Автобус-2-6

АВТОБУС (5)

* * *

Жіночий голос покликав його на ім'я. Павло обернувся. Навкруги було темно, і він нікого не бачив. Він був сам серед пітьми.

— Павле? — почув він знову.

Голос здавався знайомим. Стривай-но. Білявка в "Порші"?

— Діано? — гукнув він.

Вона вийшла з темряви й усміхнулася йому. Павло пам'ятав дівчину засмаглою, проте зараз вона виглядала радше блідою.

— Я не хотіла залишати тебе ось так, — промовила вона.

Як "ось так"? — хотів уточнити Павло, але Діана запитала першою:

— Що останнє ти пам'ятаєш?

Павло пам'ятав, як вони їхали в машині. А потім щось трапилося. Що саме? Це здавалося важливим.

Доки він думав, Діана поставила наступне запитання:

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися?

Так — він сів до неї в машину, тому що... Ось воно!.. Найголовніше — те, з чого все почалося...

З автобуса.

Павло похолов. Він згадав.

— Я мертвий? — нарешті спитав він.

— Це залежить від точки зору — і від того, який сенс ти вкладаєш у це поняття, — відповіла Діана. Вона сиділа на водійському сидінні й вела автобус. Павло стояв біля неї у проході.

Його нога впиралася в щось м'яке. Подивившись униз, він побачив водія автобуса. Чоловік був безперечно мертвий. Він лежав на підлозі в калюжі власної крові.

Павла аж сіпнуло.

— Ти думаєш, я маю бути тобі вдячний? — звернувся він до Діани. — За те, що ти витягла мене з небуття назад у цей кошмар?

— Ні, — відповіла Діана, стежачи за дорогою. І додала:

— Ти пам'ятаєш, чому опинився за містом?

— Що? — не зрозумів Павло.

— Чому ти опинився в тому місці, де я тебе підібрала? Як ти туди потрапив? Що ти там робив? І чому тобі довелося ловити попутку? Де була твоя машина?

Хороші запитання. Доки Діана мовчала, Павло усвідомив, що на жодне з них у нього немає відповіді. І справді, що він забув у тій глушині? І як він там опинився?

— Я теж не одразу згадала, — тихо промовила Діана. — А коли згадала, то не одразу повірила. Це дуже дивно.

— Ти ж усвідомлюєш, що я не розумію, про що ти говориш?

— Так само, як я не розуміла тебе, коли ти розповідав мені про свої смерті, — сумно посміхнулася дівчина. — Тоді, на дорозі.

— То поясни мені! — наполіг Павло.

— Ти стояв біля дороги, бо раніше вийшов там з автобуса. З цього самого автобуса, який веду я.

— Що?!

— Саме так. Я же казала, це дуже дивно.

— Ні, стій. Зачекай. Ти хочеш сказати, що я опинився за містом, бо вийшов з автобуса, в який потрапив після своєї смерті? Смерті, причиною якої був якраз цей самий автобус?

— Так.

— "Так"? Ось так просто — "так"?!

— Так. У мене нема інших відповідей. І я не намагаюся звести тебе з розуму — просто саме так це все працює.

— Що за маячня, Діано?!

Автобус загальмував.

— Ми приїхали, Павле. Впізнаєш це місце?

Павло подивився у вікно — і впізнав. Це була та сама глушина, в якій він застряг замість того, щоб провертати вигідну справу в місті. Дідько! Він сіпнув головою.

— Павле, — м'яко сказала Діана. — Зараз питання в тому, чи вийдеш ти з автобуса, щоб усе почалося спочатку, — чи ж поїдеш далі?

Бачачи, що співрозмовник приголомшений, дівчина продовжила:

— Тобі може здатися, що все тепер залежить лише від тебе, що твоє рішення визначить долю всіх нас, — але це не зовсім так. Попередні рази ти міг не повірити й вибігти з автобуса. Тебе міг виштовхнути водій. Тебе могли виштовхнути Антон або Зоя... — Вона зробила паузу. — ...або я. Таке теж бувало. _Цей_ вибір — не перший. І, можливо, не останній.

