Автобус-1

АВТОБУС-1, частина 2

Коли чергова таратайка проїхала повз, Павло почав втрачати терпіння. Подумати тільки, він застряг у цій глушині замість того, щоб уже зараз провертати одну вигідну справу... Совість, яка прокинулася невчасно, спробувала нагадати йому, як він повівся зі своїм колишнім партнером, але Павло, як завжди, послав її під три чорти. Совість і бізнес – речі несумісні.

Коли з-за повороту показався автобус, Павло, недовго думаючи, вийшов на середину дороги й замахав руками. Звісно, зупинити автобус було круто – але він і сам був не промах. Про це свідчив хоча би його дорогий костюм і доглянутий вигляд.

Автобус стрімко наближався. У Павла мимоволі майнула думка, що водій збирається його збити, але в останню мить автобус різко загальмував. Проте було вже запізно.

Удар підкинув людське тіло в повітря, а потім жбурнув об землю. Падіння можна було вважати щасливим, оскільки грудна клітка потерпілого вже була проломлена під час зіткнення.

За інерцією автобус протягнуло ще кілька метрів. Двері з шипінням відчинилися, і з автобуса вийшов шофер у форменому одязі. Позаду автобуса тяглися дві темні борозни, над якими осідав пил. Спереду, під правим колесом, лежала рука, що трохи далі переходила в тіло мертвого франта, який вискочив на дорогу.

Шофер похитав головою, дивлячись на свіжі вм'ятини на капоті, витер ганчіркою криваві бризки й повернувся за кермо.

Двері з шипінням зачинилися. Автобус злегка труснуло, коли, набираючи швидкість, його праві колеса переїжджали безвільно лежаче в пилу тіло.

– Що це було, кузино? – піднявши кришку труни, спитав Антон.

– Яка різниця? – знизала плечима вона й відвернулася.

Через деякий час водій додав газу. Автобус наближався до кладовища...

* * *

Коли чергова таратайка проїхала повз, Павло почав втрачати терпіння. Подумати тільки, він застряг у цій глушині замість того, щоб уже зараз провертати одну вигідну справу... Совість, яка прокинулася невчасно, спробувала нагадати йому, як він повівся зі своїм колишнім партнером, але Павло, як завжди, послав її під три чорти. Совість і бізнес – речі несумісні.

Коли з-за повороту показався автобус, Павло, недовго думаючи, вийшов на середину дороги й замахав руками. Звісно, зупинити автобус було круто – але він і сам був не з простих. Про це свідчив хоча би його дорогий костюм і доглянутий вигляд.

Автобус стрімко наближався. У Павла мимоволі майнула думка, що водій збирається його збити, – він спробував відскочити, але не зміг зрушити з місця. В останню мить автобус трохи звернув і загальмував. Двері, що опинилися навпроти Павла, з шипінням відчинилися.

Недобре передчуття не покидало Павла, поки він у нерішучості стояв біля відчинених дверей автобуса. І тут із салону назустріч йому вийшов чоловік. Це був ніхто інший, як його колишній партнер і компаньйон. Той самий, який після зрадницького вчинку Павла спився й через тиждень загинув в автомобільній аварії.

Він був обірваний, заляпаний засохлою кров'ю, а в руці тримав лопату з налиплою землею.

Лопату Павло роздивився до найменших дрібниць – за той час, доки вона наближалася до його голови...

* * *

Коли чергова таратайка проїхала повз, самовладання зрадило Павла. Йому добряче набридло чекати. Він вискочив на дорогу й почав сипати прокльони навздогін машині, що промчала. Коли він тричі показав їй услід виставлений середній палець, машина загальмувала й дала задній хід.

За кермом Павло з подивом упізнав свого найкращого друга.

– Сідай. – Коротко кинув той, відчинивши двері.

Павло сів, і машина рушила. Ця стара дриготлива таратайка зовсім не пасувала до образу його друга.

– Чому ти проїхав повз? – спитав Павло.

– Поспішав на похорон.

– Чий?

– Твій. – Чоловік за кермом, який раптом здався незнайомцем, пригальмував і подивився Павлові в очі. – Власне, ти мав дочекатися автобуса. – З цими словами він дістав з-під піджака револьвер "Кольт" і всадив Павлові кулю в лоб.

Вийшовши з машини й відійшовши далі від дороги, він дивився, як автобус, що з'явився за кілька хвилин, не зменшуючи швидкості, протаранив забризканий кров'ю салон із мерцем усередині. Понівечену автівку відкинуло на узбіччя, де вона й вибухнула, охоплена полум'ям.

– Солодких снів, Павле, – сказав чоловік, що залишився без машини, й зареготав...

* * *

Нарешті Павло знайшов у собі сили зійти з дороги. Він пам'ятав усе. Ось проїхала таратайка, за кермом якої, як він знав, його найкращий друг – або хтось, хто вдає з себе його найкращого друга, – загалом, людина, якій Павло вже неодноразово був зобов'язаний зайвою діркою в голові. Нехай собі їде... під три чорти. А далі буде... Автобус.

