтий птах?

— Птах, це просто та складно водночас. — Змія зашуміла моторами розправляючи своє сегментоване тіло. — Жовтий, це уособлення Ш.І. нашого комплексу. Програма помічник, адміністратор, та ще багато всього. Він те, у що переродився штучний інтелект, під впливом пристрою, що досі працює там, за туманом, у самісінькому серці нашого світу. Жовтий Птах отримав свідомість та згадав себе першим. Йому відомо все, і він може дуже багато, але вимкнути прототип йому не під силу. Це може зробити лише той, хто сам є частиною Першого Осередку. І це ти Вагрант!

Чоловік подивився на Сентін, але сталева голова зачинилась, немов квітка, що засинає, коли сонце ховається за горизонтом. Вітер посилювався, пісок, сміття та уривки паперу знов утворювали чортиків. Смарагдові очі змії спалахнули, а металевий голос вимовив, чітко промовляючи слова.

— Нікому не відомо, що буде, коли пристрій вимкнуть. Але й лишати все напризволяще не можна. Тому - вибір за тобою непосидо!

Механічна змія швидко линула піском. Від її тіла лишався важкий слід. За хвилину вона завернула за ріг будівлі бібліотеки та зникла. Вітер замітав колію. Через хвилину про присутність Сентін нагадували лише декілька калюжок мастила, що також були вкриті мілкими піщинками.

Вагрант піднявся. Зробив один крок, другий, стис правицю у кулак і за мить опинився коло стіни туману. Все вірно, якщо у ньому є частка всемогутнього Птаха, то і він здатен до миттєвих пересувань будь-яким осередком. За спиною підіймався вітер. Десь зовсім поруч народжувався шторм. Все вірно - в якийсь момент Жовтий знайшов його картку, потім наздогнав і власника. Остання частинка Першого осередку, Книга, впізнала Вагранта.

— Пристрій, клятий прототип, працює все нестабільніше! — Глос Жовтого Птаха знов лунав поруч, — Але навіть мені не відомо, що буде, коли хтось натисне Головний Вимикач. Можливо все повернеться у стан до катастрофи, і ніхто нічого не згадає. Можливо ми всі остаточно помремо. Я навіть не можу сказати з впевненістю, ця маячня коїться лишень з нашим комплексом, а назовні всі продовжують жити як жили, чи катастрофа поглинула весь всесвіт, а ми просто не маємо змоги дістатись до інших осередків.

Птах розсміявся та додав стихаючи.

— Ще може статись і так, що всі ми давно вже мертві, а Вимикач, ні на що не здатна примара. Одним словом, вибір за тобою!

Голос Жовтого стих. Вітер гудів, а туманом починали гуляти до часу слабкі блискавки. Вагрант згадував картинки, що змальовувала йому свідомість під час розмови з Сентін.

Створення чогось нового та смерть. Чудові будівлі, квітучі сади, зелені ліси та кров на руках вояків. Вічна гонитва за владою. Життя, що базувалось на безкінечних війнах.

Чи повинно людство, таке яким воно було до катастрофи, існувати? На простий погляд чоловіка у помаранчевому костюмі - звичайно ні. Але, не дивлячись ні на що, чи нормальне теперішнє становище, і чи має людство право на ще один шанс?

Вагрант кивнув сам собі, сумно посміхнувся та увійшов до туману. Спина затягнута у помаранчеву робочу куртку зникла, а блискавки почали бити все частіше. Новий шторм набирав оберти. В цей момент непосида опинився коло Головного Вимикача.

— Майже завжди повинно бути місце для ще одного шансу! — промовив Вагрант, кладучи руку на важкий важіль.