Завіса рухнула

Не чує, не бачить…

Не хоче бачити.

Не хоче визнавати,

Не хоче прямо це сказати.

Вона не вірить і не думає,

Не буде навіть намагатись.

Для неї я — бездумна лялька,

Що не живе, не їсть, не прагне.

Ніби мене так просто можна замінити,

Ніби думки мої — ніщо,

І з її розумом не можна їх зрівняти.

Ніби порожній я, ніякий..

Я з часом сам у це повірив,

Повірив що не маю права,

Не маю думки, чи захоплень.

Моє покликання — втішати її муки.

Але тепер коли нема її,

Усе частіше лізуть ті думки,

Всі ті що відринав роками,

Всі ті що я глушив сльозами.

Я — не смітник твоїх проблем,

і не слуга покірний безоплатний.

Живим я став — поезії творцем,

Не буду більше я тебе благати.