Автобус усе не з'являвся. Це було дивно. Лежачи в кущах край дороги, Павло подумав, що "дивно" – це не те слово, яке пасувало би до цих обставин. Переживати власну смерть безліч разів у всіляких маніакальних варіаціях – це вже занадто як на "дивно".

Ось уже півгодини дорога була порожня. Зловісна тиша облягала Павла. Він зрозумів, що знову програв.

Щойно він вийшов на дорогу, як автобус буквально матеріалізувався перед ним, і Павла обдало хвилею гарячого повітря. На рівні рефлексів він встиг відхилитися – і зі зламаним плечем полетів на узбіччя.

... Автомобільний гудок. На межі його свідомості з'явився автомобільний гудок, заповнив собою всю свідомість і зник. А потім повторився знову. І знову. І знову.

Усе тіло ломило, жахливо боліло зламане плече. Зціпивши зуби, Павло схопився на ноги й озирнувся. Автобуса ніде не було. Автобус ПОЇХАВ.

– Гей! – почув Павло схвильований жіночий голос. – З вами все добре?

Це була блондинка в маленькому "Порші". Симпатична мініатюрна блондинка в маленькому сріблястому "Порші". Розглядаючи її засмагле обличчя й білу блузку, Павло думав, як їй вдалося приховати сліди розкладу й де ж вона ховає іржавий лом або пістолет-кулемет.

– А ти ще хто така, дідько б тебе взяв? – почув він свій захриплий голос.

– Що? – здивувалася дівчина. – Яке хамство! – обурилася вона й повернула ключ запалювання.

– Хамство?! – закричав на неї Павло, прямуючи до маленького "Порша" ходою зомбі. – Коли тебе застрелює впритул твій найкращий друг – ось це хамство. Коли ти бачиш на водійському сидінні мерця з роздертою пащею, з якої стирчить сук, гострий кінець якого вийшов через потилицю, а потім тебе ховають живцем – ось це хамство!!!

– Не підходьте до мене! – верескнула блондинка. "Порш" усе не заводився.

Павло сперся на машину й побачив у руках дівчини газовий балончик. За кілька секунд балончик спорожнів, а Павло, заливаючись сльозами, корчився на зламаному плечі біля коліс автівки.

– Псих клятий! – схлипнула дівчина, марно намагаючись завести машину.

Коли Павло нарешті встав, дівчина втиснулася в спинку сидіння і злякано дивилася на нього.

Яка ж вона гарненька, – подумав Павло. Він спробував набути більш-менш пристойного вигляду.

– Гаразд. – Сказав він після чергової безуспішної спроби дівчини завести автівку. – Схоже, ми обоє встряли в цю справу. Впустіть мене.

– Про що ви? – схлипнула блондинка, дивлячись на нього широко розплющеними очима, і вчепилася в ручку протилежних дверей. – Ні.

– Та ну ж бо, – втомлено промовив Павло. – Ви ж бачите, що не поїдете без мене.

– Божевільний! – дівчина з жахом подивилася на Павла й зовсім нелогічно додала: – Вам треба до лікарні.

Ця фраза ледь не викликала в Павла істеричний сміх.

– Навіщо лікарня мертвому? – гірко спитав він згодом.

– Я... Ви мене лякаєте, – пролепетала дівчина й знову спробувала завести свій "Порш".

– Добре, – видихнув Павло, – заспокойтеся. Я вас не чіпатиму. Дозвольте мені сісти в машину, і ми разом виберемося з цього клятого місця.

– У мене є ще балончик, – попередила дівчина, нишпорячи в сумочці.

На цей момент Павло вже не був певен, що вона витягне звідти пістолет. А якщо й так – що йому втрачати? Черговий виток смертельної каруселі?

– Ну? – підштовхнув він.

– Тільки не забрудніть тут усе кров'ю, – наважилася блондинка, насторожено відчиняючи двері.

Відкинувшись на м'яку спинку сидіння, Павло ледь не знепритомнів.

– Гей! – дівчина поплескала його по щоках. – Що з вами?

– А хіба не видно? – похмуро усміхнувся Павло й зачинив дверцята автівки.

Цього разу "Порш" завівся з першого разу.

– Через вас я згаяла багато часу, – повідомила блондинка й додала не без самовдоволення: – Їзда може здатися вам швидкою.

Дивлячись, як проноситься повз придорожня рослинність, зливаючись в одну зелену пляму, Павло відзначив, що їзда й справді швидка. Добре ще, що рух на ґрунтовій дорозі був просто ніякий – жодної машини за кілька хвилин.

– То про що це ви говорили? – не витримала дівчина. Слідкуючи за дорогою, вона час від часу скоса поглядала на Павла.

– Я не знаю, який ви маєте стосунок до всього цього, але все, що відбувалося до вас, безпосередньо вело мене до загибелі.

– Діана. – Сказала дівчина, дивлячись на дорогу. Здається, вона трохи розслабилася. – Дивні речі ви кажете.

