1.6

— Він молодший за мене на три роки і вищий на голову, — з ностальгічною ноткою сказав Сгірель. — Ширший в плечах. Постійно усміхався... Завжди досягав мети.

Лада чекала продовження, але його не було.

— Як лінси зникли?

— Ллірель захотів стати королем, — голос лінса прозвучав сухо. — Наполіг провести давній ритуал коронації, коли корона спрямовується волею Осяйного. І вона опустилася на голову Лліреля.

— А ти?

— Я пішов одразу, як привітав нового короля. Нікого не хотів бачити. А коли повернувся, Ін спорожнів. Ти питала про транс. Можна провести його просто зараз, заодно побачиш Лліреля сама. Згодна?

— Так, тільки я трохи боюся. Транс — це як?

— Ти ніби заснеш і перенесешся свідомістю туди, куди хочеш, — Сгірель зробив портал в приймальню.

Лада зробила крок разом з ним.

— Сьогодні зануришся в легкий, тебе ніхто не бачитиме і не чутиме, — від помаху руки лінса розгорілося вогнище, — будеш стороннім спостерігачем. Є ще інша форма, складніша, коли можна передавати послання, — кинув у вогонь жменю ароматних трав. — Але це потім. Готова спробувати?

Вогонь розгорівся сильніше, на обличчі і чорному одязі лінса заграли руді відблиски.

— А як я повернуся? — Лада протягнула руки до тепла.

— За моїми словами, ти мене чутимеш, — Сгірель сів на камінь.

Лада подивилася на лінса. Мала відчуття, що знає його дуже давно, воно заспокоювало.

— Я готова, Сгірелю.

Печеру вже заволікав м'ятний дим.

— Чітко уяви те місце і час, куди хотіла б потрапити. — Сгірель кинув у вогонь ще жменю вже інших трав, до запаху м'яти додався приємний аромат синьолистника і огірочника аптечного; агатові вставки в стінах печери почали м'яко сяяти, колихатися; захотілося спати.

— Ти спиш.

Лада закрила обважнілі повіки, зітхнула і стала легкою, як пір'їнка; вона піднялася разом з м'ятним димом і понеслася крізь отвір в склепінні ввись, закрутилася в радісному танці, немов вирвавшись на свободу.

— Ти там, де хочеш бути.

Почувся шум автомобілів, шелест листя в кронах кленів, людські голоси, неголосна музика з придорожнього кафе. Лада розплющила очі: здавалося потрапила в своє місто, в парк біля перехрестя. Повз неї проходили перехожі, по вулиці проїздили автомобілі, повітря важке, насичене пилом і вихлопними газами. І тут побачила саму себе: з колишньою стрижкою, худенька, в джинсах і футболці, з тоді улюбленою, а зараз вже викинутою сумочкою. Старе життя. Чи, навпаки, молоде? Так було три роки тому. Аж защеміло в грудях.

— Ладо, що ти бачиш? — донісся приглушений, як крізь пелену туману, голос Сгіреля.

— Моє місто, парк. Я йду по тротуару, — Лада зусиллям волі відігнала ностальгію.

— Придивися до своєї аури.

— Аура звичайна, є невелика магічна складова. Чую крик пташки. Як вона кричить! В парку ворона клює стрижа, що впав...

Серед негустої трави, сухих гілок і торішнього листя тріпався чорний клубок з пір'я, крил і крику.

— Включай бачення.

— Бачу на землі ледве видимого, зовсім прозорого хлопця. Він відбивається від кегрета!

— Відрегулюй те, що бачиш. Зроби напівпрозорим птаха, а хлопця чітким. Опиши його.

Лада сконцентрувалася і навела різкість: хлопець став трохи яскравішим, але добре розглянути його все ще було важко.

— Чорноволосий.

Він відбивався вручну, збивав руки в кров. Лада збоку коментувала те, що бачила:

— Я — земна — кричу, шукаю, чим кинути в ворону, знаходжу важкий сук, потрапляю в контури кегрета. Він, тобто, ворона, відлітає вбік. Вона мене боїться! Дивиться збоку. Як страшно дивиться! І тане!

— Вона запам'ятовувала тебе.

— Підходжу до хлопця, він підводиться. Щось говорить.

— Що саме?

— Що тварюка мене запам'ятала і згубить. Каже, що не дозволить це зробити, що не для того він потрапив на Землю... Ще щось про те, що я схожа на якусь дівчину. Ох! Що він робить!

— Що робить? — запитав, як луна, Сгірель.

— Розрізав собі долоню! Ох, боляче ж... Він і мене поранив! З'єднав наші руки, говорить речитатив незрозумілою мовою. А виглядає, ніби стриж вгнав мені в руку дзьоб! Я пам'ятаю це, Сгірелю! Таке дійсно було!

— Шлюбний ритуал. Ллірель тебе рятує.

— Він договорив, розірвав долоні. Радий такий. Я викинула пташку в кущі. Пішла по тротуару далі.

Лада замовкла, подивилася на себе трирічної давності, що засмучено витирала долоню вологою серветкою. Врятувала пташку, наївна?

— Подивися на свою ауру, — попросив голос лінса крізь товщу світів.

— Ніби така ж, як була... Ні... Вона змінюється на очах, стає вищою, потужнішою, — о, вона вже дзеркальна!

— А у Лліреля?

— Така, як у мене! А раніше майже не було! Контури людини навколо птаха стають яскравішими, рани гояться.

— Ритуал додає сил. Подивися навкруги. Поруч мають бути й інші лінси.

Лада подивилася вгору і навколо себе:

— Вони є, але тіні людей навколо пташок дуже вже бліді... Ллірель злетів, він абсолютно здоровий.

Лада побачила, як ілюзорний чорноволосий хлопець полетів навздогін їй, що йшла парком; ось він перегнав, сів на гілку, уважно роздивляючись, потім відлетів до стрижів.

— Повертайся, — наказав лінс.

Знову перетворившись на пір'їнку, Лада піднялася, закрутилася і опустилася; запахло м'ятою і синьолистником, почувся вже чіткий голос Сгіреля.

— Прокидайся.

Розплющила очі.

М'ятний дим розвіювався, Сгірель всміхався, дивлячись на вогонь.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.