— Але... зрештою... виходить, що _все_ залежить від мене? — повільно промовив Павло. — Якщо я вийду, все почнеться спочатку, а якщо не вийду — то ні? Тобто, все-таки, я — саме я — відповідальний за те, що станеться — або не станеться — далі?

— Не зовсім. Я вже казала. Сам факт того, що тебе змушують обирати знову і знову, ніби наводить на думку, що все це повторюватиметься доти, доки ти не обереш інший варіант.

— Ти сказала: "змушують обирати"? Хто змушує?

— Хто? Можливо, ми самі. Можливо, Бог. Можливо, смерть. Можливо, хтось іще... Чесно, я не знаю.

— Але який у цьому сенс? Ти могла би просто не викликати мене із забуття — і ви би продовжили шлях без мене.

— Але тоді б ти не опинився посеред дороги — і вся ця історія не почалася б.

— Стривай. Якщо я не вийду з автобуса зараз — то історія так само не почнеться! Якщо я не вийду зараз, то не зможу потім опинитися в автобусі, щоби вийти з нього зараз... Дідько! Це звучить, як повне божевілля!

— Ви обоє мене втомили, — ці слова промовив Антон, який стояв у проході з м'ясницьким ножем напоготові. — Діано, сонечко, мені дуже хочеться когось убити — і це точно будеш не ти.

— Не смій! — пролунав крижаний голос за спиною Антона.

Антон обернувся й побачив Зою, яка наставила на нього пістолет.

— Ти серйозно? — здивувався він.

— Так, — коротко відповіла Зоя.

— І зараз ми вб'ємо одне одного через цього... як його... Павла? — уточнив Антон, роблячи крок у її бік.

Зоя вистрілила тоді ж, коли Антон рвонувся до неї. Їх розділяло лише кілька метрів, і вона не схибила. Вона встигла вистрілити ще раз — перед тим, як Антон з розгону встромив у неї ніж, налягаючи всім тілом.

Боротьба тривала якийсь час. Потім вони обоє затихли.

— Належний фінал, — сказала Діана. — Залишилися тільки ми з тобою.

Вона все ще сиділа на водійському сидінні. Двері автобуса залишалися зачиненими.

— Я не розглядала такого варіанту — але чому б і ні? Що, як ми просто вб'ємо одне одного?

— Ти зовсім збожеволіла! Ви тут усі збожеволіли!

— Цілком імовірно. Однак, знаєш, що мене зупиняє? Це може не спрацювати. І доведеться починати все заново.

— Як ти можеш казати такі речі настільки спокійно?!

— Адже я мертва, Павле. І ти теж. Нам нема чого втрачати. — Діана раптово замовкла. І розплакалася.

Павло дивився на сльози дівчини й не знав: вірити їй чи ні. Не знав, чи варто її втішати — і чи потрібна їй втіха.

Коли вона перестала, він сказав:

— Поїхали, Діано.

Вона шморгнула носом — і обережно рушила автобус з місця.

Вони їхали вперед, більше не розмовляючи й не дивлячись одне на одного.

Автобус був повний мерців. Здавалося, це їх зближувало. Тільки здавалося. Насправді, вони були поруч — але не разом. Кожен з них був самотній у своїй смерті.

Коли в Павла раптом виникала думка: чи не заговорити з Діаною? — він неминуче запитував себе: навіщо? І неминуче відповідав: нема чого.

Ті самі думки виникали й у Діани.

Вони не помітили, як автобус в'їхав у пітьму — і, розчиняючись, злився з нею, став її частиною. Ніхто всередині автобуса цього не помітив.

Автобус зник — і з ним зникли всі, хто були в ньому.

Вони досягли пункту призначення.

[30.04 - 1.05.2025]