– Не зрозумів? – перепитав Павло.

– Ви називали мене "ви". – Пояснила дівчина. – Мене звати Діана.

– Павло. – Представився Павло й за звичкою простягнув долоню для рукостискання. Зламане плече одразу дало про себе знати.

– Приємно познайомитися. – Дівчина зі співчуттям потиснула його руку. – Ви забруднили мені блузку.

На мить їхні очі зустрілися, але цього було достатньо.

– Попереду!.. – закричав Павло, потягнувшись до керма, – а потім нахлинула темрява.

– Нарешті, – мовив байдужий жіночий голос. Він належав привабливій жінці років тридцяти в чорній обтислій сукні.

– А мені їх шкода. – Ці слова належали блідому чоловіку у фраку й білій сорочці з метеликом. Він стояв поруч із жінкою біля заднього вікна автобуса, в який щойно врізався сріблястий "Порш", що зараз палав посеред дороги.

– Не слід було спізнюватися. – Суворо зауважила жінка. – Була б Діана, як належить, тут, нічого б не сталося. А так ще цей... Павло... зайняв її місце. – Палаючий "Порш" відбився в її очах. – По заслузі.

– Ти жорстока, кузино, – відповів їй співрозмовник.

– Ні, Антоне, не жорстока. Ми же вищі за жорстокість, ти не згоден? – вона повернулася до блідого чоловіка.

– Так. У цьому ти маєш рацію, – повільно промовив він, розглядаючи на її обличчі сліди, що нагадували трупні плями, – сліди, які й були трупними плямами. – У цьому ти маєш рацію, – повторив Антон. – Адже ми мертві. І ось іще що... – додав він, підвищивши голос.

Жінка, яка вже втратила інтерес до співрозмовника, знову глянула на нього.

– Так?

– Зроби щось зі своїм обличчям. Припудрися, чи що.

ЕПІЛОГ

Сидячи в зручному кріслі автобуса, Діана відсунула темну шторку й глянула у вікно.

– Сука! – з серця вихопилося у дівчини. Вона була смертельно бліда від втрати крові, під шкірою ще виднілися сліди переломів і внутрішніх крововиливів. Її чудові біляві пасма обгоріли, блузка була подерта й забруднена.

– Ти не мала спізнюватися, – відрізала жінка в чорній обтислій сукні, що сиділа поруч.

– Як можна бажати таке власній сестрі? – скрикнула Діана. – Подивися на мене!

– Подивися на НИХ. – Жінка в чорному махнула рукою назад, у напрямку до водія. Там, у кріслах по обидва боки проходу, безмовно сиділи задубілі мерці. – Вони вже давно пасивні. Скільки можна? Та й кузен зачекався.

– А Павло? Ви використали його!

– Зате тепер він нарешті мертвий.

– Ненавиджу тебе, Зоє! Ненавиджу! – Діана зі злістю вдарила кулачком по кришці труни, навпроти якої вони сиділи.

– Хто там? – почувся зсередини чемний голос Антона.

– А ти що скажеш, любий братику? – уїдливо запитала Діана.

Антон відкинув кришку труни, спершись на її краї сів – і ображено глянув на неї.

– А я тут до чого?.. Зате тепер – уся родина в зборі.

Зоя підвелася й розправила сукню:

– Піду поговорити з водієм.

– Діано, – Антон поклав руку на плече дівчині, яка ось-ось заплаче. – Я розумію. Але ти зрозумій нас. Недобре спізнюватися на зустріч зі смертю. Ти...

– Павло... – крізь сльози промовила Діана, – він був один? Чи були ще?.. Інші?.. До нього?

– Були. Вони не протрималися так довго.

– Боже мій... – Дівчина закрила обличчя руками.

– Усе скінчено. – До них підійшла Зоя. – Водій відвезе нас куди треба і _коли_ треба. – При цьому вона зміряла Діану холодним поглядом.

– Будьте ви всі прокляті! – вигукнула та.

Від цієї фрази далеко звідси Павло здригнувся в труні. Ні, він був уже абсолютно мертвий, і навіть сни йому не снилися – бо нікому й нічому було їх снити – і все одно цей відчайдушний крик зачепив те, що колись було Павлом.

– Ми й так прокляті, – тихо мовила Зоя. – І ти також.

– І що? Тепер ти задоволена? – приглушено запитала Діана.

– Він задоволений. – Зоя кивнула в бік водія. – Старому давно час на спочинок.

– На спочинок? Ти маєш на увазі смерть?

– Смерть! Чого ж іще?! – несподівано проревів водій. – Умерти! І на цьому - все!

Дві жінки й чоловік біля труни здригнулися й перезирнулися.

– Ні. З цим треба щось робити, – сказала Діана.

– Тут я з тобою цілком згодна, – підтримала Зоя.

Антон сором'язливо дістав зі своєї труни м'ясницький ніж для обробки туш:

– Я про це подбаю.

[04.06-05.06.2004]

[дрібні коригування до 03.12.2004]